Розділ 22. Пророцтва виконалися 

“І коли Жених забарився, то задрімали всі й поснули. А опівночі залунав крик: ‘Ось Наречений іде, виходьте назустріч Йому!’ Тоді всі діви встали і поправили світильники свої” (Матвія 25:5—7). Влітку 1844 р. минула майже половина строку з того моменту, коли, як вірили спочатку, повинні закінчитися 2300 днів, та восени цього ж року (на осінь пізніше було перенесене закінчення пророчого періоду) була проголошена вістка словами з Писання: “Ось, Жених іде!”

Поштовхом до цього руху стало відкриття: наказ Артаксеркса про відбудову Єрусалима, який є вихідною точкою для 2300-денного періоду, ввійшов у силу восени 457 р. до Н.Хр., а не на початку року, як припускали раніше. Якщо вести рахунок від осені 457 р. до Н.Хр., то 2300 років повинні закінчитися восени 1844 р.

Старозавітні прообрази також вказували на осінь, як на час, коли мала відбутися подія — “очищення святині” (Даниїла 8:14). Це стало зрозумілим, коли розглядалося питання про те, як виповнилися прообрази, що мали відношення до Першого приходу Христа.

Заколення пасхального агнця було тінню на смерть Христа. Апостол Павло писав: “Пасха наша — Христос, принесений у жертву за нас” (1 Коринтянам 5:7). Сніп з перших колосків, котрим під час свята Пасхи колихали перед Господом, був прообразом воскресіння Христа.

Говорячи про воскресіння Господа та Його народу, апостол Павло зазначив: “...Первісток Христос, а потім Христові в час Його приходу” (1 Коринтянам 15:23). Подібно до снопа колихання, в якому були перші доспілі колоски, зібрані перед жнивами, Христос є початком того нетлінного врожаю викуплених, який в майбутньому воскресінні буде зібраний до Божої житниці.

Ці прообрази виконалися не тільки за своєю суттю, а й у часі. У 14-й день першого юдейського місяця, того самого дня і місяця, в котрий протягом довгих п'ятнадцяти століть приносився в жертву пасхальний агнець, Христос разом зі Своїми учнями спожив Пасху, запровадивши таким чином урочистість Вечері Господньої, яка мала здійснюватися на знак Його смерті як “Агнця Божого, Котрий бере на Себе гріх світу” (Івана 1:29), Тієї ж ночі нечестиві схопили Його, щоб розіп'яти. І як прообраз снопа колихання наш Господь воскрес із мертвих третьою дня, “Первісток з мертвих” (1 Коринтянам 15:20), Представник усіх воскреслих праведників, чиє “принижене тіло” буде змінене так, “щоб стало подібне до Його славного тіла” (Филип'янам 3:20).

Так само прообрази, що мають відношення до Другого приходу, повинні виконатися в час, на який вказано в символічному служінні. За законом Мойсея, очищення святині або великий День Викуплення мав місце десятого дня сьомого місяця юдейського календаря (Левіт 16:29—34), коли первосвященик, здійснивши викуплення усього Ізраїлю і очистивши святилище від гріхів юдеїв, виходив до народу і благословляв його. Послідовники Міллера вірили, що Христос — наш великий Первосвященик — прийде, щоб знищити гріх і грішника, очистити землю і благословити Свій народ даром безсмертя. Десятий день сьомого місяця — великий День Викуплення, або час очищення святині, припав у 1844 р. на 22 жовтня і вважався днем приходу Господа. Це узгоджувалося з раніше наведеними доказами, згідно з якими 2300 днів мали закінчитись восени; цей висновок виглядав безпомилковим.

У притчі з 25-го розділу Євангелія від Матвія приходу жениха передує час очікування і сну. Це також узгоджувалося з тільки що наведеними аргументами з пророцтв і старозавітних прообразів. Віруючі були глибоко переконані в правдивості цих аргументів, і “опівнічний крик” проголошували тисячі вісників.

