Розділ 15. Жахлива помста у Франції

Той же дух, що керував подіями Варфоломіївської ночі, спрямовував і події революції. Ісуса Христа було оголошено обманщиком, і гаслом французьких атеїстів стали слова: “Геть негідника!”, тобто Христа. Зухвала богозневага й огидне нечестя йшли пліч-о-пліч, а найпідліші люди, розпусні й жорстокі недолюдки, були звеличені та вшановані. У всьому цьому найвища честь була віддана сатані, тоді як Христа з Його істиною, чистотою і безкорисною любов'ю було знову розп'ято.

“...Звірина, що з безодні виходить, із ними війну поведе, — і вона їх переможе та їх повбиває”. Безбожна влада, котра правила у Франції під час революції і терору, провадила проти Бога і Його Святого Слова таку війну, якої світ ще не знав. Національні Збори скасували поклоніння Богові. Біблії були зібрані та привселюдно спалені з усякого роду глузуваннями і насмішками. Закон Божий був потоптаний ногами. Були скасовані біблійні постанови. Тижневий день відпочинку був знесений, і замість нього кожний десятий день присвячувався бенкетам і богозневазі. Хрещення і причастя були заборонені. На цвинтарях над гробами робили спеціальні надписи, які стверджували: смерть — це вічний сон.

Було проголошено, що страх Божий настільки далекий від начатків мудрості, що є, скоріше, початком безумства. Усяке релігійне служіння, крім служіння свободі та державі, було заборонене. “Єпископ Парижа був змушений відігравати головну роль у найбільш безсоромній і ганебній виставі, яка будь-коли відбувалася перед Національними Зборами... Він був урочисто приведений на зібрання, щоб заявити перед усіма, що релігія, якої він навчав .стільки років, ні що інше, як вигадка духовенства, яка не має жодної підстави ні в історії, ні в святій істині. Він урочисто і недвозначно зрікся Бога, на служіння Якому був посвячений, і обіцяв надалі служити свободі, рівності, честі та моралі. Після цього він поклав на стіл усі свої єпископські регалії, а головуючий на засіданні по-братерськи обняв його. Приклад єпископа підтримали ще декілька священиків-відступників” (Scott. V.1. Ch.17).

“А мешканці землі будуть тішитися та радіти над ними і дарунки пошлють один одному, бо мучили ці два пророки мешканців землі”. Безбожна Франція примусила замовкнути викриваючий голос двох Божих свідків. Слово істини лежало мертвим на її вулицях, а ті, хто ненавидів обмеження і вимоги Закону Божого, торжествували. Люди кинули виклик Небесному Царю. Як і грішники у давнину, вони кричали: “Хіба Бог те знає і чи має Всевишній відомість?” (Псалми 72:11).

З блюзнірською зухвалістю, яку важко уявити, один із священиків нового порядку сказав: “Боже, якщо Ти є, помстися за Своє зневажене ім'я. Я кидаю тобі виклик! Ти мовчиш, бо не насмілюєшся заговорити Твоїми громами. Хто ж після цього зможе повірити в Твоє існування?!” (Lacretele. History. V.11. P.309 in: Sir Archibald Alison. History of Europe. V.1. Ch.10). Чи це не відлуння вимог фараона: “Хто Господь, що послухаюсь слова Його?... Не знаю Господа!”?

“Безумний говорить у серці своїм: “Нема Бога!” (Псалми 13:1). І Господь говорить про тих, хто перекручує Його правду; “їхнє безумство виявиться перед усіма” (2 Тимофію 3:9), Після того, як Франція відмовилася служити живому Богу — Всевишньому і Вічному, минуло небагато часу, і країна впала в найпринизливіше ідолопоклонство, поклоняючись богині Розуму в особі розпусної жінки. І це робили представники вищої цивільної та законодавчої влади на Національних Зборах, історик писав: “Одна з церемоній того безглуздого часу залишається неперевершеною за своїм безумством, поєднаним з безбожністю. Двері Національних Зборів широко відчинилися перед оркестром музикантів, за яким в урочистій процесії йшли члени муніципалітету, співаючи гімн на честь свободи і супроводжуючи як об'єкт свого майбутнього поклоніння вкриту серпанком жінку, котру називали богинею Розуму. Холи її привели й зняли серпанок, урочисто посадовивши праворуч президента, то всі в ній впізнали танцівницю оперети. І цій особі, котра якнайкраще символізувала собою той розум, якому вони поклонялися, Національні Збори Франції публічно віддали шану і честь.

Цей беззаконний і сміховинний маскарад увійшов у моду; коронація богині Розуму відбувалася неодноразово в тих місцевостях, де мешканці хотіли показати, що вони досягли всіх висот революції” (Scott. V.1. Ch.17).

