Розділ 3. Епоха духовної темряви 

Наприкінці VIII ст. прибічники папи намагалися довести, що римські єпископи вже в перші століття виникнення Церкви володіли тією ж духовною владою, яку приписували собі тепер. Для утвердження цих претензій виникла необхідність у авторитетному засобі, і батько усякої неправди з готовністю підказав їм, як це зробити. Монахи підробили стародавні рукописи. Були знайдені досі невідомі рішення соборів, котрі утверджували абсолютну владу папи з найдавніших часів. І Церква, яка відкинула Істину, з готовністю прийняла новий обман.

Нечисленні вірні будівничі, які будували на правдивій основі (1 Коринтянам 3:10—11), були збентежені, коли сміття хибного вчення стало на перешкоді їхній роботі. Подібно до будівничих єрусалимської стіни за днів Неемії деякі були готові сказати: “Ослабла сила носія, а звалищ багато, — і ми не зможемо далі будувати мура” (Неемії 4:4), Знесилені постійною боротьбою, зазнаючи гонінь, наклепів, беззаконь і різних труднощів, викликаних сатаною, щоб перешкодити Божій справі, деякі з вірних будівничих підупали на дусі; задля спокою, збереження свого життя й майна вони залишили правдиву основу. А інші, не боячись протидії з боку ворогів, безстрашно проголошували: “Не бійтеся їх! Згадайте Господа великого та грізного” (Неемії 4:8). Вони продовжували працювати, кожен підперезаний мечем, “яким є Слово Боже” (Ефесянам 6:17).

Той самий дух ненависті та протидії Істині керував ворогами Божими в усі віки, тому від слуг Христа в усі віки вимагалася пильність і вірність. Слова Христа, сказані Ним колись до перших учнів, звернені і до Його послідовників останнього часу: “А що Я кажу вам, то всім Я кажу: пильнуйте!” (Марка 13:37).

Здавалось, що темрява посилюється. Поклоніння зображенням зробилося повсюдним. Перед ними ставили запалені свічки, до них молилися. Поширювалися абсурдні звичаї. Забобони настільки заполонили людський розум, що людина, здавалося, зовсім втратила здоровий глузд. Та хіба можна було чекати чогось іншого від людей, котрі прямували шляхом неуцтва й пороку, коли саме духовенство, священики та єпископи думали про задоволення й потопали в гріхах.

Папство зробило ще один крок до свого зухвалого звеличення, коли в XI ст. папа Григорій VII проголосив непогрішимість римської церкви. Зокрема, він стверджував, нібито церква ніколи не помилялася і не може помилятися згідно зі Святим Письмом. Однак Біблія не дає підстави для такого твердження. Гордий папа привласнив також право скидати монархів, запевняючи, що жоден його присуд не підлягає зміні, оскільки він володіє винятковим правом змінювати рішення всіх інших правителів.

Тиранічний характер папи яскраво виявився у його ставленні до германського імператора Генріха IV. Вищезгаданий монарх наважився не підкоритися папському авторитету, за що був відлучений від церкви та позбавлений трону. Підбурювані папою князі повстали проти Генріха IV. Наляканий їхніми погрозами монарх вирішив примиритися з Римом. У супроводі своєї дружини та вірного слуги він посеред зими перетнув Альпи, щоб упокоритися перед папою. Коли імператор прибув до замку, де перебував папа Григорій VII, його позбавили почету та вивели на двір, де в лютий мороз, з непокритою головою і босими ногами, в жалюгідній одежі, він покірно очікував дозволу на побачення з папою. І лише через три дні посту й сповідання гріхів папа, нарешті, простив його, але за умови, що імператор буде чекати санкції папи на повернення йому царської влади. Григорій VII святкував перемогу, вихваляючись, що його обов'язок — приборкувати пихатих монархів.

Який разючий контраст між надмірною гордістю цього зарозумілого папи та покорою й лагідністю Христа, Котрий стоїть під дверима людського серця і благає дозволу увійти, щоб принести зі Собою прощення й мир! Він навчав Своїх учнів: “Хто хоче між вами бути першим, нехай буде вам рабом” (Матвія 20:27).

Наступні століття стали свідками все більшого спотворення Істини вченнями, що походили з Риму. Ще перед утвердженням папства теорії язичницьких філософів привернули до себе увагу та справляли великий вплив на Церкву. Багато християн, вважаючи себе наверненими, продовжували дотримуватися язичницької філософії і не лише вивчали її самі, а й нав'язували іншим як засіб впливу на язичників. Таким чином до християнського вчення прокралися серйозні заблудження. Головним серед них була віра у безсмертя душі та її свідоме існування після смерті. Це вчення стало тим фундаментом, на якому Рим запровадив догмати про заступництво святих і поклоніння діві Марії. Це дало також поштовх до появи такої єресі, як вчення про вічні муки грішників, які не розкаялися, котре швидко стало атрибутом папської віри.

