Розділ 5. Світанок в Англії

Провидіння Боже продовжувало керувати подальшими подіями, створюючи сприятливі можливості для розвитку Реформації. Після смерті Григорія XI було обрано відразу двох пап-суперників. Кожна з ворогуючих партій відверто проголошувала власну непогрішимість і вимагала беззастережного підкорення. Закликаючи віруючих піти війною проти іншої партії, кожна з них скріпляла свої звернення страшними прокляттями на адресу противників І водночас обіцяла винагороду на небесах своїм прихильникам. Таке становище дуже послабило владу папства. В той час, як конкуруючі партії продовжували вести взаємну боротьбу, Уїкліфа залишили в спокої. А папи обсипали одне одного анафемами і взаємними звинуваченнями; кров лилася потоками, бо треба було відстоювати свої амбіційні вимоги. Злочини й публічні скандали наводнили церкву, а тим часом реформатор у тихій Люттервортській парафії докладав усіх сил до того, аби відвернути увагу народу від ворогуючих пап і звернути її на Ісуса, Князя миру.

Церковний розбрат з усіма його згубними наслідками торував дорогу Реформації, і народ отримав змогу побачити справжнє обличчя папства. В опублікованому Уїкліфом трактаті “Про ворожнечу пап” він закликав народ поміркувати, чи не є правдою те, що кажуть обидва “великі священики”,. називаючи одне одного “антихристами”. “Бог, — говорив він, — не може більше допускати, щоб диявол панував лише в одному з них, але... вчинив розділення між ними, щоб люди в ім'я Христа перемогли обох” (R. Vanghan. Lift and Opinions of John de Wyclif. V.2.P.6).

Уїкліф, як і його Вчитель, проповідував Євангеліє бідним. Не задовольнившись поширенням світла лише в скромних родинах своєї парафії, він вирішив дати це світло всій Англії. З цією метою реформатор організував групу простих, посвячених проповідників, котрі любили Істину та нічого так не бажали, як її поширення. Ці мужі проповідували всюди: на ринкових площах, на вулицях великих міст і на проїжджих дорогах. Вони знаходили старих, хворих і бідних та відкривали їм радісну вістку про благодать Божу.

Доктор богослів'я в Оксфорді, Уїкліф проповідував Слово Боже в аудиторіях університету. Він настільки щиро й віддано викладав студентам Істину, що його називали “доктором Євангелія”. Але найбільшою справою його життя повинен був стати переклад Святого Письма англійською мовою. У праці “Про істину і значення Святого Письма” він висловив своє бажання перекласти Біблію, щоб кожна людина в Англії могла читати рідною мовою про чудові діла Божі.

Однак праця Уїкліфа була раптово перервана. Хоча йому не було ще й 60 років, наполеглива праця, наукові заняття, нападки ворогів настільки підірвали сили реформатора, що він передчасно постарів. Уїкліф небезпечно захворів. Ченці з величезною радістю зустріли цю звістку. “Тепер, — міркували вони, — він напевно гірко кається в тому злі, якого завдав церкві”. І ченці поспішили до нього, щоб вислухати його сповідь. Навколо смертної, як сподівалися його вороги, постелі зібралися представники чотирьох чернечих орденів разом з чотирма громадськими представниками. “Смерть на ваших устах, — звернулися вони до Уїкліфа, — покайтеся у ваших заблудженнях та зречіться в нашій присутності усього, що ви говорили проти нас”. Реформатор мовчки вислухав їх, потім попросив слугу піднести його на подушках і, спрямувавши спокійний погляд на людей, що стояли перед ним і чекали на його відречення, промовив твердим, гучним голосом, котрий так часто примушував ченців тремтіти: “Я не помру, а буду жити, і далі буду викривати злочинні вчинки ченців” (D'Aubigne. V.17.Ch.7). Вражені й збентежені ченці поспіхом залишили його кімнату.