Промовець, який закликав поклонятися богині Розуму, сказав: “Законодавці, фанатизм поступився місцем перед розумом, бо його затуманені очі не могли витримати блиску світла. Сьогодні безліч людей зібралася під цим готичним склепінням, де вперше проголошується істина. На цьому місці французи звершують єдине правильне служіння — Свободі та Розуму. Тут ми робили все можливе, щоб процвітали збройні сили Республіки. Тут ми відкидаємо неживих ідолів задля Розуму, живого образу досконалого творіння природи” (М. Thiers. History of the French Revolution. V.2. P.370—371).

Коли богиня Розуму постала перед Національними Зборами, один з депутатів узяв її за руку і, звертаючись до зібрання, сказав: “Смертні, перестаньте тремтіти перед безсилими громами Бога, котрі лякали вас раніше. З цього часу не визнавайте жодного божества, крім Розуму. Я пропоную вам його найчистіший і найдосконаліший образ; і якщо вам потрібні кумири, то вибирайте тільки подібні до цього... О, покривало Розуму, спади перед Сенатом свободи!”

“Після того, як президент обняв богиню, вона сіла в розкішно вбрану карету і в супроводі великого натовпу народу вирушила до собору Нотр-Дам, щоб там посісти місце божества. Там її посадили на високий вівтар, і всі присутні поклонялися їй” (Alison. V.1. Ch.10).

Незабаром після цього почалося публічне спалення Біблій. Під час однієї з таких акцій члени “товариства народного музею” увійшли в зал муніципалітету, вигукуючи: “Хай живе Розум!” На кінці довгої жердини вони несли залишки напівспалених книг, серед яких були католицькі церковні видання, а також Старий і Новий Завіти, котрі, як висловився президент, “спокутували у великому вогні усе те безглуздя, в яке примушували вірити людство” (Journal of Paris. 1793. № 318. Quoted in Buchez Roux. Collection of Parliamentary History. V.30. P.200—201).

Саме папство розпочало ту роботу, яку тепер закінчував атеїзм. Політика Рима створила соціальні, політичні й релігійні передумови морального падіння Франції. Письменники, посилаючись на страхіття революції, стверджують, що в усьому винуваті престол і церква. Але коли бути справедливим, то найбільше винувата церква. Папство підбурювало королів проти Реформації, представляючи її як ворога корони, який вносить незгоду, загрожуючи миру і єдності народу. Тільки завдяки “генієві” Рима від королівського престолу виходили такі жахливі постанови і декрети про переслідування і гоніння.

Біблія несла із собою дух свободи. Де тільки приймалося Євангеліє, там свідомість людей пробуджувалася. Вони скидали із себе кайдани, які тримали їх у рабстві неуцтва, пороку і забобонів, починали думати і діяти як вільні люди. Бачачи це, монархи боялися за свою владу.

Рим постійно розпалював ці ревниві побоювання. У 1525 р. папа, звертаючись до регента Франції, сказав: “Ця манія (протестантизм) знищить не тільки релігію, а й усяку владу князівства, дворянство, закон, постанови і класові відмінності в суспільстві” (G.de Felice, History of the Protestants of France. V.1. Ch.2. P.8). Через декілька років папський унцій застерігав короля такими словами: “Ваша світлість, не обманюйтеся! Протестанти знищать як цивільний, так і церковний порядок. Престол перебуває в такій самій небезпеці, як і вівтар. Запровадження нової релігії неминуче викличе необхідність нового правління” (D'Aubigne. History of the Reformation in Europe in Time of Calvin. V.2. Ch.36). Богослови, використовуючи упередження людей, намагалися переконати їх, що протестантське вчення “спокушує людей новизною і вигадками; воно позбавляє короля відданості його підданих і спустошує як державу, так і церкву”. Такими методами Рим підбурив Францію проти Реформації. “І меч переслідування вперше був оголений у Франції, щоб захистити престол, дворян і зберегти закони” (Wylie. V.13. Ch.4).

Правителі цієї країни навряд чи передбачали, до чого призведуть наслідки їхньої політики. Вчення Біблії посіяло б у розумах і серцях людей принципи справедливості, стриманості, правди, неупередженості й доброзичливості, які є наріжним каменем процвітання нації. “Праведність люд підіймає”, “нею утверджується престол” (Приповісті 14:34; 16:12). “І буде роботою істини — мир, а працею правди - спокійність й безпека навіки” (Ісаї 32:17). Хто кориться божественному Закону, поважатиме й закони своєї країни. Хто боїться Бога, поважатиме й короля у всіх його справедливих і законних вимогах. Але нещасна Франція заборонила Біблію і переслідувала її учнів. Століття за століттям принципові й чесні, мужі витонченого розуму і моралі, які знайшли мужність, щоб говорити про свої переконання і віру, страждали за істину; сотні років вони трудилися на галерах, як раби, були спалювані на вогнищах або живцем згнивали в підземеллях. Тисячі й тисячі рятувалися втечею, і все це тривало протягом 250 років від початку Реформації.