Так був підготовлений шлях для запровадження ще однієї вигадки язичництва, котру Рим назвав чистилищем, щоб залякати довірливий та забобонний люд. Згідно з цим заблудженням ніби існує місце мук, куди потрапляють душі, що не заслуговують вічного осудження і де після відповідних покарань за гріхи вони очищуються, щоб потім піти на небо.

Ще однієї вигадки потребував Рим, щоб страх і пороки своїх прибічників використати для власної вигоди. Це було вчення про відпущення гріхів (індульгенції). Повне прощення гріхів минулих, теперішніх і майбутніх, а також звільнення від усіх пов'язаних з цим мук і покарань після смерті були обіцяні тим, хто братиме участь у війнах, які провадив папа для розширення своїх володінь або покаранні його ворогів, знищенні тих, хто наважувався заперечувати верховенство його духовної влади. Людей навчали, що, заплативши гроші церкві, вони звільняються від гріхів, можуть врятувати таким чином душі своїх померлих друзів, які мучаться в пекельному полум'ї. За рахунок цих коштів Рим наповнив свої скарбниці та підтримував пишну розкіш і пороки лицемірних “представників” Того, Хто не мав, де прихилити голови. Біблійний обряд Вечері Господньої був витіснений ідольською месою. Папські священики навчали, що за допомогою безглуздого ритуалу вони перетворюють звичайний хліб і вино на справжні “тіло і кров Христа” (Cardinal Wiseman, The Real Presence of the Body and Blood of Our Lord Jesus Crist in the Blessed Eucharist, Provid From Scripture. Lecture 8. Ch.3, 26). З богохульною зухвалістю вони відкрито заявляли, нібито мають силу Бога, Творця усього сущого. Від християн під загрозою смерті вимагали віри в цю жахливу єресь, яка зневажала Небеса. Багато хто відмовився зробити це і був спалений.

У XII ст. було запроваджене одне з найстрашніших знарядь папства — інквізиція. Сам князь темряви співпрацював щодо цього питання з представниками папської ієрархії. Сатана і його ангели були присутні на їхніх таємних нарадах, впливаючи на думки цих злих людей, в той час як невидимий ангел Божий записував їхні нечестиві постанови та історію усіх їхніх злочинів, занадто жахливих для людських очей. “Великий Вавилон... був упоєний кров'ю святих” (Об'явлення 17:5—6). Закатовані тіла мільйонів мучеників кликали до Бога про помсту.

Папство стало деспотом світу. Царі й імператори підкорялися наказам римського папи. Здавалося, що як земна, так і вічна доля людей знаходилися в його руках. Протягом століть повсюдно і без найменшого заперечення вчення Риму приймалися і з великою шанобливістю відправлялися його обряди й дотримувалися свята. Римське духовенство користувалося загальною пошаною та щедрою підтримкою. Ніколи ще римська церква не досягала такої великої честі, могутності й сили, як того часу.

Але “розквіт папства став нічною темрявою для світу” (J.A.Wulie. The History of Protestantism. V.I. Ch.4). Не лише простий народ не знав Святого Письма, а й священики не розумілися в ньому. Як і стародавні фарисеї, папські вожді ненавиділи світло, яке викривало їхні гріхи. Усунувши Божий Закон як мірило праведності, вони безмежно розширили свою владу та були нестримні в порочному способі життя. Всюди панували обман, користолюбство і розпуста. Люди не гребували ніяким злочином, аби досягти багатства і становища. Палаци пап і прелатів перетворилися на вертепи розпусти. Деякі папи були винні в таких кричущих злочинах, що світські правителі навіть намагалися усунути цих духовних керівників з їхніх постів як страшних нелюдів, котрих неможливо більше терпіти. Упродовж сотень років Європа не зробила жодного прогресу в галузі науки, мистецтва і цивілізації. Християнство було уражене моральним і духовним паралічем.

Стан світу, що перебував під владою Риму, представляв собою страшне, разюче виконання слів пророка Осії: “Погине народ Мій за те, що не має знання; тому що знання ти відкинув, відкину й тебе... А тому, що забув ти Закон свого Бога, забуду синів твоїх і я!” (Осії 4:6). “Нема на землі ані правди, ні милості, ні богопізнання. Клянуть та неправду говорять, і вбивають та крадуть, і чинять перелюб, поставали насильниками, а кров доторкається крові” (Осії 4:1—2). Такими були наслідки відкинення Слова Божого.