Земля як власність

Соціологія культури

доктрина природного стану фактично відкинута; однак точніше буде сказати, що вона виведена "за дужки" історичного процесу: природний стан – це стан "до" історії (деякий первісний комунізм) і "після" історії (майбутній комуністичний стан суспільства - вільна асоціація індивідуумів), історичний же стан суспільства є структурою насильства одного класу над іншим;

доктрина суспільного договору заперечується, принаймні стосовно історичного стану суспільства: місце "спільної волі" займає воля класу, а місце договору — антагонізм і непримиренна боротьба;

доктрина суверенітету народу також відкинута, її місце займає доктрина суверенітету класу, шо посідає пануюче становище на тому чи іншому етапі розвитку суспільства;

доктрина невід'ємних прав людини (життя, свобода, власність, право опору тиранам тощо) не визнається, її місце займає доктрина невід'ємних прав класу на реалізацію своєї історичної місії, незважаючи на і всупереч думкам, бажанням і правам окремого індивідуума.

Таким чином, теоретичний зміст ідеї природного права в його буржуазно-демократичному варіанті був відкинутий цілком і повністю. На місце права була поставлена класова воля, але не як колективна сваволя, а як воля, що має своє об'єктивне, тобто у певному розумінні теж природне підґрунтя в необхідному "природно-історичному" процесі розвитку. У результаті місце абстрактного індивідуума як основи дедукції в марксисткій версії теорії суспільства і суспільного прогресу зайняв соціальний клас—явище настільки ж універсальне, як і руссоїстська природна людина. І не дивно, тому що, незважаючи на докорінну зміну теоретичного змісту ідеї прогресу, методологічні принципи мислення прогресу, властиві природно-правовому підходу, як вони описані Мангеймом, були цілком сприйняті марксизмом (за винятком хіба що п'ятого принципу, де на місце "індивідуума" має бути поставлений "клас").

Консерватизм бореться з прогресизмом на обох фронтах.

1. У теорії сукупності доктрин як природно-правового, так і марксистського підходу протиставляється ідея "історичного індивідуума", що розвивається на власній винятковій підставі, а тому не підлягає абстрактному розгляду з погляду загальних норм і принципів. Ідеї історичного індивідуума відповідають найрізноманітніші концепції історико-культурної і навіть соціальної "самобутності", "народного духу", "національного менталітету" тощо. Саме ця самобутність й індивідуальність кожного суспільства, кожної цивілізації чи якого-небудь іншого "історичного індивідуума" повинна свідчити про неможливість механічного перенесення на одне суспільство норм і закономірностей, характерних для іншого суспільства.

Спочатку, на етапі виникнення консерватизму ця констатація самобутності мала своє прагматичне обгрунтування: вона повинна була запобігти зараженню європейських суспільств ідеями французької революції. Але свого часу вона підкреслюється всюди там, де робиться спроба "пересадження" соціальних, економічних культурних зразків, що сформувалися в одному суспільстві, - в інше що знаходиться в процесі зміни.

Доктрина природного стану заперечує консервативне мислення. Консерватор може погодитися з ідеєю "природного стану" тільки в тому випадку, якщо цей природний стан — не якась позаісторична абстракція, що володіє нормативним змістом, а історично сформована дійсність життя конкретного суспільства. Для природно-правового мислення природний стан — розумний стан, тобто стан, що відповідає вимогам розуму. Для консерватора — розумна дійсність. "Усе дійсне — розумне", — консервативне мислення приймає цей гегелівський афоризм.

2. Так само доктрина суспільного договору не відповідає консервативному мисленню. Суспільний устрій для консерваторів — не продукт договору споконвічно вільних, тобто вільних від суспільних зв'язків, конкретних біографій і обставин індивідуумів, а результат розвитку суспільного організму. Тому вважати суспільство результатом договору так само безглуздо, як вважати організм результатом домовленості складаючих його рівноправних і однакових клітин. Клітини різні за своєю природою, індивідууми, що складають суспільство, теж різні за своєю

природою — такий висновок з концепції суспільного організму.

З цим пов'язана ідея споконвічної нерівності людей. Справа, звичайно, не в тому, що люди нерівні за своїми фізичними даними, за біографіями, життєвим досвідом, обставинами народження. З такою нерівністю безумовно погоджуються і ліберальні прихильники природно-правових поглядів. Люди нерівні і за своїми соціальними рисами; основою цієї нерівності служить традиція, що розподіляє людей за кастами, станами, класами і згладжує всі інші, випадкові нерівності. Уданому розумінні консервативний світогляд — це ідеологія соціальної стабільності, що наказує індивідуумам певну ідентифікацію і не заохочує до її зміни. Зрештою, ідеалом консерватора є станове суспільство з його стійкими ідентичностями і відносно низьким рівнем соціальної мобільності. Воно ж — органічне суспільство, вибудоване не за розумом, а за історією.

