Розділ 45. Повернення з вигнання 

“Нехай буде відбудований дім, — було його наступне повеління щодо храму, — де б приносились жертви... Вишина його — шістдесят ліктів, ширина його — шістдесят ліктів. Три ряди з великого каменю, а один ряд з дерева; кошти ж нехай видають із царського дому. Та й посуд Божого дому, золотий і срібний, який Навуходоносор забрав із храму, що в Єрусалимі, і переніс у Вавилон, нехай повернуть назад, і нехай він буде віднесений у храм, що в Єрусалимі”.(Ездр.6:3-5)

Вістка про цей декрет досягла найвіддаленіших провінцій царства; усюди вона викликала велику радість у розпорошених дітей Ізраїлю. Чимало з них, подібно до Даниїла, досліджували пророцтва та благали Бога виконати Свою обітницю і заступитися за Сіон. Тепер вони отримали відповідь на свої молитви і в сердечній радості об'єдналися у співі: “Як Господь повернув сіонських бранців, то були ми немовби у сні... Наші уста тоді були повні веселощів, а язик наш — співу! Казали тоді між народами: ‘Велике вчинив Господь із ними!’ Велике вчинив Господь із нами, — були радісні ми”.(Псал.126:1-3)

“І піднялись голови родин Юди та Веніямина, священики, левити, всі ті, у кому Бог збудив дух його”. Це був благочестивий останок: біля п'ятдесяти тисяч мужніх євреїв із землі вигнання, котрі вирішили скористатися чудовою нагодою та “піти будувати дім Господа, що в Єрусалимі”. Їхні друзі не дозволили їм піти з порожніми руками. “І всі їхні сусіди допомогли їм речами срібними та золотими, маєтком, і худобою, і коштовностями”. До цих та інших добровільних дарів був доданий “посуд Господнього дому, що забрав Навуходоносор з Єрусалима... виніс його Кир, цар персидський, через скарбника Мітридата... п'ять тисяч чотириста”(Ездр.1:1-11) для використання у відбудованому храмі.

Очолити цей похід Кир доручив Зоровавелю (відомому ще під іменем Шешбаццар), нащадкові царя Давида; його помічником був первосвященик Ісус. Довга подорож через пустелю закінчилася успішно, і щасливий народ, вдячний Богові за Його численні милості, відразу ж узявся за відбудовчі роботи. “Голови родин”(Ездр.2:64-70) принесли зі свого майна дари для відбудови храму, а народ, наслідуючи їхній приклад, також щедро жертвував зі своїх мізерних запасів.

У найкоротший строк на місці давнього вівтаря у дворі храму було споруджено жертовника. На церемонію його освячення “зібрався увесь народ, як один чоловік”; вони об'єдналися у відновленні священного служіння, яке припинилося внаслідок зруйнування Єрусалима Навуходоносором. Перш ніж розійтися по домівках, які також потребували відбудови, народ “справив свято Кучок”.(Ездр.3:1-6,11-13)

Спорудження жертовника для щоденних цілопалень було для вірного останку великим підбадьоренням. Вони із запалом узялися за підготовчі роботи, необхідні для відбудови храму, і в міру просування робіт зростала й їхня мужність. Протягом довгих років вони були позбавлені видимих ознак Божої присутності. І тепер, оточені численними нагадуваннями про відступництво їхніх батьків, вони прагнули бачити постійну ознаку прощення і милості Бога. Тепер Божим схваленням вони дорожили більше, ніж поверненням майна і давніх привілеїв. Які чудові діла звершив Господь для своїх дітей! Вони були впевнені, що Він перебуває з ними, однак бажали ще більших благословень. З радістю й надією чекали вони на той час, коли у відбудованому храмі споглядатимуть сяйво Його слави.

