Розділ 63

— Моє прикриття — російський учений, — відповів я. — Якщо я затримаюсь тут надовго, сподіваюсь, ви забезпечите мені можливість виїзду, якщо буде така потреба.

— Авжеж, — відповіла вона. — Ми не створимо вам непотрібні незручності.

Сказавши це, вона пішла так само різко, як прийшла.

Кілька секунд по тому до кімнати повернувся усміхнений чоловік з пістолетом.

— Вам сподобався чай? — спитав він, знов надіваючи на мою голову мішок і допомагаючи мені підвестися. — Найголовніше — правильний окріп.

Мене висадили в тому самому місці, де й знайшли — біля парку Бейхай. До початку моєї лекції залишалося півгодини, тож я побіг по вулицях як божевільний, спізнившись зрештою на дві хвилини. Мої студенти хихотіли, не докоряючи мені за спізнення, а я, не зменшуючи темпу, прочитав їм лекцію про колективізацію та про переваги хімічних добрив, а потім відпустив їх на три хвилини раніше й побіг ще швидше, ніж з парку, до найближчого туалету. У цих шпигунських справах ніхто не згадує про сечовий міхур.

Я чекав чотири дні.

Чотири нестерпні дні, під час яких я чудово розумів, що моє алібі перевіряють, що кожну деталь моєї легенди розглядає Пекінський Клуб Хронос. Я був певний, що вони нічого не знайдуть. Між собою та професором Сінг-Сонгом я зробив стільки запобіжників, що на їх розплутування знадобиться ціле життя. На п'ятий день, коли я вийшов з університету, з тіні дверей мене покликали:

— Професоре?

Я обернувся.

Там стояла дівчина, з якою я познайомився в будинку біля ставка; вдягнута вона була в хакі, на плечі в неї висіла торба. У мішкуватих одностроєвих штанах вона була ще більше схожа на дитину.

— Можна з вами поговорити, професоре? — запитала вона.

Я кивнув і указав рукою вбік вулиці.

— Мені треба взяти свій велосипед, — сказав я.

Ми спокійно йшли по вулицях міста; моя іноземна шкіра та мій незвичайний ніс як завжди привертали до себе погляди, а наявність дівчини біля мене цьому лише сприяла.

— Мушу похвалити ретельність вашої підготовки, — тихо казала вона, поки ми йшли. — Усі документи та свідки кажуть, що ви є саме тим, ким себе звете; це велике досягнення, зважаючи на те, що це неправда.

Я знизав плечима, обводячи поглядом вулицю, шукаючи на ній тих, кого наша розмова цікавить занадто сильно.

— Мені знадобився час на те, щоб зробити це як слід.

— Можливо, саме ці ваші навички врятували вас від нападника? — припустила вона. — Можливо, саме таким чином ви врятувались від Забуття?

— Я помер до Вотергейту, — відповів я. — Підозрюю, що це зіграло важливішу роль.