“Навряд чи протягом цього тривалого періоду було покоління французів, яке не стало б свідком втечі учнів Євангелія від шаленого гніву гонителів. Втікачі забирали з собою знання, мистецтво, ремесло і порядок — все те, чим вони перевершували інших людей, щоб збагатити країни, в яких знаходили притулок. Отже, інші країни збагачувалися їхніми добрими дарами, а їх рідна — бідніла. Якби все це багатство залишилось у Франції, якби протягом майже 300 років майстерність вигнанців була віддана на служіння батьківщині, якби їхні пізнання були застосовані у виробництві, а їх творчий геній і аналітичний розум збагатили рідну літературу і розвинули науку, якби їхня мудрість підтримувала правителів, їхня доблесть — керувала битвами, а принципи справедливості та рівності стали підвалиною права, якби їх біблійна релігія зміцнювала розумові сили народу та керувала його сумлінням, — якої б величі досягла сьогодні Франція! Якою великою, процвітаючою і щасливою країною — взірцем для всіх народів — могла б вона бути!

Але сліпий, безжалісний фанатизм вигнав за її межі вчителів доброчинності, захисників правопорядку, усіх щирих оборонців престолу. Мужам, які бажали зробити свою країну ‘славною і знаменитою’, було сказано: ‘Оберіть: вогнище або вигнання!’ Врешті-решт держава зазнала цілковитого занепаду. Народ був позбавлений сумління, яке потрібно було б придушувати; не стало релігії, яку потрібно було знищувати в полум'ї; не залишилось патріотів, яких потрібно було б виганяти” (Wylie. V.13. Ch.20). Страшним наслідком цього стала революція з усіма її злочинами.

“З вигнанням гугенотів Франція прийшла до загального занепаду. До того процвітаючі промислові міста хиріли; родючі землі ставали пустелями; на зміну нечуваному прогресу прийшли моральне зубожіння і розумова обмеженість. Париж перетворився на величезну богадільню; за загальними підрахунками 200 тисяч злидарів чекали милості від короля ще на початку революції. Тільки єзуїти розкошували в спустошеній країні та зі страшною жорстокістю панували над церквами, навчальними закладами, в'язницями і галерами”.

Євангеліє могло б принести Франції розв'язання тих політичних і соціальних проблем, які поставили у безвихідне становище її короля, духовенство і законодавців і врешті-решт призвели націю до анархії та розрухи. Але в умовах римського панування французи забули благословенні уроки самопожертви та безкорисливої любові, викладені Спасителем. Люди розучилися жертвувати собою для добра інших. Ніхто не докоряв багатим за те, що вони пригнічували бідних, а бідні не отримували ніякої нагороди за свою рабську працю. Егоїзм багатих можновладців ставав все більш очевидним і деспотичним. Віками пожадливість і розпуста знаті лягали важким тягарем на плечі бідного селянства. Багатий кривдив бідного, а бідний ненавидів багатого.

У багатьох провінціях угіддя належали тільки знаті, а трудовий народ брав землю в оренду, їхнє життя залежало від милості господарів і вони змушені були коритися їхнім вимогам. Тягар утримання держави і церкви лягав на плечі людей середньої та нижчої верств, на яких накладала великі податки як державна, так і церковна влада. Бажання знаті вважалося найвищим законом. Фермери і селяни могли голодувати, і це не тривожило гнобителів... Народ був змушений пристосовуватися до інтересів своїх землевласників. Життя хліборобів було життям безперервної праці та безпросвітної бідності; до їхніх скарг, якщо вони взагалі насмілювалися скаржитись, ставилися з презирством. Суд завжди був на боці багатих, а не селян. Судді брали хабарі, найменша примха аристократа одразу ж набувала сили закону завдяки загальній корупції. Навіть половина всієї суми податків, які світські магнати і духовенство стягали з простого народу, не поступала до королівської або єпископської скарбниці. Ці гроші витрачались на задоволення і розваги. А люди, які доводили до бідності своїх співгромадян і не платили жодних податків, мали за законом право обіймати будь-які державні посади. Привілейований клас налічував близько 150 тисяч осіб, і заради задоволення їхніх примх мільйони були приречені на безнадійне і жалюгідне існування.