Смерть як екзистенціальний і культурний феномен

Соціологія культури

Гра (як дитяча гра) знаходиться на початку лінії життя, любов — на її вершині, смерть — наприкінці. Так "датують" звичайно люди прояв основних феноменів свого існування. Такий "природний" підхід випускає з уваги те, що ці феномени захоплюють людину цілком: тому смерть — не просто "подія", але і "буттєве" усвідомлення людиною своєї смертності. Здійснене позитивістською соціологією вигнання теми смерті з поняття соціального, тобто перетворення скінченності існування окремої людини в нескінченність соціального, закрило цілий напрям у розумінні людини та її існування. Тим часом ставлення до смерті визначає форми всіх релігійних культів, входить у зміст багатьох філософських доктрин, є предметом великих наукових напрямів у психології, психіатрії, культурології і демографії. У межах же феноменологічної соціології смерть розуміється як одна з п'яти основних екзистенціальних констант, шо визначають лінію існування людини в соціальному середовищі (праця, любов, домінація, гра і смерть).

Співвідносячи смерть і культуру, ми можемо сказати, що смерть є природним, позакультурним феноменом, тому в самій культурі таке позастановище сприймається в аурі незбагненної загадковості, а її трагізм для окремої особистості починає відчуватися лише в зв'язку з загостренням почуття особистого буття, усвідомлення нею себе як неповторної істоти.

Це твердження засноване на даних, добутих за допомогою історичного методу. У Стародавньому Єгипті питання про смерть і ставлення до неї зважувалося, мабуть, просто: земне життя людини представлялося як підготовка до загробного буття. У соціальному житті панував культ мертвих (будування і прикрашання величних гробниць, величезних пірамід, виникнення і розквіт мистецтва бальзамування).

На Сході (Японія) існував культ предків у підгрунті якого лежала переконаність людей у тому, що людина продовжує своє життя в нащадках і вмирає остаточно лише тоді, коли її рід перерветься. В Індії масову свідомість пронизувала і пронизує й понині ідея перевтілення душ - сансара. Для віруючих цієї ідеї реальний світ - тимчасовий світ, більше того, ілюзорний світ, а реальність - у потойбічному існуванні. У кожної людини — своя карма (доля), але її можна поліпшувати чи погіршувати своїм життям. Тому гідне завершення життя сприймається як духовне піднесення, а не трагедія.

Пізніше в історії у зв'язку з поступовим ослабленням родинних і общинних зв'язків культ предків тримаеться вже не на живому почутті, а на традиції, підтримуваній як культурна норма, трагізм же смерті починає переживатися як особиста трагедія. Саме на цьому етапі розвитку історичної людини з'явилися нові релігії (буддизм, зороастризм, іудаїзм, даосизм — 7—4 ст. до не.). На основі історично виниклої особистісної самосвідомості і відчуття трагізму в цих релігіях смерть ніби вноситься в поле культури і перетворюється в долю реальної людини, вектор якої спрямований у протилежному від смерті напрямку (спроби уникнути смерті в межах "відпущеного" людині терміну життя). У шумерській похоронній пісні (близько 1700 до н.е.) тема долі безпосередньо пов'язана з темою смерті: "Воістину, смерть — це божа милість, місце, де визначають долі!".

У Стародавній Греції Сократ і Платон вважали, шо "ті, хто справді відданий філософії, зайняті, по суті, тільки одним — помиранням і смертю". Душа і тіло, за Платоном (ця ідея належить піфагорійцям), належать різним світам, душа після смерті звільняється від темниці тіла і повертається у світ ідей. Вчення Сократа, Платона й Аристотеля про безсмертя душі пом'якшує трагізм смерті.

