Розділ 56

Мене відстебнули від крісла й кат устромив мені в горло два пальці, щоб визвати блювоту, але для цього було вже пізно. Саме таким мене й побачив Вінсент: я лежав на підлозі й трусився від сміху в калюжі з блювоти та крові. Той сержант напружено стояв у дверях. Відвернувшись від мене, Вінсент глянув на ката, потім на сержанта, й миттєво зрозумів, що трапилося. На його обличчі спалахнув гнів, потів він знову повернувся до мене. Побачивши вираз його обличчя, я засміявся ще сильніше, але Вінсент, на мій подив, не накинувся на сержанта, не став лаяти ката, а лише вказав рукою на обох підлеглих і гримнув:

— До лазарету його!

Мене перенесли в лазарет.

Мені навіть дали знеболювальні засоби.

Проголошуючи мій діагноз, лікарка втупила очі в підлогу. Коли до мого ліжка підійшов Вінсент, від мого сміху, послабленого зменшенням кількості гормонів, залишилася саме лише усмішка.

— Це було дуже швидко, — зрештою сказав він. — Не думав, що ти зможеш вигадати спосіб померти раніше, ніж за п'ять днів.

— Минуло менш ніж п'ять днів?

— Два з половиною.

— Божечко!

Потім я додав:

— Той сержант — хороша людина. Йому не подобалося те, що ти робив. Якщо ти його розстріляєш, можеш спочатку попросити в нього пробачення? Від мого імені.

Хмурячись, Вінсент гортав сторінки моєї медичної картки з марною надією знайти спростування того, що врятувати мене було вже неможливо. Я вже перестав блювати, перестав тремтіти, лихоманка минула. До лікарів мене принесли вчасно, щоб ті завадили серцевому нападу, але моїм ниркам був гаплик, на печінку чекало те саме, а цього було достатньо. Мені навіть не треба було дивитися в медичну картку, щоб знати, що це так.

— Його буде переведено до іншого підрозділу, — спокійно відповів Вінсент. — Непотрібними вбивствами я не займаюсь.

Я мало не засміявся знову, але через слабке дихання зміг лише захрипіти.

— Тепер уже зрозуміло, що бажаного я не отримаю, тому ми, звісно, спробуємо зробити твою смерть якомога комфортнішою. Тобі що-небудь принести?

— Я б не відмовився від морфію.

— На жаль, ти вже отримуєш максимальну дозу.

— Який сенс тепер берегти мене?

Його губи сіпнулися, він відвів погляд. Мені перехопило подих. Що ще? Що ще можна було зробити зі мною за той короткий час, що мені залишився?

— Вінсенте, — пробурмотів я, мимохіть понизивши голос, — що ти надумав робити?