3. Ідея суверенітету народу також далека від консервативного способу мислення. Спочатку суверенітет (від франц. souverain — володар, пан) як право незалежної і вищої влади, що не підлягає ніяким обмеженням, крім тих, що він накладає на себе сам, вважався належним винятково володарю — королю, царю,

імператору. Потім природно-правове мислення сформулювало уявлення про суверенітет народу, що редукується до вищої влади спільної волі. З кінця XIX ст. носієм суверенітету вважається держава.

У нинішній час суперечку консервативного і ліберально-прогресистського мислення з проблеми суверенітету можна звести до суперечки про межі влади держави. Якщо держава — продукт суспільного договору, то вільні індивідууми, домовившись між собою, відчужують на користь держави якусь рівну для всіх частку споконвічно належної їм свободи. У цьому випадку суверенітет держави спочатку обмежений і не є суверенітетом у власному розумінні слова. Навпаки, держава виконує тут роль слуги, прислуги, домоправителя в суспільному домі" Якщо ж держава розглядається як органічна єдність, її суверенітет безмежний,, свобода, якою володіють індивідууми, отримана ними від держави. Зрозуміло, це дві полярно протилежні позиції. У практичному ж політичному житті суперечка лібералів і консерваторів про суверенітет - це не суперечка про те, кому належить суверенітет, а суперечка про місце і роль держави в жити суспільства. Державницької" позиції, тобто позиції першорядної значущості держави, дотримуються в основному мислителі і політики консервативної орієнтації; завдання збільшення волі індивідуумів за рахунок ослаблення ролі держави ставлять перед собою, як правило, ліберали.

4. Що стосується невід'ємних прав людини, то тут послідовно консервативна позиція буде полягати в запереченні таких прав. Це зовсім не означає, що консерватор хоче "безправ'я" людей та їхньої беззахисності перед сваволею "начальства". Просто права ці, якщо підійти до справи теоретично, не належать людям споконвічно, а отримані ними від держави як носія вищого суверенітету і джерела цивільних благ, таких як свобода, власність тощо.

Крім того, права людини носять не абстрактний загальний, а конкретний характер і визначаються тими критеріями та нормами, які існують у даному конкретному суспільстві, склалися в ньому "органічно" як традиції укладу народного життя. Така позиція консерватора може здатися "реакційною" і "ретроградною", але лише в тому випадку, якщо розглядати традицію винятково як розумовий конструкт для виправдання status quo і не брати до уваги живе "тіло" традиції, у якій живуть люди й у межах якої сприймають все існуюче, утому числі і свої "права", що у такому випадку будуть сприйматися природними і невід'ємними настільки, наскільки вони практикуються у реальній дійсності.

5. Якщо перейти до аналізу методологічних підходів, властивих консервативному стилю мислення, то виявиться, що вони так само принципово протилежні ліберально-прогресистському стилю мислення, як і відповідні теоретичні принципи. По-перше, на місце раціоналізму як універсального методу в даному випадку ставиться ірраціональний прийом наслідування традиції. По-друге, тут немає місця дедукуванню правильної стратегії мислення і дії якогось загального принципу, тому що немає самого цього принципу. Традиція завжди конкретна, тому наслідування традиції припускає розроблення індивідуальної стратегії для кожного конкретного випадку вирішення проблем. По-третє, повинен практикуватися індивідуальний підхід до кожного конкретного індивіда незалежно від того, йде мова про людину або про "історичного індивіда" (соціальної чи культурної спільності). По-четверте, не може йти мова про універсальні закономірності, що діють в усіх без винятку суспільствах; це означає, що кожне суспільство повинне вирішувати свої проблеми, скажімо, реформуватися, відновлюватися тощо, на своїх власних підставах. По-п'яте, як уже говорилося, атомізму і механіцизму в баченні суспільства, властивим лібералізму, у консерватизмі протистоїть органіцизм; стосовно стилю мислення і діяння це означає розпорядження особливої обережності у різних реформаторських та інших впливах. Фігурально говорячи, ця відмінність між утручанням (перебудова тощо) у технічну конструкцію й у живий організм. По-шосте, консервативне мислення динамічне (на противагу статичному природно-правовому підходу), динамічне в тому розумінні, що повинно в кожному конкретному випадку шукати нові змістовні підстави для рішення проблеми.

Загалом і в цілому консервативна методологія на місце розуму, ratio, характерного для ліберальної і демократичної думки, ставить життя, історію, традицію, націю, що і стають конкретними (на противагу загальним раціональним) підставами кожного судження і діяння.