У світових релігіях, що виникли пізніше, з'являються вже і тема відповідальності людини за вчинки в земному житті, і тема порятунку — після смерті душа потрапляє в рай чи пекло залежно від діянь особистості, тому можна сказати, шо страх людини перед смертю релігіями використовується як регулятор земного життя. Так, використовуючи принцип взаємного воздаяния між людиною і Суддею (Богом), світові релігії заклали основи ціннісно-нормативних координат поведінки людини, що носять універсальний характер.

В епоху Відродження й Просвітництва акцент у питанні про смерть починає переноситися зі сфери віри в сферу розуму і матеріалістичного розуміння. Так, Спіноза вважав, що "людина вільна ні про що так мало не думає, як про смерть, і її мудрість складається в міркуванні не про смерть, а про життя".

У XIX ст. Ніцше за допомогою поняття надлюдини визначає долю людини як обрій людського буття, як вираження вічного пошуку форми її існування, тобто недосяжного ідеалу. Звідси, за Ніцше, є два рівні самоототожнення людини —: наявним Я (орієнтованим на "тут і тепер") і з повним Я, тобто поверненням д< своєї долі. Людську духовність можна розглядати саме як це повернення: зрозуміло, що перед смертю люди замислюються про зміст свого існування, починають бачити нові обрії свідомості, що дозволяє перебороти страх смерті, жах кінці індивідуального буття.

Які традиції вивчення смерті в наш час? Можна виділити філософський і соціологічний напрями. Такі сучасні філософські школи, як феноменологія, лінгвістична філософія (філософія повсякденної мови), герменевтика, тяжіють до концептуалізацій, заснованих на мовних даних. Вивчення через мову практичної філософії людини щодо смерті і долі дозволяє шляхом реконструкції цих концепті визначити їхнє місце в повсякденному і трансцендентному світах людини. Знаменне побутування понять "смерть" і "доля" У мові - першому не пощастило тим, що воно вживається в повсякденній мові багато в чому алегорично. .,

Людям завжди було властиво уникати розмов про смерть. Це пояснюється принаймні двома обставинами: а) усі слова в будь-якій мові своєю базою мають світ досвіду; уявлення ж про смерть (тобто слова) не спираються на досвід, тому що ще ніхто не повертався з небуття (повного); б) людям властиво уникати слів про смерть через її жорстоку невідворотність і існування різних марновірств щодо неї; так, на всіх мовах існують "замінники" слова "смерть", що пом'якшують її зміст: українською — не "відправитися в кращий світ", "наказати довго жити", "простягнути ноги"..., англійською - "to go" (піти), "to take the ferri" (сісти на пором) тощо. Також уникають слова "цвинтар". Острах цифри 13 також пояснюється страхом смерті: у стародавніх євреїв число 13 і слово "смерть" писалися одним знаком. У Японії уникають цифри 4, але з іншої причини: при читанні ієрогліфа 4 _ "си" — він звучить як інший ієрогліф, що означає "смерть". У японських лікарнях і багатоповерхових будинках не знайти ні палати, ні навіть поверху з цифрою 4. Поняття "доля", зобов'язане своєю появою усвідомленню людиною кінця свого існування, має, навпаки, безліч значень: а) судити; те, що призначено (від цього слова — слова "присуджувати", "засуджувати"); у цілому — це призначення, передбачене вищою силою, пов'язане з долею людини; б) обговорювати, міркувати, судження — інше значення слова "доля" — властиве лише українській мові й означає, що "доля" пов'язана не тільки з передбаченням, але і з усвідомленим, обміркованим. А це вже елемент думки, змісту, розуміння, свідомості.


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Соціологія культури» автора Юрій М.Ф. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Смерть як екзистенціальний і культурний феномен“ на сторінці 1. Приємного читання.

