Розділ 25. Америка в Біблійному пророцтві

“Він мав два роги, подібні до ягнячих”. Роги, подібні до ягнячих вказують на молодість, невинність і лагідність, що цілком відповідає характерові Сполучених Штатів, котрі, як було показано пророку, “вийшли” на світову арену в 1798 р. Серед християн-вигнанців, що першими втекли до Америки і знайшли там притулок від королівського утиску та нетерпимості духовенства, були люди, котрі вирішили встановити правління, в основу якого були б покладені принципи громадянської та релігійної свободи, їхні погляди знайшли своє відображення в Декларації Незалежності, в якій проголошена велична істина: “Всі люди створені рівними” і мають невід'ємне право на “життя, свободу і прагнення до щастя”. А Конституція гарантує людям право на самоуправління, яке полягає в тому, що обрані народом представники схвалюють і запроваджують у життя закони. Так само було проголошено свободу віровизнання: кожній людині надавалась можливість поклонятися Богові згідно з власними переконаннями. Республіканські принципи і протестантизм стали фундаментальними засадами цієї держави, ї саме в цих принципах приховується таємниця її могутності і процвітання. Пригноблені та зневажені в усьому християнському світі з цікавістю й надією звернули свій погляд до цієї країни. Мільйони людей рушили до її беретів, і Сполучені Штати посіли чільне місце серед наймогутніших держав світу.

Але звір з ягнячими рогами “говорив, як дракон. Він діє перед ним з усією владою першого звіра і примушує землю і все, що живе на ній, поклонятися першому звірові, у якого смертельна рана зцілилась... Кажучи тим, що живуть на землі, щоб вони зробили образ звіра, котрий має рану від меча і живий” (Об'явлення 13:11—14).

Роги, подібні до ягнячих, та голос дракона вказують на разючу суперечність між принципами цієї держави та її фактичними діями. “Голос” цієї держави — це діяльність її законодавчих і судових установ. З їхньою допомогою вона зрадить ті принципи свободи і миру, які зробила фундаментом своєї політики. Пророцтво про те, що вона говоритиме, “як дракон”, і діятиме “з усією владою першого звіра”, ясно провіщає розвиток духу нетерпимості та переслідування, характерний для держав, зображених у вигляді дракона та звіра, подібного до барса. А вислів про те, що звір з двома рогами “примушує землю і все, що живе на ній, поклонитися першому звірові”, свідчить про те, що ця держава застосує свою владу, аби силою домогтися прийняття папських звичаїв та постанов як вияву пошани до папства.

Такі дії суперечать принципам правління цієї держави, духові її волелюбних законів, відвертим і урочистим положенням Декларації Незалежності та Конституції. Засновники держави передбачливо подбали про те, щоб позбавити церкву державної влади, що в противному випадку неминуче призвело б до виникнення релігійної нетерпимості, переслідувань. Конституцією передбачено, що “конгрес не прийме жодного закону, котрий вимагав би встановлення державної релігії або заборони релігійної свободи”, і що “віровизнання людини в жодному випадку не повинне прийматися до уваги при призначенні її на відповідальну громадську посаду в США”.

Тільки через грубе порушення цих принципів, які захищають свободу особи, громадянська влада зможе нав'язати той чи інший вид релігійного поклоніння. Але непослідовність такого кроку повною мірою відповідає символу, яким представлена ця влада. Це звір з ягнячими рогами, які вказують на уявну чистоту, лагідність і невинність, але який говорить, як дракон, “намовляючи мешканців землі зробити образ звіра”. Тут ясно подана така форма правління, коли законодавча влада належить народові. Це — найпевніший доказ того, що Сполучені Штати — держава, на яку вказує пророцтво.

Але що таке “образ звіра” ? І як він буде створений? Образ буде створений дворогим звіром. Щоб довідатись, що являє собою цей образ і як він буде сформований, ми повинні дослідити характерні риси самого звіра — папства.

Коли рання церква почала деградувати, відступивши від євангельської простоти та прийнявши язичницькі звичаї й обряди, вона втратила Дух Божий і Його силу, а щоб панувати над сумлінням людей, звернулась по допомогу до світської влади. Внаслідок цього виникло папство — церква, що контролювала державну владу і використовувала її для досягнення власних цілей, передусім покарання “єретиків”. Для того, щоб в Сполучених Штатах був створений образ звіра, церковна влада повинна настільки взяти під контроль громадянський уряд, щоб використовувати його владу та авторитет для досягнення власних цілей.

