Розділ 10. Успіх реформації

Лютер не мав ніякого бажання зустрічатися з фанатиками, які спричинили стільки зла Реформації. Він знав, що ці люди позбавлені здорового глузду, неприборкані пристрасті опановують ними. Претендуючи на особливі відкриття з неба, вони не зносять жодних заперечень, добрих зауважень або порад. Привласнюючи собі найвищу владу, вони вимагали від кожного беззаперечного визнання їхніх прав. Але коли вони наполегливо вимагали зустрічі з Лютером, він погодився і з таким успіхом викрив їх, що ці самозванці змушені були негайно залишити Віттенберг.

На якийсь час цей фанатичний рух припинився, але через декілька років виник знову, ще з більшою силою і жахливішими наслідками. Про керівників цього руху Лютер писав: “Для них Святе Письмо було тільки мертвою буквою, а всі вони кричали: ‘Дух! Дух!’ Звичайно, я не піду туди, куди веде цей дух. Хай милостивий Бог збереже мене від такої церкви, в якій самі лише святі. Я бажаю бути разом з простими людьми, немічними й хворими, котрі усвідомлюють свої гріхи і кличуть до Бога з глибини свого серця, благаючи Його про відраду і захист” (Ibid. V.10. Ch.10).

Томас Мюнцер, один з найактивніших фанатиків, був обдарованою людиною і міг би принести багато користі, якби пішов праведним шляхом, однак він не засвоїв основних принципів правдивої релігії. “Він був охоплений бажанням змінити світ, але, як і всі інші ентузіасти, забув про те, що справу Реформації передусім треба розпочати із себе самого” (Ibid. V.10. Сh.10). Він був честолюбним і намагався посісти видне й впливове місце, не хотів бути другим навіть після Лютера. Мюнцер зазначив, що реформатори, замінюючи авторитет папи авторитетом Біблії, утверджують іншу різновидність папства. А про себе він заявляв, що має божественне доручення провести правдиву реформу. “Хто має цього духа, — говорив Мюнцер, — той володіє істинною вірою, навіть якщо ніколи в своєму житті не бачив Святого Письма” (Ibid. V.10. Ch.10).

Вчителі-фанатики перебували в полоні емоцій та миттєвих вражень, приймаючи кожну свою думку і спонукання за голос Божий, що й призвело до крайнощів. Дехто з них навіть спалив свою Біблію, заявивши: “Буква вбиває, а Дух оживляє”. Вчення Мюнцера задовольняло прагнення людей до чогось незвичайного і водночас підігрівало їхню гордість, ставило людські ідеї та міркування вище Слова Божого. Тисячі людей приймали вчення Мюнцера. Невдовзі він осудив існуючий порядок у проведенні богослужінь, стверджуючи, що слухати князів — це значить служити одночасно Богу і дияволу.

Народ, який тільки що почав скидати із себе папське ярмо, був незадоволений обмеженнями з боку світської влади. Революційне вчення Мюнцера, що, як вважалося, походило від Самого Бога, закликало людей звільнитися від усіх обмежень і давало волю їх упередженням і пристрастям. Почалися ворожнеча і підбурювання до заколотів — поля Німеччини зросила кров.

Душевна боротьба, через яку Лютер уже давно пройшов в Ерфурті, з подвійною силою почалася в ньому тепер, коли він побачив наслідки фанатизму, котрий приписувався Реформації. Папські ієрархи заявляли, — а багато людей готові були повірити їхнім заявам, — що повстання — прямий наслідок вчення Лютера. Хоча це звинувачення не мало ніякої підстави, воно не могло не завдати реформаторові болю та мук. Те, що справа істини буде поставлена в один ряд з низьким фанатизмом і тим самим буде дискредитована, було більше, ніж він міг знести. Крім того, провідники повстання ненавиділи Лютера, бо він не тільки противився їхньому фальшивому вченню і заперечував його божественне походження, а й проголосив їх бунтівниками проти світської влади. У відповідь на це вони називали його нікчемним облудником. Здавалось, реформатор накликав на себе ненависть як князів, так і простолюду.