Зрозуміло, описані теоретичні і методологічні принципи є чистою логікою консерватизму. Само собою зрозуміло, що в практичній політиці й у реальному мисленні прихильники консервативного стилю використовують і формальні прийоми мислення, і узагальнення, і універсальні закономірності так само, як ліберальні політики і мислителі посилаються на традиції, національну своєрідність, живе життя народу. Але протилежність цих розумових стилів полягає в останніх передумовах їхнього мислення, які — буває і так — іноді не усвідомлюються цілком самими мислячими і діючими.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Соціологія культури» автора Юрій М.Ф. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Земля як власність“ на сторінці 2. Приємного читання.

Зміст

  • Вступ

  • Розділ 1. Культура в структурі соціологічного знання

  • О. Конт як основоположник соціології

  • Об'єктивізм

  • Веберівський погляд на розвиток капіталізму

  • Дві соціології

  • Визначення ситуації

  • Життєвий світ

  • Когнітивна мікросоціологія

  • Пізнання як творчість світу

  • Соціологічне поняття культури

  • Кінцеві ділянки значень

  • Три трактування історизму повсякденності

  • Еволюція конституюючих елементів повсякденності

  • Розділ 2. Особистість як засновник "себе" і суб'єкт культури

  • Характеристики понять "особистість" та "індивід"

  • Підходи до вивчення відносин "особистість — культура"

  • Загальна характеристика культури

  • Людина — семіотична істота

  • Становлення античної особистості

  • Вплив особистості на культуру

  • Становлення особливості середньовічної особистості та суб'єктності

  • Ренесансна особистість

  • Рефлексія поняття "особистість" у роботах І.Канта

  • Криза європейської культури, особистості та суб'єктивності

  • Від сучасної особистості та суб'єктивності до особистості "можливої"

  • Розділ 3. Інтерсуб'єктивність культури та інтердієвість культури

  • Інтерсуб'єктивність соціокультурної реальності

  • Інтертекстуальність культури

  • Культура як "диференційована єдність"

  • Багатомірність саморефлексії культури

  • Розділ 4. Буття людини в культурі

  • Інституціоналізація життєвого досвіду

  • Життєві світи людини: єдність і специфіка

  • Значеннєвий універсам

  • Життєве середовище й екологія людини. Поняття і структура життєвого середовища. Екологічна структура.

  • Простір і час життєвого середовища

  • Праця в житті людей. Природничо-наукове пояснення еволюції праці людини

  • Гени і мозок. Інформаційна ємність людини

  • Соціальне і наукове знання. Істина, омана, правда і неправда

  • Про природу любові і сакральності

  • Людина сексуальна. Сексуальна культура

  • Насильство як засіб домінування і панування

  • Політика: ідеологія і практика

  • Природа і механізм гри

  • Класифікація ігор. Тенденції розвитку

  • Смерть як екзистенціальний і культурний феномен

  • Життя після смерті: досвід досліджень

  • Розділ 5. Ритуал — символ — міф

  • Ритуали і соціальні інститути

  • Визначення ритуалів

  • Дюркгейм про релігію і ритуали

  • Типи і функції ритуалів

  • Rites de passage

  • Що таке символ?

  • Міфологічна символізація

  • Міф як жттєва реальність

  • Міф: енергія і функції

  • Національний міф

  • Розділ 6. Ідеології

  • Конкретне розуміння власності

  • Абстрактне розуміння власності

  • Земля як власність
  • Свобода, рівність, братерство

  • Конкретна свобода

  • Свобода в "лівому" дискурсі

  • Правові ідеології

  • Парадокс світового інформаційного порядку

  • Розділ 7. Традиція — канон — стиль

  • Радянський політичний канон

  • Життєві форми в Шпрангера

  • Життєвий стиль і Lebensfuhrung

  • Що таке моностилізм

  • Сакральне ядро моностилістичної культури

  • Категорії полістилістичної культури

  • Нові культурні моделі

  • Культурний фундаменталізм

  • Розділ 8. Культура і соціальна структура

  • Вертикальні класифікації

  • "Модерністський проект"

  • Марксизм і модернізм

  • Модернізм у вивченні соціальної структури

  • Екскурс: українська реідеологізація

  • Критика модерністського підходу до вивчення нерівності

  • Нові диференціації

  • Нові диференціації і диференціюючі фактори в Україні

  • Соціальний розподіл стилів

  • Нова парадигма соціоструктурного підходу

  • Розділ 9. Прикордонні галузі пізнання соціокультурної динаміки. Постмодерн

  • Плюральність життєвого світу людини

  • Неоднорідність соціокультурного простору

  • Концепція децентрованої (розщепленої) особистості

  • Нова повсякденність

  • Віртуальне і реальне

  • Постмодерн і час

  • Соціальність прийдешньої епохи

  • Ідеологія постмодерну

  • Висновки

  • Література