Розділ 71

Задумливий? Це через поганий обід. Нехай у цьому буде винний поганий обід.

— Яка прикрість, пане Оґаст. Я не знав. Може, вам краще сісти?

А потім я написав доповідь для Вінсента. Застосування цих розробок було для мене очевидним, а найголовнішим було те, що я розумів, чому ця компанія цікавила Вінсента — їхні дослідження дуже корисні для створення омріяного ним пристрою, квантового дзеркала, яке має подивитися на одну частинку, і з результатів спостереження вивести відповіді на все. Просто, Гаррі, дуже просто… якщо тобі стане відваги зробити це.

Він досі створює його, десь у глибинці Америки — саме в цьому й була його найголовніша мета. Але я не міг показати, що я все це знаю, а тому написав аналіз, який базувався не на науці, а здебільшого на особистостях зустрітих мною людей і на тому, чи справляли вони враження тих, хто має план.

Ми зустрілися під час вечері — за його рахунок — і він угукав і агакав як експерт, гортаючи мої сторінки, а зрештою кинув мій твір на стіл, плеснув долонями й вигукнув:

— Це чудово, Гаррі, просто чудово! Офіціанте! Ще саке!

Це був 1969 рік, новою модою в Америці були суші. Полярні льодовики танули, небеса через промислові викиди ставали оранжево-жовтими, Радянський Блок розвалювався й ширилися чутки про те, що з’явилися ліки, які роблять чорну шкіру білосніжною — вони були призначені для чорних, які боролися в США за громадянські права. Це, за словами Ніксона, був істинний шлях до рівності. Як на мою думку, єдиною причиною того, що світ досі не знищили ядерними бомбами, було те, що ні в кого не з’явилося причини спробувати це зробити.

— Розкажи мені про себе, Гаррі. Ти британець, я прав? — отакої! Питання про точку походження було згадано між змінами страв так побіжно, що я мало не пропустив його. — У тебе велика родина?

— Ні, — досить чесно відповів я. — Моїх батьків уже обох немає, вже кілька років. А братів і сестер ніколи не було.

— Прикро це чути. Певно, вони дуже пишалися тобою?

— Думаю, що так. Сподіваюсь, що так. Вони були хороші люди, але я працював тут, а вони жили там… Ти, певно, і сам знаєш.

— Не можу сказати, що знаю, Гаррі, але можу зрозуміти. Ти з Лондона?

Гарне, дуже американське питання. Якщо не знаєш напевно — припусти, що британець з Лондона.

— Ні, далі на північ. З Лідса.

— Вперше чую.

Боже, як чудово він брехав! Просто майстер-клас. Якби я не був такий зосереджений на власному обмані, то підвівся б і зааплодував. Я знизав плечима — злегка, як це роблять стримані англійці, які не поспішають обговорювати складні речі — і він зрозумів цей натяк і ввічливо облишив цю тему.

Я ще кілька разів виконував роботу для Вінсента.

Поїздки до різних компаній, співбесіди з потенційними «інвесторами». Схема була чудово мені зрозуміла, і з кожним новим випадком я дозволяв собі отримувати з його кишені трохи більше. Багато в чому методи, якими він розбещував мене, були віддзеркаленням методів, якими я користався минулого життя для розбещування інших: вечеря перетворювалася на вікенд поза містом, а той — на регулярні зустрічі в місцевому оздоровчому клубі. Ми вдягалися в не зовсім однакові білі шорти та футболки й грали в сквош, бо саме цього очікувало суспільство від чоловіків середнього віку, які швидко старіли; після гри ми пили каву з іншими членами клубу, обговорювали новини, політику і те, чи може бути шляхом вперед холодний синтез. Того дня, коли група ліванських радикалів нарешті підірвала в Бейруті хімічну бомбу, я сидів разом із Вінсентом у кімнаті відпочинку в оздоровчому клубі й дивився, як журналісти в протигазах ховалися за броньованими машинами, а живі та ті, хто помирав, виповзали з огорнутого димом міста-пастки. Я розумів, що це зробили ми, це ми випустили в цей світ усі ці технології; я відчув на спині холодну руку неминучості. У 1975 році я придбав свій перший мобільний телефон, а в 1977-му вже писав про телефонне шахрайство, про злами комп'ютерів і про псування сучасних ЗМІ. Світ рухався вперед занадто швидко. Час, який я проводив разом із Вінсентом, був приємним відпочинком від усього, бо він запрошував мене на вечірки до свого великого маєтку в центрі штату Мен, який був досить далеко від хаосу та від кількості постраждалих, що безупинно зростала. Він ніколи не згадував про свої дослідження, про свою роботу, а я ніколи не намагався дізнатися про це.

Його батько, загадкове джерело його статку, виявився реальним чоловіком, який помер у 1942 році — герой Тихоокеанської війни. Його могила не була підписана, тож її не можна було знайти, але коли я непомітно нишпорив по записах Вінсента, я майже не сумнівався, що якщо й існує тіло, то генетичний аналіз виявив би, що зв'язок цього тіла з Вінсентом не більший, ніж мій зв’язок із загадковими паном і пані Оґаст з Лідса. Для того, щоб видурити у Вінсента точку його походження, знадобиться більше… набагато більше.

У 1978 році, коли впала Берлінська Стіна, а перша спроба прорити тунель під Ла-Маншем призвела до обвалу під морем, у якому загинули дванадцятеро людей, а європейські спроби відновити економіку тимчасово застопорилися через те, що луснула булька доткомів, мене було запрошено — я до цього вже звикав — до чергової вечірки в маєтку Вінсента. Облямована золотом листівка безумовно запрошувала до якогось великого соціального заходу, але такі заходи були мені корисні, адже на них Вінсент був змушений багато разів повторювати свою брехню, і це спрощувало пошук у його легенді розбіжностей. Про привід цього збіговиська не було нічого, але в нижній частині мого запрошення від руки було написано: «Не забудь піжаму!»