Прихильники Рима торжествували, очікуючи, що незабаром настане кінець Реформації. Вони звинувачували Лютера навіть за ті помилки, які він так ревно намагався виправити. Партія фанатиків, безпідставно твердячи про несправедливе ставлення до них, зуміла завоювати співчуття великої групи людей, і як це часто буває з тими, хто займає неправильну позицію, на них почали дивитися як на мучеників. Отже, ті, які докладали всіх зусиль, щоб протидіяти Реформації, викликали загальне співчуття і пошану як жертви жорстокості та утисків. Це була робота сатани, і керував нею той самий дух, котрий вперше виявив себе на небі.

Сатана постійно намагається обдурити людей і примусити їх називати гріх праведністю, а праведність — гріхом. Який же успіх він має у цьому! Як часто вірних слуг Божих звинувачують і докоряють за те, що вони безстрашно захищають істину! Агентів сатани хвалять, улещують і навіть дивляться на них як на мучеників, тим часом як ті, кого справді треба поважати і підтримувати за вірність Богові, залишаються самотніми, їм не довіряють і підозрюють у недобрих намірах.

Подібна святість і вдаване освячення продовжують виконувати свою оманливу роботу. Приймаючи різні форми, вони виявляють того самого духа, що і в дні Лютера, відвертаючи розум людей від Святого Письма і спонукуючи їх більше прислухатися до голосу своїх почуттів і вражень, ніж коритися Закону Божому. Це один з найуспішніших методів сатани, яким він плямує чистоту істини.

Лютер безстрашно захищав Євангеліє від нападок, котрі загрожували йому з усіх боків. Слово Боже виявило себе сильною зброєю в усіх битвах. Цим Словом Лютер боровся з узурпаторською владою папи, з раціоналістичною філософією вчених мужів і завжди, як скеля, стійко відбивав хвилі фанатизму, що силкувалися пробитися в учення Реформації.

Кожна з цих протиборних сил по-своєму відкидала Святе Письмо і звеличувала людську мудрість як джерело релігійної істини і знання. Раціоналізм обожнював людський розум і робив його єдиним критерієм істини. Римська церква вважала, що найвища влада в церкві належить папі на основі безперервної апостольської наступності, і тим самим відкривала можливість для всякої омани і зіпсуття під прикриттям святості й апостольського покликання. Натхнення, на яке претендував Мюнцер і його прибічники, було лише плодом хворобливої уяви; його вплив підривав як усякий людський, так і божественний авторитет. Істинне християнство приймає Слово Боже як велику скарбницю божественної істини, мірило всякого натхнення.

Після повернення з Вартбурга Лютер закінчив переклад Нового Заповіту, і невдовзі німецький народ отримав Євангеліє рідною мовою. Цей переклад з великою радістю прийняли всі, хто любив істину, проте він був зневажливо відкинутий тими, хто дотримувався людських традицій і постанов.

Священики стривожились тим, що простий народ отримав змогу нарівні з ними розмірковувати над Словом Божим, і тепер їх необізнаність буде викрита. Зброя тілесної мудрості безсила проти меча Святого Духа. Рим прикликав на допомогу всю свою владу, щоб перешкодити розповсюдженню Святого Письма, але накази, анафеми і тортури виявилися марними. Чим більше Рим осуджував і забороняв Біблію, тим більшим було бажання народу дізнатися, чого вона навчає. Усі, хто вмів читати, жадібно взялися за вивчення Біблії. Вони носили її зі собою, читали й перечитували, заучували напам'ять цілі розділи. Коли Лютер побачив, з якою прихильністю був прийнятий Новий Заповіт, він негайно приступив до перекладу Старого Заповіту і видавав його частинами, як тільки закінчував певні книги.

Твори Лютера радо сприймалися як у містах, так і в селах. “Те, що писали Лютер і його друзі, розповсюджували інші. Ченці, переконавшись у незаконності чернечої обітниці, після тривалої бездіяльності прагнули взятися до праці, але надто неосвічені, щоб проповідувати Слово Боже, вони ходили по провінціях, відвідували хутори та окремі доми і продавали книги Лютера і його друзів. Незабаром усю Німеччину заполонили відважні книгоноші” (Ibid. V.9. Ch.11).