Зміст

  • Вступ

  • Розділ 1. Культура в структурі соціологічного знання

  • О. Конт як основоположник соціології

  • Об'єктивізм

  • Веберівський погляд на розвиток капіталізму

  • Дві соціології

  • Визначення ситуації

  • Життєвий світ

  • Когнітивна мікросоціологія

  • Пізнання як творчість світу

  • Соціологічне поняття культури

  • Кінцеві ділянки значень

  • Три трактування історизму повсякденності

  • Еволюція конституюючих елементів повсякденності

  • Розділ 2. Особистість як засновник "себе" і суб'єкт культури

  • Характеристики понять "особистість" та "індивід"

  • Підходи до вивчення відносин "особистість — культура"

  • Загальна характеристика культури

  • Людина — семіотична істота

  • Становлення античної особистості

  • Вплив особистості на культуру

  • Становлення особливості середньовічної особистості та суб'єктності

  • Ренесансна особистість

  • Рефлексія поняття "особистість" у роботах І.Канта

  • Криза європейської культури, особистості та суб'єктивності

  • Від сучасної особистості та суб'єктивності до особистості "можливої"

  • Розділ 3. Інтерсуб'єктивність культури та інтердієвість культури

  • Інтерсуб'єктивність соціокультурної реальності

  • Інтертекстуальність культури

  • Культура як "диференційована єдність"

  • Багатомірність саморефлексії культури

  • Розділ 4. Буття людини в культурі

  • Інституціоналізація життєвого досвіду

  • Життєві світи людини: єдність і специфіка

  • Значеннєвий універсам

  • Життєве середовище й екологія людини. Поняття і структура життєвого середовища. Екологічна структура.

  • Простір і час життєвого середовища

  • Праця в житті людей. Природничо-наукове пояснення еволюції праці людини

  • Гени і мозок. Інформаційна ємність людини

  • Соціальне і наукове знання. Істина, омана, правда і неправда

  • Про природу любові і сакральності

  • Людина сексуальна. Сексуальна культура

  • Насильство як засіб домінування і панування

  • Політика: ідеологія і практика

  • Природа і механізм гри

  • Класифікація ігор. Тенденції розвитку

  • Смерть як екзистенціальний і культурний феномен
  • Життя після смерті: досвід досліджень

  • Розділ 5. Ритуал — символ — міф

  • Ритуали і соціальні інститути

  • Визначення ритуалів

  • Дюркгейм про релігію і ритуали

  • Типи і функції ритуалів

  • Rites de passage

  • Що таке символ?

  • Міфологічна символізація

  • Міф як жттєва реальність

  • Міф: енергія і функції

  • Національний міф

  • Розділ 6. Ідеології

  • Конкретне розуміння власності

  • Абстрактне розуміння власності

  • Земля як власність

  • Свобода, рівність, братерство

  • Конкретна свобода

  • Свобода в "лівому" дискурсі

  • Правові ідеології

  • Парадокс світового інформаційного порядку

  • Розділ 7. Традиція — канон — стиль

  • Радянський політичний канон

  • Життєві форми в Шпрангера

  • Життєвий стиль і Lebensfuhrung

  • Що таке моностилізм

  • Сакральне ядро моностилістичної культури

  • Категорії полістилістичної культури

  • Нові культурні моделі

  • Культурний фундаменталізм

  • Розділ 8. Культура і соціальна структура

  • Вертикальні класифікації

  • "Модерністський проект"

  • Марксизм і модернізм

  • Модернізм у вивченні соціальної структури

  • Екскурс: українська реідеологізація

  • Критика модерністського підходу до вивчення нерівності

  • Нові диференціації

  • Нові диференціації і диференціюючі фактори в Україні

  • Соціальний розподіл стилів

  • Нова парадигма соціоструктурного підходу

  • Розділ 9. Прикордонні галузі пізнання соціокультурної динаміки. Постмодерн

  • Плюральність життєвого світу людини

  • Неоднорідність соціокультурного простору

  • Концепція децентрованої (розщепленої) особистості

  • Нова повсякденність

  • Віртуальне і реальне

  • Постмодерн і час

  • Соціальність прийдешньої епохи

  • Ідеологія постмодерну

  • Висновки

  • Література