Розділ 11 Протест князів 

Заява справила глибоке враження на сейм. Більшість присутніх була вражена і стривожена сміливістю князів, що підписали цей документ. Майбутнє бачилося їм буремним і темним. Розбрат, ворожнеча і кровопролиття здавались неминучими. Але реформатори, впевнені в справедливості своєї справи, покладаючись на руку Всемогутнього, були сповнені відваги та стійкості.

“Викладені в цьому знаменитому протесті принципи відбивали сутність протестантизму. Цей протест був спрямований проти двох зловживань у питаннях віри: проти втручання світської влади в церковні справи і проти свавілля церкви. Протестантизм ставив свободу сумління вище від світської влади, а авторитет Слова Божого — вище від авторитету церкви. По-перше, протестантизм заперечує участь світської влади у Божих справах і заявляє разом з пророками і апостолами: ‘...Бога повинно слухатися більш, як людей!’ (Дії 5:29). Протестантизм підносить корону Ісуса Христа вище корони Карла V. Але він іде ще далі: висуває принцип, згідно з яким усі людські вчення повинні підкорятися словам Бога” (Ibid. V.13. Ch.6). Більш того, протестанти заявили про своє право на вільне проповідування релігійних переконань. Вони бажали не тільки вірити і коритися, але й проповідувати Слово Боже; вони заперечували також право священиків і світської влади втручатися в ці справи. Протест князів на сеймі в Шпеєрі став урочистим свідченням проти релігійної нетерпимості, він закріпив право всіх людей поклонятися Богові за велінням власного сумління.

Декларація була зачитана. Вона залишилася в пам'яті тисячі людей, була записана в небесних книгах, звідки жодна людська рука не витре її. Уся євангелізована Німеччина схвалила цей протест як вираз своєї віри. Повсюди люди вважали цю декларацію початком нової, кращої ери. Один із князів сказав протестантам у Шпеєрі: “Нехай Всемогутній Бог, по милості Якого ви енергійно, вільно і безстрашно визнаєте свою віру, збереже у вас цю християнську непохитність до приходу вічності” (Ibid. V.13. Ch.6).

Якби Реформація, досягши певного успіху, почала пристосовуватися до часу і обставин, щоб таким чином придбати прихильність світу, то вона зрадила б Бога та саму себе, прирікаючи цим себе на загибель. Досвід, пережитий благородними реформаторами, містить у собі урок для прийдешніх поколінь. Засоби боротьби сатани проти Бога і Його Слова не змінилися; диявол завзято бореться й сьогодні проти Святого Письма, щоб воно не було дороговказом у житті людини, як і в XVI ст. У наш час все більш помітне відхилення від учення і постанов Біблії, відчувається необхідність повернення до великого протестантського принципу — Біблія і тільки Біблія як правило віри і мірило нашого обов'язку. Сатана все ще використовує різні засоби, щоб знищити релігійну свободу. Антихристиянська влада, яку відкинули протестанти у Шпеєрі, тепер з новою силою намагається відновити втрачені позиції. Єдина надія Реформації наших днів полягає в непохитній відданості Божому Слову, яка була виявлена у критичний для Реформації період.

Коли протестантам загрожувала небезпека, Бог простягнув Свою руку, щоб захистити Своїх вірних дітей. Приблизно в цей час вулицями Шпеєра поспішав у напрямку до Рейну Мелангтон зі своїм другом Симоном Гринеусом, професором Гейдельберзького університету. Мелангтон благав Гринеуса переправитися на другий берег. Гринеус був дуже здивований такою пропозицією. Тоді Мелангтон пояснив: “Поважний і серйозний, але не знайомий мені старець з'явився переді мною і сказав, що Фердинанд з хвилини на хвилину пошле своїх людей, щоб арештувати Гринеуса”.

Якраз того дня Гринеус слухав проповідь провідного папського богослова доктора Фабера. У кінці проповіді Гринеус підійшов до нього і висловив своє обурення тим, що той виступив на захист “деяких огидних помилок”. Фабер нічим не виявив свого гніву, але негайно подався до короля, і той дав дозвіл на арешт настирливого гейдельберзького професора. Мелангтон не сумнівався в тому, що Бог врятував його приятеля, пославши одного зі Своїх ангелів, котрий своєчасно попередив його.

“Нерухомо стоячи на березі Рейну, Мелангтон чекав, поки річка не віддалила Гринеуса від його переслідувачів. ‘Нарешті, — вигукнув Мелангтон, коли побачив його на протилежному березі, — нарешті він вирвався з лютої пащі тих, хто прагнув пролити невинну кров!’ Коли Мелангтон повернувся додому, йому сказали, що в пошуках Гринеуса солдати перевернули догори дном увесь дім” (Ibid. V. 13. Ch.6).