Ці твори з глибокою зацікавленістю вивчали як багаті, так і бідні, вчені та неосвічені. Вечорами вчителі сільських шкіл читали вголос книги Лютера невеликим групам слухачів, які збирались біля домашнього вогнища. І кожного разу кілька душ наверталися до істини, з радістю прийнявши Слово Боже, а потім передавали його іншим, ділилися з ними цією радісною вісткою.

Сповнялися слова Святого Письма: “Відкриття слова Твого просвітлює, дає розуміння простим” (Псалми 118:130). Вивчення Писань вносило великі зміни у свідомість і людські серця. Папська влада тримала своїх підданих у залізному ярмі, яке прирікало їх на неуцтво і виродження. Вони старанно і забобонне дотримувалися форм і обрядів, але в цьому служінні розум і серце не брали участі. Проповіді Лютера висували на перше місце зрозумілі істини Слова Божого, а опісля саме Слово, дане простому народу, пробуджувало дрімаючі в ньому сили, не тільки очищало й облагороджувало його духовну природу, а й додавало нової сили та гостроти мисленню та інтелекту.

Повсюди можна було зустріти людей з різних верств суспільства, які з Біблією в руках захищали вчення Реформації. Прихильники папи, котрі вважали дослідження Писань справою священиків і ченців, тепер наполегливо закликали їх виступити проти нового вчення. Але священики і ченці, необізнані ні зі Святим Письмом, ні з силою Божою, зазнали цілковитої поразки від тих, кого оголосили неуками і єретиками. “На жаль, — зазначив один католицький письменник, — Лютер переконав своїх послідовників не вірити жодним іншим істинам, крім Святого Письма” (D'Aubigne. V.9. Ch.11). Натовпи людей збирались послухати, як мужі, що не мали спеціальної освіти, захищали правду і успішно вели диспути з ученими і красномовними теологами. Ганебне неуцтво цих великих мужів яскраво виявлялось усякий раз, коли їхні докази стикалися з простим ученням Божого Слова. Робітники, солдати, жінки і навіть діти були знайомі з біблійним ученням краще, ніж священики і вчені доктори.

Різниця між учнями Євангелія і прихильниками папського марновірства була відчутною не лише серед учених, а й серед простого народу. “Старим захисникам ієрархії, які нехтували вивченням мов і літератури... протистала допитлива молодь, яка присвятила себе науці, дослідженню Писань, ознайомленню з шедеврами античної культури. Володіючи живим розумом, благородною душею, безстрашним серцем, ці молоді люди невдовзі набули таких глибоких знань, що тривалий час ніхто не міг змагатися з ними... Коли ці молоді захисники Реформації зустрічалися з римськими докторами на своїх зібраннях, вони з такою легкістю і впевненістю спростовували їхні аргументи, що ці вчені мужі ніяковіли, бентежились і зазнавали поразки, висміяні в очах людей” (Ibid. V.9. Ch.11).

Коли римське духовенство побачило, що їхні громади зменшуються, вони звернулися по допомогу до міських властей і всіма доступними засобами намагалися повернути “заблудлих овець”. Але народ знайшов у новому вченні те, чого бракувало його душі, і відвернувся від тих, хто так довго годував його нічого не вартим лушпинням забобонних обрядів, людських звичаїв і переказів.

Коли спалахнули переслідування проти вчителів правди, вони звернули увагу на слова Христа: “А коли будуть вас переслідувати в одному місті, утікайте до іншого” (Матвія 10:23). Світло проникло всюди. Переслідувані вигнанці, знайшовши де-небудь гостинний притулок, залишалися там, проповідуючи Христа інколи в церкві, а коли не було такої змоги, то в приватних домах чи просто неба; будь-яке місце, де їх слухали, ставало святинею. Проповідувана з такою енергією і переконанням істина поширювалась з непоборною силою.