В усі часи, коли тільки церква здобувала світську владу, вона застосовувала її, щоб карати тих, хто не погоджувався з її вченням. Протестантські церкви, що пішли слідами Рима, також укладали союзи зі світською владою і виявляли таке ж саме бажання до обмеження свободи совісті. Це можна побачити на прикладі англіканської церкви, котра тривалий час переслідувала тих, хто не бажав прийняти її вчення. У XVI-XVII ст. тисячі інакомислячих церковних служителів змушені були залишити свої церкви, а чимало пасторів і парафіян обкладалися великими штрафами, були ув'язнені, віддані на тортури і мученицьку смерть.

Відступництво примусило ранню церкву шукати підтримки громадянського уряду, а це приготувало шлях для розвитку папства — звіра. Апостол Павло писав: “Прийде раніш відступлення, і виявиться чоловік беззаконня” (2 Солунянам 2:3). Отже, відступництво в церкві приготує шлях для створення образу звіра.

Біблія говорить, що перед приходом Господа матиме місце духовний занепад, подібний до того, що спостерігався в перші століття. “В останні дні настануть тяжкі часи. Люди будуть самолюбні, грошолюбні, зарозумілі, горді, богозневажливі, непокірні батькам, невдячні, безбожні, не-люблячі, непримиримі, наклепники, нестримані, жорстокі, ненависники добра, зрадливі, зухвалі, бундючні, більше любострасні, ніж боголюбні, які мають вигляд побожності, а сили її відреклися” (2 Тимофію 3:1—5). “Дух же говорить ясно, що в останні часи дехто відступить від віри, слухаючи духів підступних і наук демонських” (1 Тимофію 4:1). Сатана діятиме “з усякою силою та ознаками і оманливими чудами, і з усякою оманою неправди”. І всі, хто “не прийняли любові істини, щоб їм спастися”, приймуть “дію омани, щоб повірили в неправду” (2 Солунянам 2:9—11). Коли це безбожництво запанує в світі, тоді виявляться ті ж наслідки, що й у перші століття.

Чимала розбіжність поміж протестантськими церквами в пунктах віровчення розцінюється багатьма людьми як вагомий доказ того, що їх неможливо силоміць привести до одностайності у вченні. Однак вже протягом ряду років у протестантських церквах існує сильне, дедалі зростаюче прагнення до єдності на підставі спільних пунктів віровчення. Щоб досягти такої єдності, ці церкви змушені будуть відмовитися від обговорення тих питань, у яких не було досягнуто згоди, якими б важливими з біблійної точки зору вони не були.

Чарлз Бічер в проповіді, виголошеній у 1846 p., зазначив, що служіння в “євангельських протестантських церквах здійснюється під великим впливом чисто людського страху”, що “вони живуть, рухаються і дихають в атмосфері морального розтління, даючи волю найнижчим інстинктам свого єства, щоб приховати істину, схиляючись перед відступницькою владою. Хіба не цим шляхом йшов Рим? Чи не повторюється його історія в нас? А що чекає на нас в майбутньому? Ще один Вселенський собор! Всесвітня конвенція! Євангельський союз та одне загальне віровчення!” (Sermon on “The Bible a Sufficient Creed”, delivered at Fort Wayne Indiana, 1846, Feb. 22). Коли це буде зроблено, тоді для досягнення повної згоди і єдності залишиться зробити тільки один крок — застосувати силу.

Коли провідні церкви Сполучених Штатів, об'єднавшись на основі спільних для них пунктів віровчення, почнуть тиснути на державні органи, щоб запроваджувати свої постанови і підтримувати свої закони, тоді протестантська Америка створить образ Римської ієрархії, і неодмінним наслідком цього буде переслідування інакомислячих громадянською владою.

