Розділ 71

Йому подобалося гратися мною, а мені певним чином подобалося, що мною грають. З роками він дещо розслабився за моєї присутності, напевно, повіривши в мою нешкідливість: Гаррі Оґаст, обмежена пам'ять, сумнівна репутація. А які він організовував вечірки!

Я прибув надвечір; під'їхав гравійною доріжкою до знайомого старого величного цегляного особняка, який Вінсент називав своїм «домом з квітня до травня та з серпня до жовтня», бо саме ці пори року в штаті Мен найприємніші. Де він бував з листопада до березня та з червня до липня, ніхто не знав, але я не міг позбутися думки, що там він носить датчик радіації. Якби лічильник Гейгера був здатний на більше, ніж підтвердити мої підозри, я би сховав його під своїм вечірнім костюмом, але я й без нього був певний в тому, що Вінсент досі працює над квантовим дзеркалом. Мені було цікаво, наскільки далеко він просунувся.

П'ять життів, Гаррі. Гадаю, ще п'ять життів, і воно наше!

Ці слова він сказав мені два життя тому. Чи все в нього йде за розкладом?

— Гаррі! — зустрівши мене біля дверей, він обійняв мене з французькою чарівністю та американським ентузіазмом. — Житимеш у рожевій спальні… Адже ти залишишся, так?

— У твоїй листівці згадувалася піжама, тож я сприйняв це як запрошення на вікенд.

— Чудово! Заходь, інші гості вже починають приїжджати. Вибач, якщо мені доведеться розмовляти з ними. Ти ж розумієш — зв'язки, зв'язки, зв'язки…

Рожева спальня виявилася маленькою кімнатою в башточці, що стирчала на одному з боків будівлі, архітектор якої вирішив, що середньовічне є сучасним. У цій кімнаті були окремі душ і туалет, а на стіні висіла світлина, на якій значно молодший Вінсент гордо тримав найбільшу мисливську рушницю, яку я коли-небудь бачив; одна з його ніг стояла на туші тигра. Мені довелося двадцять хвилин ретельно розглядати це фото, щоб зрозуміти, що воно насправді є підробкою, як і багато інших зображень Вінсента в цьому будинку.

Гомін внизу ставав дедалі гучнішим. Коли сонце опустилося за обрій, на газон під моїм вікном упали смуги яскравого світла, що випромінювалося з вікон будинку. Музики заграли життєрадісні мелодії кантрі, але без вигуків «Їі-хаа!», щоб не соромити поважне товариство. Я вдягнувся в костюм і пішов униз.

У натовпі були знайомі обличчя — чоловіки та жінки, яким мене представили впродовж років знайомства з Вінсентом… тобто, з Саймоном Ренсомом, як його звали всі присутні. Були щирі потискання рук, питання про спільних знайомих, друзів, родину та, як це буває часто в цьому віці, про здоров'я.

— Боже, тепер я вимірюю тиск крові вдома, бо щойно піду до лікаря — він підстрибує до неба!

— Мені сказали стежити за рівнем цукру в крові.

— Мене попередили, щоб я цурався жиру!

— Холестерол, холестерол, як же я мрію, щоб у моєму житті було ще трохи холестеролу!

Я подумав, що мине ще кілька років, і моє тіло стане помирати, починаючи з кісткового мозку. Лише кілька років… Якщо я не зможу наблизитися до секретів Вінсента Ренкіса, чи означатиме це, що це життя було марним?

Раптовий дзвін сріблом по склу, вибух оплесків — аж ось і сам Вінсент. Він стояв біля музикантів, які наразі замовкнули, і гордо посміхався усім присутнім, піднявши келих.

— Пані та панове… — починалася промова; я ненавиджу промови. — Дякую вам усім, що зібралися сьогодні. Я певний, що вас цікавить причина цього запрошення…

За свій вік я відвідав вісімдесят сім весіль, сімдесят дев'ять похоронів, двадцять дев'ять бар-міцва, одинадцять бат-міцва, двадцять три конформації, тридцять два хрещення, вісім судів з розлучення як свідок однієї зі сторін, тринадцять судів з розлучення як спільний друг, на плечі якого можна поплакати, сімсот вісімдесят чотири дня народження, в ста одинадцяти з яких була стриптизерка (в дванадцяти з них стриптезерка була та сама), сто три ювілеї та сім повторних весіль після розлучення, і з них усіх я можу згадати лише чотирнадцять промов, які були хоч трохи…

— Отже, пані та панове, познайомтеся з моєю нареченою!

Я автоматично зааплодував, бо це робили всі, і підвів очі, щоб подивитися на лінійну смертну, якою Вінсент вирішив розважитися цього разу. Може це буде яка-небудь Франс, вибрана для того, щоб змусити ревнувати якогось Г'ю, поки той грає в теніс? Або якась Летиція — гарна та вільна; а може Мей, яка створюватиме йому ауру поважності, поки він займатиметься своїми темними справами, або ж Ліззі — опора в лихі часи, яка на дев'ять десятих просто має бути, і лише на одну десяту викликає почуття. Вона вийшла вперед — жінка з натяком на сивину у волоссі, вдягнута у вечірню сукню кольору вершкового крему, і вона була