Розділ 37. У вавилонському полоні

Якби так сталося, то народ поважав би свого царя за мужність, а ті, хто ще вагався між вірою і невір'ям, твердо стали б на шлях істини. Безстрашність і справедливість монарха надихнули б його підданих почуттями захоплення і вірності. Більше того, він користувався б їхньою повною підтримкою, а Юдея уникнула б страшного лиха: різанини, голоду і всепожираючої пожежі.

Слабовілля Седекії було гріхом, за який він поніс жахливе покарання. Напад ворога був подібний до нестримної лавини, що спустошила місто. Єврейська армія зазнала повної поразки. Народ був переможений. Седекію взяли в полон, а його синів убили на його ж очах. Цареві викололи очі й відвели як невільника до Вавилону, де згодом він помер ганебною смертю. Халдеї не пощадили навіть прекрасного храму, який понад чотириста років увінчував вершину гори Сіон. “І спалили вони Божий дім, зруйнували стіни Єрусалима, всі палаци його спалили, а всі дорогоцінності його понищили”.(2Хронік 36:19-21)

Під час остаточного зруйнування Єрусалима Навуходоносором чимало людей уникнули страхіть тривалої облоги, однак пізніше загинули від меча. Декотрі з уцілілих, у тому числі первосвященик, деякі сановники й князі царства, були забрані до Вавилону і страчені як зрадники. Інші пішли в неволю, аби служити Навуходоносорові та його потомкам “аж до часу панування перського царства, щоб виповнилося Господнє слово, сказане устами Єремії”.(2Хронік 36:19-21)

Про самого Єремію написано: “І наказав Навуходоносор, цар вавилонський, щодо Єремії Невузарданові, начальникові охорони, говорячи: ‘Візьми його, опікуйся ним, і не чини йому нічого злого, обходься з ним, як він тобі скаже’”.(Єрем.39:11-12)

Звільнений із в'язниці вавилонськими сановниками, пророк вирішив розділити долю невеличкого останку “бідноти народу”, яких халдеї залишили “виноградарями й хліборобами”. Начальником над ними вавилоняни поставили Гедалію. Минуло лише кілька місяців, як новопризначеного начальника було підступно вбито. Нещасний народ, котрий зазнав так багато лиха, нарешті поступився умовлянням своїх старійшин утекти до єгипетського краю. Єремія рішуче застерігав проти цього. “Не ходіть до Єгипту”, — благав він. Але народ і на цей раз не прислухався до натхненної поради, і “сукупний останок юдеїв... чоловіки, жінки і діти” пішли до Єгипту, “не послухалися вони Господнього голосу, і прийшли до Тахпанхесу”.(Єрем.43:5-7)

Пророцтва Єремії про загибель останку, який постав проти Навуходоносора й утік до Єгипту, перепліталися з обітницями щодо прощення тих, котрі розкаються у своєму безумстві та виявлять готовність повернутися. Господь не міг пощадити народ, який знову не послухався Його поради і піддався спокусливому впливові єгипетського ідолопоклонства. Однак при цьому Він бажав дарувати Свою милість тим, котрі виявляться вірними і правдивими. “А врятовані від меча повернуться з єгипетського краю до землі Юдиної нечисленними, — провістив Він. — Тоді увесь останок юдеїв, які прийшли до єгипетського краю, щоб там перебувати, дізнається, чиє слово виконається: Моє чи їхнє”.(Єзек.44:28)

Смуток пророка через жахливу розбещеність тих, хто мав бути духовним світлом для світу, його журба за долю Сіона й полонених, відведених до Вавилону, знайшли своє відображення в Книзі плачу. Ця Книга залишилась пам'ятником безумства народу, який, знехтувавши порадами Єгови, довірився людській мудрості.

Незважаючи на цілковите спустошення, Єремія, все ж, міг сказати: “Ласки Господні не скінчились”; його постійною молитвою були слова: “Розвідаймо дороги наші та дослідімо, і повернімося до Господа!”.(П.Єрем.3:22,40) Доки ще Юдея залишалася царством серед народів, він запитував свого Бога: “Хіба ж Ти зовсім відкинув Юду? Чи й Сіоном гидує душа Твоя?” А потім знову наважувався благати: “Не нехтуй нами, заради Імені Свого”.(Єрем.14:19,21) Непохитна віра пророка у відвічний намір Бога перетворити хаос на порядок і показати перед усіма народами Землі та цілим Всесвітом принципи Своєї справедливості й любові, спонукали Єремію наполегливо молитися за тих, котрі ще могли навернутися від гріха до праведності.

Але тепер Сіон був цілковито зруйнований; Божий народ перебував у полоні. Убитий горем пророк вигукував: “Яким же самотнім зосталося велелюдне колись місто! Стало немовби вдовою! Воно, що між народами було могутнє, що князювало над країнами, — ось данину платить! Гірко плаче по ночах воно і сльози гарячі на щоках у нього. Немає нікого, хто б його розважив. Усі його друзі зрадили його, стали для нього ворогами!

Юдея пішла у неволю по утиску та тяжкім рабстві; вона оселилася поміж народами, спочинку собі не знайшла! Наздогнали її всі її гонителі у тіснинах. Дороги на Сіон сумують, бо ніхто не йде на свята! Усі брами його опустіли, зітхають священики, тужать дівчата його, і самому йому гірко! Його противники взяли гору, а вороги його щасливі, бо завдав йому смутку Господь за безліч його переступів. Діти його пішли в неволю перед ворогом”.

“О, як же захмарив Господь у Своїм гніві сіонську дочку! Він кинув з небес на землю вроду Ізраїля, і не згадав у день гніву Свого про Свій підніжок. Зруйнував Господь, не пощадив усі оселі Якова. Він зруйнував у гніві Своїм твердині дочки Юди, на землю повалив; збезчестив Він царство разом з його князями. У палкому гніві розбив Він усю Ізраїля потугу, відвів назад Свою правицю перед ворогом. Він запалив проти Якова, немов той палаючий вогонь, що звідусіль пожирає! Він натягнув Свого лука, немовби ворог, випрямивши правицю немов противник, вибив усе, що було миле очам, на намет доньки сіонської вогнем вилив незадоволення Своє”.

“Якого свідка маю тобі дати? До чого мені тебе уподобити, о єрусалимська дочко? З чим тебе порівняти, щоб тебе потішити, о діво, дочко сіонська? Бо велика, як море, рана твоя, — хто тебе вилікує?”

“Згадай, Господи, що з нами сталося! Зглянься й подивись на нашу ганьбу! Наша спадщина дісталась загарбникам, доми наші — чужинцям! Ми стали сиротами без батька, а матінки наші — неначе ті вдови!.. Батьки наші згрішили, але їх вже нема, — а ми несемо кару за їхні провини! Раби запанували над нами, і нікому нас вирятувати з їхніх рук... Тому наше серце ниє, тому в наших очах потемніло...

Пробуваєш Ти, Господи, вічно, Твій престол з роду в рід. Чому Ти нас так надовго покидаєш, чому нас забуваєш? Приверни нас до Себе, о Господи, — і навернемось ми, віднови наші дні, як було колись”.(П.Єремії 1:1-5; 2:1-4,13; 5:1-3,7-8,17,19-21)