Розділ 56

Сказавши це, він пішов. Сержант залишився в дверях, і на мить наші погляди перетнулися.

— Вам нічого сказати? — спитав я, коли двері зачинялися.

Вони почали вже через кілька хвилин. На мій подив, розпочали вони з хімікатів, зі звичайної схеми: частковий параліч, блокування руху моєї діафрагми, щоб я задихався, щоб повітря в моїх легенях, в крові та в голові ставало важким, як свинець. Якісь рухи все одно були можливі, бо дозу було вміло підібрано, тож упродовж години, а може й довше, а може й менше, я роззявляв рот, хапав ним повітря, по моєму обличчю та по спині тік піт, і я почував себе на межі темряви, але не перетинав її. Вінсент залучив професіонала. Цей низенький чоловік з акуратними вусами розклав перед собою в лотку своє знаряддя, щоб мені було добре його видно, і наче атлет під час тренування приділяв трохи часу для відпочинку перед тим, як спричинити новий напад болю. Наприкінці кожного відпочинку він питав мене: «Яке ваше походження?» і терпляче чекав на мою відповідь, сумно хитаючи головою, коли я відмовлявся її давати. Далі на мене чекала фізична нудота, що змушувала мене кричати не стільки від болю, скільки наче тварина, яку заперли всередині власного скелета, від жару, що зростав і зростав, а моє сприйняття стискалося, зіщулювалося, звужувалося, й зрештою я не сприймав уже нічого, крім власної жахливо логічної маячні.

А в дверях стояв сержант, він дивився — завжди дивився — а коли мій кат зробив перерву й пішов по склянку води, сержант зайшов, намацав мій пульс, подивився в мої зіниці й прошепотів:

— Вона знає, що я їхав поїздом до Плоских Прудів, до кінця лінії. Чи це забагато?

Я просто посміхнувся й дозволив йому відповідати на своє питання самому.

Десь між нудотою та удушенням зайшов Вінсент і взяв мене за руку.

— Шкода, Гаррі, — сказав він. — Мені дуже прикро.

Я спробував плюнути в нього, але в роті було сухо. Він знову пішов.

Автомобільний акумулятор вони принесли, як мені здається, задовго до того, як мали скористатися ним. Просто, щоб привернути мою увагу, такий собі експонат. Першим пунктом порядку денного були позбавлення сну та надзвичайна спека — варіація на тему моїх очікувань. Якась людина, що надихалася стереозвучанням та мала схильність до потойбічних звуків, створила звукову доріжку, в якій техноритм змінювався криками катованих, а потім — мальовничими описами жорстокості та насилля; і все це було на кількох різних мовах. Коли траплялася небезпека, що від цього галасу та жаху я заціпенію й почну засипати, охоронці заходили й трусили мене, щоб я прокинувся, лили мені на обличчя крижану воду, а під час спеки це було жахливо.

— Ви хороша людина, — сказав я сержантові, коли той вкотре будив мене. — Ви знаєте, як вчинити правильно.

— Пий, Гаррі, пий. — це голос Вінсента, шепіт у раптовій тиші.

Я розумів, що він поклав на мої губи вологу ганчірку, і я жадібно пив, доки моя свідомість не повернулася, і тоді я виплюнув воду, виплеснув суміш слини та води на підборіддя та груди.

Того дня, коли мій кат видирав мені нігті з пальців на ногах, його вуса були особливо охайні. Я уявляв, що він, коли лягає спати, закриває собі обличчя сіткою, щоб вуси так чудово стирчали.

— Ви хороша людина, — сказав я сержантові, коли той прибирав з-під моїх ніг клейонку, на якій був коктейль з вирваних нігтів і чорної крові. — Коли на моєму місці опинитеся ви?

Він озирнувся через плече, щоб переконатися, що кат, який у черговий раз пішов відпочити від своєї важкої праці, ще не повернувся, а потім нахилився ближче до мене:

— Я можу принести вам отруту, — прошепотів він і подивився мені в очі. — Це все, що я можу зробити.

— Цього достатньо, — відповів я. — Більшого ніхто не зможе зробити.

Отрута виявилася щурячою, але пацюки та люди мають багато спільних генетичних рис. Її було достатньо. Мій кат, як не дивно, не зрозумів, чим спричинені мої симптоми, аж доки мої нирки вже не були сильно зіпсовані; навіть я міг зрозуміти, що поступове жовтіння моєї шкіри не може бути реакцією на те, що маленькі кістки в ступнях моїх ніг розчавлювали одну за одною лещатами. Коли ж мій мучитель второпав це, я так зареготав, що аж крісло тряслося, а по щоках від полегшення потекли сльози.

— Ти ідіот! — верещав я. — Неук! Тупиця!