Розділ 56

— Мені дуже прикро, Гаррі.

— Ти весь час це кажеш, і я певний, що кожний з тих залишених мною по собі нігтів вдячний тобі за співчуття. Що ти затіяв?

Не дивлячись мені в очі, він сказав:

— Мені потрібно, щоб ти забув.

На мить це приголомшило мене і я не знав, що сказати. Він похитав головою й мені здалося, що він зараз знову вибачатиметься. На мить мене охопила спокуса спробувати вдарити його, якщо він дійсно це зробить, хоча мені навряд чи стало б на це сил. Але він натомість просто пішов і не обертався; навіть тоді, коли я знову почав кричати.

Більшу частину мого помирання мені давали знеболювальні, і це було великим полегшенням. Препарати придушували не тільки біль, але й думки про те, що чекає на мене попереду. Я знаю, що бачив сни, але мало не вперше не міг їх потім згадати; запам'ятав лише те, що вони були швидкі та гарячі, а реальність втручалася у вигадані моїм мозком історії: поколювання на шкірі перетворювалося на лапки комах, жар у животі — я ніс власні кишки в торбі, а кров на ступнях блудний мозок інтерпретував як повільне поглинання мого тіла величезною змією, по тілу якої з кожним новим ковтком ішла схожа на синусоїду хвиля. На ту мить, коли її ікла дійшли до моїх грудей, ступні моїх ніг були вже глибоко в її шлунку, і кісточки пальців один за одним розчинялися в повільній пульсації кислоти.

Вони робили все в останню мить. На той час, коли вони були готові зайнятися мною, я вже міг дихати лише киснем, і життєві показники продовжували падати. До мене вкотили новий пристрій, зібраний з бозна яких відходів розуму божевільного науковця. Він потребував власного блоку живлення, бо простих 230 вольтів цій крихітці не вистачало. Відбулася сварка з метою з'ясувати, чи треба заземляти пересувне ліжко, на якому я лежав, але доктор обірвав її, гримнувши: «Ви наче діти!» Він сказав, що металеві кайданки, якими я був пристебнутий до ліжка, чудово проводять струм, і що всі мають ставитися до процедури як до кардіопульмонарної реанімації, і якщо когось ударить струмом, то самі винні.

Мені здавалося, що я брикався, кричав, благав і опирався, але насправді, напевно, я був такий знесилений і розслаблений ліками, що міг хіба що гарчати та іноді верещати від обурення. Закріпляти електроди на моєму черепі їм довелося липкою стрічкою, а змусити мене тримати останній електрод у роті могло стати для них занадто складною задачею, якби той доктор, що виявив неабиякі знання про електрику, не дійшов до ще однієї, не менш геніальної ідеї — ввести мені медикамент, що паралізує. Відключення мозку, на їхню думку, могло завадити тому, що вони намагалися зробити; я був вдячний одному з асистентів, який ліпкою стрічкою затулив мої нерухомі віки заплющеними. Мені залишилися лише звуки. Спочатку були три фальстарти: першого разу не вийшло, бо згорів запобіжник; другого разу невдача була через те, що під час заміни запобіжника від'єднався один з кабелів. Тож коли вони зрештою таки спрямували в мій мозок кілька кіловольт з метою стерти звідти всі прояви моєї особистості, це вже було трохи схоже на чорну комедію.

Я почув, як лікар казав:

— Чи можемо ми, нарешті, зробити цього разу все правильно? Ніхто його не торкається? Добре, отже…

І на цьому все скінчилося.