Розділ 22. Пророцтва виконалися 

За 500 років до цього Господь через пророка Захарію сказав: “Радуйся вельми, о дочко Сіону Викрикуй, о дочко Єрусалима! Ось Цар твій іде до тебе, справедливий і переможний, смиренний і верхи на ослі їде, на осляті, на молоденькій ослиці” (Захарії 9:9). Якщо б учні усвідомлювали, що на Христа чекає суд і смерть, вони не змогли б виконати це пророцтво.

Так само і Міллер зі своїми однодумцями виконали пророцтво і проповідували світові вістку, яка була передбачена богонатхненним Словом. Та вони не змогли б звістити її, коли б повністю розуміли пророцтво, в якому йшлося про їхнє розчарування і яке містило в собі ще одну вістку, що повинна була проповідуватися всім народам перед Другим приходом Господа. Перша і друга ангельські вістки були дані належного часу та виконали ту роботу, котру покликані були виконати згідно з планом Божим.

Світ спостерігав, сподіваючись, що коли час промине, а Христос не з'явиться, тоді вся система адвентизму припинить своє існування. І хоч багато віруючих, не витримавши сильних спокус, зреклися своєї віри, інші залишалися непохитними. Плоди адвентистського руху, що супроводжували цю справу покори, — дух самодослідження, відмова від світу і докорінна зміна життя, — усе це найкрасномовніше свідчило про те, що вона від Бога. Вірні діти Божі не наважувались заперечувати, що сила Святого Духа спонукувала їх проповідувати про Другий прихід Христа, і не могли виявити помилку в своєму обчисленні пророчих періодів. Найздібнішим супротивникам не вдалося спростувати їхньої системи пророчих тлумачень. Вони не могли піти на те, щоб, не маючи на це біблійних підстав, залишити позиції, зайняті ними через серйозне, молитовне дослідження Писань після того, як Дух Святий освітив їхній розум і запалив серця живою силою; позиції, які витримали найсуворішу критику і найзапекліший опір з боку популярних вчителів релігії та людей, що покладалися на земну мудрість; вони встояли перед нападами об'єднаних сил науки та ораторського мистецтва, перед глузуванням та паплюженням як з боку шанованих громадян, так і простого люду.

Справді, очікувана подія не відбулась, але навіть це не могло похитнути їхньої віри у Слово Боже. Коли Йона на вулицях Ніневії проповідував, що через 40 днів місто буде зруйноване, Господь зглянувся над ніневитянами, які впокорили себе, і продовжив їм час випробування; слід пам'ятати, що вістка Йони походила від Бога, і місто було випробуване згідно з Його волею. Адвентисти вірили, що Бог подібним чином спонукав їх попередити світ про суд. “Ця вістка, — говорили вони, — випробувала серця тих, хто почув її, і збудила в одних бажання зустріти свого Господа; а в інших — ненависть, більш або менш помітну, про яку знає тільки Бог... Ця вістка провела розмежувальну лінію ...щоб ті, які досліджують свої серця, знали, на чиєму боці вони опинилися б, якби Господь прийшов у призначений час: чи готові були б вони вигукнути: ‘Ось Він, наш Бог! На Нього ми надіялися, і Він нас спас!’ (Ісаї 25:9); або ж вони звернулися б до гір і скель, щоб ті впали на них та заховали від лиця Того, Хто Сидить на престолі, й від гніву Агнця. Ми віримо, що таким чином Бог випробовував Свій народ; Він випробовував його віру, щоб бачити, чи встоять віруючі під час випробувань на тій основі, на яку Він бажає їх поставити; чи залишать вони цей світ і з непохитною твердістю покладатимуться на Слово Боже” (The Advent Herald and Signs of the Times Reporter. 1844. Nov. 13. V.8. N14).