Звір з двома рогами “зробить так, що всім, малим і великим, багатим і бідним, вільним і рабам, буде накладено тавро на правій руці їхній або на чолі, щоб ніколи нікому не можна було ні купувати, ні продавати, крім того, хто має тавро, ім'я звіра або число його імені” (Об'явлення 13:16—17). Третій ангел застерігає: “Хто поклоняється звірові й образові його, і приймає тавро на чоло своє чи на руку свою, той буде пити вино гніву Божого” (Об'явлення 14:9—10). Звір, про якого йдеться в цій вістці і до поклоніння якому буде примушувати дворогий звір, - це перший, подібний до барса звір з 13-го розділу книги Відкриття, тобто папство. “Образ звіра” являє собою ту форму відступницького протестантизму, котра виникне, коли протестантські церкви звернуться за допомогою до державної влади, щоб силою нав'язати свої вчення. Залишається ще встановити значення “тавра звіра”.

Після перестороги про те, щоб не поклонятися звірові й образові його, пророцтво звіщає: “Тут терпіння святих, які додержуються заповідей Божих та Ісусової віри”. Оскільки ті, що виконують заповіді Божі, протиставлені людям, які поклоняються звірові й образові його та приймають його тавро, це свідчить про те, що виконання Закону Божого, з одного боку, і його порушення — з іншого, буде розмежовуючою лінією між тими, хто поклоняється Богові, і тими, хто поклоняється звірові.

Особливою ознакою звіра, а отже, й образу його, є порушення Божих заповідей. Ось що говорить Даниїл про маленький ріг — папство: “... й задумає змінити свята й закон” (Даниїла 7:25). Апостол Павло пов'язує цю владу з “людиною гріха”, що підноситься понад Богом. Одне пророцтво доповнює інше. Тільки змінивши Закон Божий, папство могло поставити себе вище Бога; кожний, хто свідомо виконуватиме закон у такому зміненому вигляді, віддаватиме найвищу пошану тій владі, котра зробила цю зміну. Подібний вплив послуху папським законам був би ознакою відданості папі та невірності Богові.

Папство зробило спробу змінити Божий Закон. Друга заповідь, яка забороняє поклонятися зображенням, усунена з Закону, а четверта настільки перекручена, щоб можна було узаконити святкування першого дня тижня замість сьомого — суботи. Однак папісти твердять, що друга заповідь випущена через те, що вона міститься в першій, і тому є зайвою, і що вони подають Закон в такому вигляді, щоб згідно з наміром Божим, він міг бути зрозумілим. Не про цю зміну говорить пророк. Йдеться про навмисну, свідомо заплановану зміну. “Й задумає змінити свята й закон” (Даниїла 7:25), Саме зміна в четвертій заповіді є точним виконанням пророцтва. В цьому випадку римо-католицька церква поставила себе вище Бога, претендуючи на владу й авторитет, які належать одному Богові.

В той час, як ті, хто поклоняються Богу, відрізнятимуться особливою повагою до четвертої заповіді, — бо вона є знаком Його творчої сили і свідоцтвом того, що Бог має право на пошану і поклоніння людей, — шанувальників звіра повинно відрізняти прагнення знищити пам'ятник Творця і звеличити постанову Рима. Свої зарозумілі претензії папство вперше висунуло саме в питанні про недільний день і вперше звернулося за допомогою до державної влади, щоб примусити людей святкувати неділю як “день Господній”. Але Біблія говорить, що днем Господнім є сьомий день, а не перший. Христос сказав: “Син Людський є Господар і суботи” (Марка 2:28). Четверта заповідь говорить: “День сьомий — субота для Господа, Бога твого” (Вихід 20:10). І через пророка Ісаю Господь називає суботу “День Мій святий” (Ісаї 58:13).

Часте посилання на те, що Христос змінив суботу, спростовується Його ж власними словами. У Нагорній проповіді Він сказав: “Не думайте, що Я прийшов порушити Закон чи Пророків; не прийшов Я порушити, а виконати. Істинно кажу вам: доки небо і земля не минеться, жодна йота, жоден значок в Законі не минеться, аж поки не збудеться все. Отже, хто порушить одну з найменших цих заповідей і так навчить людей, той буде найменшим у Царстві Небеснім, а хто виконає і навчить, той буде великим у Царстві Небеснім” (Матвія 5:17—19).

Загалом протестанти визнають той факт, що Святе Письмо не дає підстави для зміни суботи. Про це ясно сказано в творах Американського трактатного товариства та Американської спілки недільних шкіл. Одна з цих статей визнає “абсолютне мовчання Нового Завіту щодо святкування неділі, першого дня тижня” (George Elliott. The Abiding Sabbath. P. 184),