Слова Уїкліфа здійснились. Він залишився жити, щоб дати людям одне з наймогутніших знарядь боротьби проти Риму — Біблію, визначений небесами засіб звільнення, освіти та євангелізації людей. Виконуючи цю роботу, реформатор постійно зустрічався з численними і серйозними перешкодами. Підкошений хворобою, Уїкліф розумів, що йому залишилося лише декілька років для праці; він передбачав майбутній опір, але, підбадьорений обітницями Божого Слова, сміливо рухався вперед. У найвищому розквіті розумових здібностей, збагачений досвідом, Уїкліф був підготовлений особливим Провидінням Божим для здійснення цієї праці — найбільшої в його житті. В той час, як християнський світ був сповнений тривоги й хвилювання, реформатор у Люттервортській парафії, далеко від лютих бур, спокійно віддався своїй праці.

Врешті-решт робота була завершена, був готовий перший переклад Біблії англійською мовою. Тепер Боже Слово стало доступним для Англії. Реформатора вже не лякали ні в'язниця, ні вогнище. Він дав англійському народові світло, яке ніколи не згасне. Відкривши Біблію співвітчизникам, Уїкліф зробив для духовного піднесення і звільнення рідної країни від кайданів неуцтва і пороку більше, ніж це було будь-коли досягнуто у найвидатніших перемогах на полях битв.

Книгодрукування в той час ще не винайшли, і копії Біблії можна було намножувати лише завдяки повільній, кропіткій праці. Бажання придбати Біблію було таким великим, що багато людей добровільно займалися її переписуванням, однак і це не могло задовольнити всіх бажаючих. Заможніші люди купували цілу Біблію, інші — лише окремі її частини. Переважно для купівлі цілої книги об'єднувалися кошти кількох родин. Таким чином Біблія Уїкліфа за порівняно короткий час знайшла доступ до людей.

Звернення до свідомості випровадило людей зі стану безвольного підкорення папському вченню. Уїкліф проповідував головні доктрини протестантизму: спасіння через віру в Христа, непогрішимість Святого Письма. Проповідники, послані Уїкліфом, розповсюджували Біблію і твори реформатора з таким успіхом, що майже половина Англії прийняла нову віру.

Поява Біблії англійською мовою викликала тривогу в керівників римської церкви. Тепер вони мали справу з набагато могутнішою силою, ніж Уїкліф, — силою, проти якої їхня зброя не могла встояти. В той час у Англії ще не був прийнятий закон, який би забороняв читати Біблію, бо ніколи раніше її не видавали рідною мовою. Пізніше такі закони були видані. А тоді, незважаючи на опір духовенства, Слово Боже продовжувало вільно поширюватися.

І знову папські вожді почали плести змову, щоб примусити реформатора замовкнути. Три трибунали не змогли зламати Уїкліфа. На першому синоді єпископів його праці були оголошені єретичними і, перетягнувши юного короля Річарда II на свій бік, єпископи домоглися королівського указу про ув'язнення кожного, хто підтримуватиме вчення, яке потрапило під осуд.

Уїкліф апелював до парламенту. В Національних зборах він безстрашно засудив римське духовенство і домагався усунення всіх зловживань, що здійснювалися за згодою церкви. З величезною переконливістю він змалював узурпацію і розбещеність папського правління. Його сміливі слова збентежили ворогів. Натомість прихильників і друзів Уїкліфа примусили здатися, і тепер його вороги сподівалися, що й сам реформатор в похилому віці, самотній, покинутий друзями, схилиться перед об'єднаною владою короля й папи. Але замість цього папісти зазнали поразки. Під впливом полум'яних слів Уїкліфа парламент скасував едикт про його переслідування, і реформатор знову опинився на волі.

Втретє Уїкліф був покликаний на суд — цього разу він став перед вищим церковним судом Англії. Тут до єресі не поставляться поблажливо. Тут Рим, нарешті, здобуде перемогу, а праці Уїкліфа покладуть край. Так думали папісти. Якщо їм тільки вдасться здійснити свої наміри, Уїкліф буде змушений зректися свого вчення, його чекає вогнище!