Подібно до величезної морської хвилі цей рух прокотився по всій країні. Вістку несли від міста до міста, від селища до селища, досягаючи найвіддаленіших куточків країни, доки весь народ Божий не збудився повністю. Фанатизм відступив перецією могутньою хвилею, як під променями сонця зникають вранішні приморозки. Сумніви і розгубленість зникли; надія і мужність опанували серцями віруючих. У цій справі не було місця крайнощам, котрі завжди виявляються там, де люди керуються почуттями і де відсутній стримуючий вплив Слова і Духа Божого. Те, що відбувалося, нагадувало часи покори і навернення до Господа, які переживав стародавній Ізраїль під впливом докоряючих слів Божих слуг. Цей рух мав такі ж характерні риси, якими відзначалася Божа справа в кожному столітті. Не зауважувалось бурхливих радощів, але люди глибоко досліджували власні серця, каялися в гріхах і залишали все світське. Охоплені бажанням приготуватися до зустрічі з Господом, вони підносили до неба наполегливі молитви і цілковито посвячували себе Господу.

Говорячи про цю роботу приготування, Міллер зазначив: “Не помітно великого прояву радощів; він залишений на той час, коли небеса і земля радітимуть разом радістю невимовно прекрасною. Гучних вигуків не чути; бо всі чекають голосу Архангела з неба. Співаки мовчать; вони чекають на той час, коли зможуть з'єднати свої голоси з ангельським воїнством і небесним хором... Існує повна гармонія почуттів; усі мають одне серце, один розум” (Bliss. P.270—271).

Інший учасник тих подій писав: “Цей рух всюди призводив до ретельного дослідження серця та до впокори душі перед Богом небесним. Любов до світу зникала, суперечки і ворожнеча — усунуті; віруючі визнавали свої гріхи та, щиро каючись, благали Бога простити і прийняти їх. Ніколи ще світ не бачив такого самоприниження і розкаяння. Як Бог сповістив через пророка Йоїла, наближення великого дня Божого спонукало людей роздерти не одяг, а власні серця та звернутися до Господа в пості, молитві й риданні. Дух милості й благодаті злився на Його дітей, як і говорив Господь через пророка Захарію: ‘Вони споглядатимуть на Того, Кого прокололи, і будуть ридати за Ним; і ті, що чекали на Господа, упокорили свої душі перед Ним’” (Bliss. January 1845 in Advent Shield and Review, V.1. P.271).

З усіх великих релігійних рухів, починаючи від часів апостолів, жодний не був настільки вільним від людської недосконалості та підступів сатани, як рух восени 1844 р. Навіть зараз, через багато років, усі його учасники, котрі залишилися твердо стояти на підвалинах цієї істини, продовжують відчувати святий вплив цього благословенного руху та засвідчують, що він був від Бога.

Коли пролунав заклик: “Ось жених іде, виходьте назустріч йому”, ті, що чекали, “всі... встали і поправили світильники свої” (Матвія 25:6—7); вони досліджували Слово Боже з нечуваним запалом. З небес були послані ангели, щоб підбадьорити розчарованих та приготувати їх для прийняття вістки. Ця робота здійснювалась не людською мудрістю і знанням, а силою Божою. Цей заклик першими почули і прийняли не найталановитіші люди, а найпокірніші та найпосвяченіші. Фермери залишали на ланах незібраний хліб, ремісники — свої інструменти; зі сльозами і радістю вони йшли проповідувати вістку застереження. А ті, що раніше очолювали справу Божу, одними з останніх приєдналися до цього руху. Переважно церкви зачиняли свої двері перед цією вісткою, і велика група людей, котрі прийняла її, залишила свої громади. Згідно з Божим Провидінням ця проповідь об'єдналася з другою ангельською вісткою, надавши їй виняткової сили.

Заклик “Ось Жених іде...” не вимагав доказів, бо свідоцтво зі Святого Письма було зрозумілим і переконливим. Ці слова мали особливу силу, зворушуючи душу. Не виникало жодних сумнівів і питань. Під час урочистого в'їзду Христа до Єрусалима люди, що прийшли туди на свято з усіх кінців країни, вирушили до Оливної гори і, приєднавшись до натовпу, який супроводжував Ісуса, відчули всю урочистість цієї хвилини; разом з усіма вони радісно вигукували; “Благословенний Грядущий в ім'я Господнє!” (Матвія 21:9). Подібним чином невіруючі, котрі відвідували зібрання Адвентистів, — хто через цікавість, а хто, щоб поглузувати, — відчули переконливу силу слів: “Ось Жених іде...”

У той час люди мали таку віру, якою можна було отримати відповідь на молитву, — віру, яка не залишається без нагороди. Подібно до рясного дощу, що зрошує спраглу землю, Дух благодаті сходив на тих, хто щиро прагнув прийняти Істину. Ті, які сподівались незабаром зустрітися віч-на-віч зі своїм Відкупителем, відчували урочисту і невимовну радість. Пом'якшуюча, підкорююча сила Святого Духа змінювала серця, і на віруючих рясно виливались Його благословення.