З наступних слів Уїльяма Міллера видно, якими почуттями були сповнені серця тих, хто продовжував вірити в керівництво Боже під час пережитого досвіду: “Якщо б мені довелося знову прожити життя і я мав би ті ж докази, що й тоді, то я змушений був би зробити те саме, що я зробив, аби залишитися чесним щодо Бога і людей”. “Сподіваюсь, я очистив свій одяг від крові душ. Я відчуваю, що, наскільки це можливо з мого боку, я звільнив себе від вини за їхнє осудження”. “Хоч я двічі зазнав розчарування, — писав цей муж Божий, — я ще не зазнав поразки, не занепав духом... Моя надія на прихід Христа є міцною, як і колись. Я зробив тільки те, що після довгих років серйозних міркувань вважав своїм святим обов'язком. Якщо я й помилявся, то тільки через те, що любив своїх ближніх і усвідомлював свій обов'язок перед Богом”. “Я переконаний в одному: я проповідував тільки те, у що сам вірив, і Бог був зі мною; Його сила виявлялась у моїй праці, і було зроблено багато доброго”. “Вістка про кінець часу спонукала багато тисяч людей досліджувати Писання, і таким чином через віру й кров Христа вони примирилися з Богом” (Bliss. P.255, 256, 277, 280, 281). “Я ніколи не домагався прихильності знатних і не лякався, коли світ висловлював своє незадоволення. Я й тепер не маю наміру купувати їхню прихильність і не буду робити нічого понад те, що вважаю своїм обов'язком, щоб не викликати їхньої ненависті. Я ніколи не буду запобігати перед ними, щоб зберегти своє життя, і сподіваюсь, що не жалкуватиму втратити його, якщо так буде до вподоби Провидінню Божому” (J. White. Life of Wm.Miller. P.315).

Бог не залишив Свого народу; Його Дух і надалі перебував з тими, хто не зрікся отриманого світла і не ганьбив адвентистського руху. В Посланні до євреїв записані слова підтримки і застереження для тих, хто був випробовуваний і терпляче чекав під час цієї кризи: “Тому не втрачайте довір'я вашого, бо воно має велику нагороду. Бо вам потрібне терпіння, щоб виконати Божу волю й отримати обітницю. Бо ще небагато, зовсім небагато, і Грядущий прийде і не забариться. А праведний вірою житиме, а коли хто захитається, не благоволить до того душа Моя. Але ми не з тих, що вагаються на погибель, але стоїмо у вірі на спасіння душі” (Євреям 10:35—39).

Зі слів, що вказують на близькість Другого приходу Господа, стає зрозумілим: це напучування звернене до церкви останніх днів: “Бо ще небагато, зовсім небагато, і Грядущий прийде і не забариться”.

У цьому тексті ясно сказано, що має відбутися уявна затримка і прихід Господа ніби запізниться! Повчання, котре тут міститься, особливо стосується досвіду тогочасних адвентистів. Народові, до якого звернені ці слова, загрожувала небезпека втратити віру. Він виконав Божу волю, підкоряючись керівництву Його Слова і Святого Духа, але не міг зрозуміти Його намірів у пережитому досвіді; він не міг розібратися, чому Бог провадив його саме цим шляхом, і був спокушуваний засумніватися щодо керівництва Божого. Цього часу стосувалися слова: “Праведний вірою житиме”. Коли яскраве світло “опівнічного крику” осяяло їхню дорогу і люди побачили, що пророцтва розпечатані, а ознаки близькості приходу Христа швидко збуваються, вони ходили, так би мовити, баченням. Але тепер, пригнічені розчаруванням, вони могли встояти тільки завдяки вірі в Бога і Його Слово. Нечестивий світ твердив: “Вас обдурили; зречіться вашої віри і скажіть, що адвентистський рух від сатани”. Однак Слово Боже запевняло: “А коли хто захитається, не благоволить до того душа Моя”. Відмовитись від віри та заперечувати силу Святого Духа, Котрий супроводжував проголошення вістки, означало б обрати шлях, який веде до загибелі. Слова апостола Павла спонукували їх бути витривалими: “Тому не втрачайте довір'я вашого... Бо вам потрібне терпіння... Бо ще небагато, зовсім небагато, і Грядущий прийде і не забариться”. Єдина їхня надія була в тому, щоб зберегти світло, отримане від Бога, покладатися на Його обітниці, продовжувати досліджувати Писання та пильнувати і терпляче очікувати нового світла.