Але Уїкліф не зрікся і не збирався лицемірити. Він безстрашно захищав своє вчення, сміливо давав відсіч звинуваченням гонителів. Забувши про себе, про власне становище, він запросив своїх слухачів на божественний суд та зважував їхні хитрощі й фальшиві аргументи на вазі вічної Правди. В залі суду відчувалась присутність Святого Духа. Слухачі були зачаровані силою, що походила від Бога. Здавалося, що судді не знаходили в собі сили залишити це місце. Слова реформатора, як божественні стріли, пронизували їхні серця. Звинувачення у єресі, висунуте проти підсудного, він з нищівною силою звернув проти суддів. “Чому, - запитував він, - вони насмілилися поширювати свої заблудження? Задля наживи, щоб торгувати благодаттю Божою?”

“Як ви гадаєте, з Ким ви боретеся? — нарешті запитав Уїкліф, — зі старцем, що стоїть на краю могили? Ні! Ви боретеся з Правдою, а Правда сильніша за вас, і вона переможе вас”. З цими словами він залишив збори. Жодний з його ворогів не наважився зупинити реформатора.

Праця Уїкліфа була майже закінчена. Прапор Правди, який він так довго ніс, незабаром повинен був випасти з його рук. Однак йому судилося ще раз засвідчити про Євангеліє. Необхідно було проголосити Правду в самому центрі заблудження. Уїкліфа викликали в папський трибунал до Риму, котрий так часто проливав кров святих. Реформатор усвідомлював небезпеку, що загрожувала йому, однак підкорився б цій вимозі, якби його не розбив параліч. І хоч голос реформатора не почули в Римі, він міг висловити свої думки на письмі, що він і зробив. Зі своєї парафії Уїкліф написав папі листа, де в шанобливому тоні та християнському дусі, але суворо й рішуче викривав розкіш і пиху папського престолу. “Я насправді радію, — писав він, — можливості відкривати кожній людині ту віру, котрої я дотримуюсь, а особливо єпископові Риму, котрий, я сподіваюсь, буде таким справедливим і правдивим, що підтвердить переконання моєї віри, а якщо я помиляюся, то виправить мене”.

“Перш за все я вважаю, — продовжував Уїкліф, — що Євангеліє Христа — це сутність Закону Божого... і оскільки єпископ Риму є намісником Христа на землі, він мусить підкорятися цьому Закону Євангелія більше, ніж усі інші люди. Бо велич Христових учнів полягала не у світській славі й честі, а в точному наслідуванні Христа, Його життя і справ... Христос під час Свого подорожування на землі був одним з найбідніших, зневаженим і позбавленим усякої світської влади та людської слави...

Жодна віруюча людина не повинна ні в чому наслідувати папу або когось зі святих, якщо вони не йдуть слідами Господа нашого Ісуса Христа. Апостол Петро і сини Заведеєві, прагнучи земної слави, згрішили, і тому ніхто не повинен повторювати їхніх помилок...

Папа повинен передати світській владі всі світські справи і навчати у цьому дусі все духовенство; так чинили Христос і Його апостоли. Коли ж я помилився у викладених мною пунктах, то з усією покорою готовий прийняти будь-яку догану, навіть смерть, якщо в цьому є необхідність. Я особисто відвідав би єпископа Риму, якщо би був здатний зробити це, але Господь вирішив всупереч моєму бажанню, і я мушу слухатися Бога більше, ніж людей”.

На закінчення Уїкліф писав: “Будемо молитися Богові, щоб Він спонукав нашого папу Урбана VI та все духовенство прямувати за Господом Ісусом Христом у житті й ділах, щоб вони успішно навчали народ, котрий в свою чергу має вірно в цьому слідувати за ними” (J.Foxe. Acts and Monuments. V.3. P.49—50).