Ретельно готуючись, люди, котрі прийняли вістку спасіння, перебували в урочистому очікуванні того дня, коли сподівалися зустріти свого Господа. Щоранку найголовнішим обов'язком для них було отримання запевнення в тому, що Бог прийняв їх. їхні серця були тісно з'єднані між собою, вони разом молилися один за одного. Віруючі часто збиралися в безлюдних місцях для спілкування з Богом, і серед полів та гаїв підносилися до небес заступницькі молитви. Впевненість у схваленні Спасителя була для них важливішою, ніж щоденна їжа; і коли якась думка затьмарювала їхній розум, вони не заспокоювалися доти, доки не звільнялись від неї. Відчувши в собі свідоцтво прощаючої Божої благодаті, вони прагнули побачити Того, Кого так палко, всією душею любили.

Однак вони були приречені на розчарування. Час очікування минув, а Спаситель не прийшов. З непохитною вірою вони чекали Його появи, і тепер почували себе так, як почувалася Марія, коли, підійшовши до гробу Спасителя і побачивши, що він порожній, ридаючи, вигукнула: “Взяли мого Господа, і я не знаю, де поклали Його” (Івана 20:13).

Почуття благоговіння, побоювання, що ця вістка може бути правдивою, деякий час стримували невіруючий світ, і навіть коли призначений час минув, ці почуття зникли не відразу. Спочатку невіруючі не наважувалися тріумфувати над розчарованими, проте, оскільки не було помітно жодних ознак Божого гніву, вони заспокоїлися і знову почали докоряти їм та кепкувати над ними. Величезна кількість людей, котрі запевняли, що вірять в скорий прихід Господа, зреклися своєї віри. Найбільш самовпевнені були настільки глибоко вражені в своїх гордощах, що відчували бажання тікати від світу. Як і пророк Йона, вони звинувачували Бога і краще воліли померти, ніж жити. А ті, чия віра спиралась на думки інших, а не на Слово Боже, тепер знову були готові змінити свої погляди. Богозневажники привертали до себе слабких, боязких людей, і всі разом вони заявляли, що тепер прийшов кінець всіляким побоюванням та очікуванням. Час минув, Господь не з'явився, і світ може залишатися без змін ще тисячі років.

Серйозні, щиро віруючі люди залишили все задля Христа і відчували Його близькість, як ніколи раніше. Вони вірили, що звістили світові останню пересторогу та, сподіваючись незабаром бути в присутності свого божественного Вчителя і небесних ангелів, намагалися уникати товариства тих, хто не прийняв цю вістку. Вони палко молилися: “Прийди, Господи Ісусе, скорше прийди!”. Та Він не прийшов. І тепер вони будуть змушені взяти на себе важкий тягар турбот і труднощів життя, зносити докори і глузування світу. Це було страшне випробовування їхньої віри й терпіння.

Однак це розчарування не було таким великим, як те, якого зазнали учні під час Першого приходу Христа. Коли Ісус урочисто в'їхав до Єрусалима, Його послідовники вірили, що Він засяде на троні Давидовім та звільнить Ізраїль від поневолювачів. Сповнені гордих сподівань та радісних мрій, вони наввипередки намагалися віддати шану своєму Цареві. Багато хто розстилав свій верхній одяг як килим на дорозі, якою Він їхав; інші вітали Його, помахуючи пальмовим віттям. Вони об'єдналися в радісному вигуку: “Осанна Сину Давидовому!” (Матвія 21:9). Коли фарисеї, занепокоєні та розгнівані цим виявом почуттів, почали вимагати від Ісуса, щоб Він звелів учням замовкнути, Христос відповів: “Холи вони замовкнуть, то каміння кричатиме” (Луки 19:40). Пророцтво повинно було здійснитись. Учні виконували волю Божу, однак їх чекало гірке розчарування. Мине лише декілька днів, і вони стануть свідками мученицької смерті Спасителя, а також покладення Його тіла до гробу. Мріям учнів не судилося збутися, і всі їхні сподівання померли разом з Христом. Тільки після того, як Господь переможно вийшов з могили, вони зрозуміли: все, що сталося, провіщене в пророцтвах, і “Христу належало постраждати і воскреснути з мертвих” (Дії 17:3).