Реформація повинна була привернути увагу сильних цього світу. Фердинанд відмовився вислухати євангельських князів, але їм була надана змога викласти своє прохання в присутності імператора і вищих державних і церковних сановників. Щоб утихомирити ворожнечу, яка порушувала спокій цілої імперії, Карл V через рік після протесту в Шпеєрі скликав сейм в Аутебурзі, виявивши бажання головувати на ньому. Туди були запрошені керівники протестантизму.

Реформації загрожувала серйозна небезпека, але її прихильники знову віддали все в руки Божі, поклялися залишатися вірними Євангелію. Радники курфюрста Саксонського намовляли його не йти на сейм. Імператор, думали вони, запрошує князів для того, щоб заманити їх у пастку. “Піти і замкнути себе в стінах міста, покладаючись на милість могутнього ворога, означає ризикувати всім”. Але інші з благородством заявляли: “Якщо князі й надалі будуть відважними, справа Божа буде врятована”. “Бог вірний, Він не залишить нас”, — говорив Лютер (Ibid. V.14. Ch.2). Курфюрст Саксонський вирушив до Аугсбурга зі своїм почтом. Усім були добре відомі небезпеки, котрі загрожували йому, тому багато вирушило в дорогу із сумним виглядом і стривоженим серцем. Але Лютер, який супроводжував їх до Кобурга, підтримував слабіючу віру своїх друзів співом гімну, написаним тут же, в дорозі: “Бог — наша сильна твердиня”. Звуки натхненної пісні розвіяли недобрі передчуття, і серця подорожніх звільнилися від тягаря.

Князі-реформатори вирішили письмово викласти свої погляди, підкріпивши їх доказами зі Святого Письма, і подати на розгляд сейму. Це завдання було доручено Лютеру, Мелангтону та їхнім друзям. Відозва була прийнята протестантами як символ їхньої віри, і вони зібралися, щоб власноручно підписати її. Це була урочиста і разом з тим критична хвилина. Реформатори прагнули не торкатися політики; вони усвідомлювали, що Реформація повинна справляти на народ тільки духовний вплив, нести йому Слово Боже. Коли християнські князі були готові підписати це свідчення віри, Меланттон випередив їх і сказав: “Пропонувати такі речі — це справа богословів і служителів церкви; прибережімо авторитет сильних світу для інших справ”. “Нехай Бог збереже вас від того, — сказав Йоган Саксонський, — щоб ви позбавили мене цього права. Я готовий зробити все, що вимагає справедливість, не турбуючись про власну корону. Я бажаю визнавати ім'я Господа. Для мене хрест Ісуса Христа дорожчий, ніж корона курфюрста і горностаєвий плащ”. Сказавши це, він підписав звернення. Другий князь, узявши перо, сказав: “Я волію скоріше зректися своїх володінь і підлеглих, залишити землю моїх батьків з однією палицею в руках, ніж прийняти вчення, котре не відповідає принципам, викладеним в цьому документі” (Ibid. V.14. Ch.6). Такою непохитною була віра відважних Божих мужів.

Прийшов час стати перед імператором. Сидячи на престолі в оточенні курфюрстів і князів, Карл V дав аудієнцію протестантським реформаторам. Було прочитано свідчення їхньої віри. На цьому шляхетному зібранні були ясно викладені євангельські істини і викриті помилки папської церкви. Недарма цей день став “найбільшим днем Реформації, найславнішим в історії християнства і людства” (Ibid. V.14. Ch.7).

Минуло лише декілька років з того часу, як віттенберзький чернець стояв перед сеймом у Вормсі. Тепер його місце зайняли найблагородніші та наймогутніші князі імперії. Лютерові не було дозволено приїхати в Аугсбург, але він був присутній там своїми промовами і молитвами. “Я сповнений радості, — писав він, — що дожив до того часу, коли ім'я Христа звеличене такими знаменитими людьми і перед таким численним зібранням” (Ibid. V. 14. Ch. 7). Так сповнилося сказане в Писанні: “І буду я перед царями звіщати про свідоцтва Твої” (Псалми 118:46).

У дні апостола Павла Євангеліє, за яке він був ув'язнений, проповідувалося подібним чином перед вельможами і знатними людьми Рима. Так і в цьому випадку те, про що імператор заборонив говорити з кафедри, проповідувалося в палаці, і те, що багато хто вважав не гідним слухати навіть своїм слугам, тепер з великим подивом слухали вчені та володарі імперії. Королі й знатні мужі були слухачами, короновані князі — проповідниками, а проповіддю була царственна Божа істина. “Від часів апостолів, — сказав один письменник, — ще не було зроблено більшої та величнішої роботи” (D'Aubigne. V.14. Ch.7).