Робітники, зайняті заготівлею будівельних матеріалів, знайшли серед руїн кілька велетенських каменів, доставлених для будівництва храму ще за днів Соломона. Вони виявились придатними до повторного використання. Було також зібрано чимало нового матеріалу, і незабаром робота настільки просунулася, що можна було закладати фундамент. Це було зроблено в присутності багатьох тисяч людей, які спостерігали за просуванням будівництва, радіючи від участі в ній. Коли закладався наріжний камінь, народ під супровід сурм священиків та цимбалів левитів “викликував гучним голосом, прославляючи Господа, бо добрий Він, бо навіки Його милосердя до Ізраїля”.(Ездр.3:1-6,11-13)

Відродження храму було темою багатьох пророцтв про милість Бога до Сіону, тому всі присутні при закладинах наріжного каменя щиро тішилися цим. Однак того радісного дня до звуків музики та вигуків хвали домішувався дисонанс. “Багато ж із священиків і левитів та голів родин, старих уже, що бачили перший храм, плакали вголос, спостерігаючи закладини цього храму”.(Ездр.3:1-6,11-13)

Цілком природно, що при згадці про наслідки такого тривалого відступництва серця цих похилого віку мужів сповняв сум. Якби вони та їхнє покоління слухалися Бога і виконували Його намір щодо Ізраїлю, тоді побудований Соломоном храм не був би зруйнований і вони не були б поневолені. Але через невдячність і невірність вони виявились розпорошеними серед народів.

Однак тепер становище змінилося. У Своїй милості Господь знову відвідав Свій народ і дозволив йому повернутися до рідного краю. Сум через помилки минулого повинен був поступитися місцем великій радості. Бог зворушив серце Кира, щоб допомогти Своїм дітям відбудувати храм; саме це й викликало в людей почуття глибокої вдячності. Були, звичайно, й такі, котрі не змогли розпізнати в цьому Божого Провидіння. Замість радості вони виношували в собі почуття незадоволення й розчарування. Ці люди пам'ятали славу Соломонового храму і тепер плакали, передбачаючи, що нова споруда вже не буде такою величною.

Нарікання, скарги, невтішні порівняння гнітюче впливали на багатьох людей, послаблюючи таким чином руки будівничих. Робітники навіть запитували, чи слід продовжувати спорудження храму, якщо вже на початку ця справа викликає стільки критики і такий плач?

Однак серед зібраних було чимало людей, міцна віра і далекоглядність яких не дозволили їм сприймати цю меншу славу з незадоволенням. “Багато-хто викликували піднесеним голосом у радості, так що не можна було розрізнити в народі радісних вигуків від голосу плачу народу, бо народ сильно викликував, і голос його було чути здалека”.(Ездр.3:1-6,11-13)

Якби ті, хто не відчував радості при заснуванні храму, могли передбачити, до чого призведе їхнє невір'я, вони вжахнулися б. Як мало вони думали про наслідки своїх слів несхвалення й розчарування; як мало ці люди усвідомлювали, наскільки виражене ними незадоволення загальмує відбудову Господнього дому.

Пишність першого храму та величність релігійних обрядів у ньому були джерелом гордості Ізраїлю до полону; проте в їхньому служінні часто бракувало найголовнішого, що Бог вважає за найсуттєвіше. Слава першого храму, помпезність служіння в ньому не могли зробити юдеїв більш достойними перед Богом, оскільки вони не виявляли того, що найбільше цінує Бог. Вони не приносили Йому жертву лагідного й скрушеного духу.

Коли люди забувають про життєво важливі принципи Божого Царства, тоді намножуються і стають більш розкішними церемонії. Де недбало ставляться до формування характеру, де відсутнє вдосконалення душі та відкинута простота благочестя, там гордість і любов до зовнішнього блиску прагнуть розкішних церковних споруд, багатих прикрас і разючих церемоній. Але ж не це прославляє Бога. Він цінує Свою Церкву не за її зовнішні переваги, а за щиру побожність, яка відрізняє її від світу. Він дає їй оцінку відповідно до зростання її членів у пізнанні Спасителя та постійного прогресу в духовному розвитку. Він хоче бачити втілення принципів любові й добра. Краса жодного витвору мистецтва не може зрівнятися із красою душі й характеру представників Христа.

Громада може бути найбіднішою в країні, позбавленою будь-якої зовнішньої привабливості, але якщо її членам притаманні риси Христового характеру, ангели об'єднаються з ними в їхньому поклонінні Богові. Хвала й подяка підноситимуться до Бога із вдячних сердець як чудові пахощі.

“Дякуйте Господу, бо Він добрий, і навіки Його милосердя! Хай так скажуть усі, котрих Господь врятував і визволив з руки ворога”.

“Співайте Йому, грайте Йому, розповідайте про всі чудеса Його! Хваліться святим Його ім'ям, нехай тішиться серце тих, котрі шукають Господа!”

“Бо наситив Він спрагнену душу, а голодну сповнив добром!”( Псал.107:1-2; 105:2-3; 107:9)