“Усе сказане лютеранами — істина, ми не можемо заперечувати її”, — заявив папський єпископ. “Чи можете ви обґрунтованими доказами спростувати принципи, викладені курфюрстом і його спільниками?”, — запитав інший доктора Екка. “Писаннями апостолів і пророків — ні, — відповів він, — але вченням отців церкви і соборів — так!” “Виходить, що лютерани, за вашими ж словами, ґрунтуються на Святому Письмі, а ми — ні!” — сказав єпископ (Ibid. V.14. Ch.8).

Ще кілька німецьких князів прийняли реформаторську віру. Сам імператор погодився, що пункти протестантського віровизнання містять у собі істину. Відозва була перекладена багатьма мовами і розповсюджена по всій Європі. Мільйони людей в прийдешніх поколіннях приймали її як основу своєї віри.

Вірні слуги Божі працювали не самі. В той час, як проти них об'єдналися світоправителі та піднебесні духи зла, Господь не залишив Свій народ. Якби їхні очі були на те відкриті, то вони, як і пророк у давнину, побачили б ті самі докази Божої присутності та допомоги. Коли слуга Єлисея звернув його увагу на війська, котрі оточили їх і відрізали всякий шлях до відступу, пророк молився: “Господи, розкрий йому очі, і нехай він побачить” (2 Царів 6:17). І ось, він побачив гору, вкриту вогненними колісницями і вершниками, — небесну армію, послану для захисту мужа Божого. Таким самим чином ангели охороняли реформаторів.

Один із принципів, який твердо відстоював Лютер, полягав у тому, що для захисту Реформації не слід удаватися до світської влади і сили зброї. Він радів тому, що чимало князів імперії визнало Євангеліє, але коли вони запропонували об'єднатись у воєнний союз, щоб зі зброєю в руках захищати його, Лютер заявив: “‘Тільки один Бог повинен захищати євангельське вчення... Чим менше люди втручатимуться в цю справу, тим помітнішим буде втручання Бога’. Усі запропоновані політичні засоби остороги, на його думку, можна було приписати тільки ганебному страху і гріховним сумнівам” (D'Aubigne. V.10. Ch.14).

Коли могутні сили об'єдналися, щоб знищити реформовану віру, і здавалось, тисячі мечів піднялись проти неї, Лютер писав: “Сатана лютує; безбожні папи готують змову і погрожують нам війною. Наставляйте народ вірою і молитвою мужньо змагатися перед престолом Божим, щоб наші вороги, переможені Духом Божим, були змушені укласти мир. Наша найперша необхідність, найголовніша праця — це молитва; нехай люди знають, що приречені на меч і гнів сатани, вони повинні молитися” (Ibid. V.10. Ch.14).

У другому випадку, говорячи про воєнний союз, який хотіли створити протестантські князі, Лютер заявив, що в цій війні може бути застосована лише одна зброя — “меч Духа”. Він писав курфюрсту Саксонському: “Наше сумління не дозволяє нам схвалювати запропонований союз. Краще десять разів померти, ніж бачити, як через справу Євангелія проллється хоч одна крапля крові. Наша доля — уподібнитись до ягнят, яких ведуть на заколення. Наш талан — нести хрест Христовий. Нехай Ваша світлість не тривожиться, ми з молитвою зробимо більше, ніж вороги своїм вихвалянням. Тільки нехай наші руки не будуть заплямовані кров'ю наших братів. Якщо імператор покличе нас на суд, ми готові з'явитись. Ви не можете захистити нашу віру, кожний повинен вірити, на свій страх і ризик” (Ibid. V.14. Ch.l).

З потаємного місця молитви з'явилася сила, котра зрушила світ великою Реформацією. Там слуги Божі в святому спокої стояли на скелі Його обітниць. Під час жорстокої боротьби в Аугсбурзі Лютер “щодня не менше трьох годин відводив для молитви, і це були години, найбільш придатні для праці”. В усамітненій кімнаті Лютера можна було чути, як він “виливав свою душу перед Богом у словах, сповнених благоговіння, страху і надії, яку розмові з найкращим Другом. ‘Я знаю, що Ти наш Отець і наш Бог, — говорив він, — що Ти розсієш гонителів Твоїх дітей, бо Ти Сам перебуваєш з ними серед небезпек. Це Твоя справа, і тільки тому, що в ній була Твоя воля, ми взялися за неї. Захисти нас, Отче!’” (Ibid. V.14. Ch.6).