10 лютого 1947 р. було підписано мирні договори з Італією, Фінляндією, Болгарією, Угорщиною та Румунією, за якими стосовно них припинявся стан війни, кожна з цих країн дістала підтримку до вступу в ООН, містилися зобов'язання забезпечити усім громадянам демократичні свободи, не допустити відродження фашистських організацій, зафіксовувались територіальні зміни, обмеження збройних сил, репараційні відшкодування тощо. Підписання цих угод було однією з найважливіших міжнародно правових акцій повоєнної Європи,
Особливу вагу в повоєнних міжнародних угодах мала проблема мирного врегулювання відносин з Німеччиною, населення якої прагнуло до єдиної, мирної і демократичної держави, а натомість вона стала ареною першого зіткнення інтересів супердержав. Кожна з них не бажала поступитися навіть часткою своїх інтересів.
На Потсдамській конференції влітку 1945 р. було домовлено про основні принципи політики союзників щодо Німеччини: денацифікація, демілітаризація і демократизація. Демілітаризація означала повну ліквідацію збройних сил, військових і напіввійськових організацій, знищення воєнно-промислового потенціалу, конфіскацію підприємств, що належали військовим злочинцям, та ін. Нацистську систему управління було замінено традиційною системою німецького самоврядування. Демократизація Німеччини мала на меті відновити політичні партії, профспілки, громадські об'єднання, державно-політичний устрій, системи освіти, виховання тощо, ліквідовані у свій час фашистським режимом.
За згодою союзників територію Німеччини було поділено на чотири зони окупації - радянську, американську, французьку та англійську. А тому практичне втілення в життя рішень Потсдамської конференції залежало від діяльності окупаційної влади в кожній із зон. Зрозуміло, що кожна сторона підтримувала ті політичні сили, на які спиралася, і тиснула на ті, в яких вбачала загрозу своїм позиціям.
2 грудня 1946 р. між Англією і США було укладено угоду про об'єднання їх зон окупації. Так виникла Бізонія. У лютому 1948 р. до цієї угоди приєдналась Франція. 8 травня 1949 р. Парламентська рада, утворена з представників західнонімецьких земель, за ініціативою окупаційних властей затвердила "Основний закон Федеративної Республіки Німеччини". На світовій арені з'явилась нова держава - Федеративна Республіка Німеччина (ФРН).
Радянська сторона у відповідь на ці події 30 травня 1949 р. затвердила Конституцію, яку виробила Народна рада радянської зони окупації, а 7 жовтня 1949 р. було проголошено Німецьку Демократичну Республіку (НДР). Отже, поділ Німеччини на дві держави став наслідком конфронтації біполярної системи держав. За таких умов підписання мирного договору з Німеччиною відкладалося на невизначений час.
Кордон між НДР і ФРН перетворився в "передовий рубіж" протистояння між НАТО та ОВД, а м. Берлін перетворилося на "фронтове місто" ери "холодної війни". У 50-60-ті роки військові стратеги як НАТО, так і ОВД розглядали його як місце, де найімовірніше може спалахнути третя світова війна. В 1961 р. було споруджено Берлінський мур, який роз'єднав Берлін на дві частини. Це була споруда з бетону висотою 4 м та довжиною 46 км. До цього слід додати 115 км кордону навколо Західного Берліна. Спорудження муру призвело до різкого погіршення ситуації в Європі та світі. При спробі перетнути Берлінський мур загинуло понад 80 осіб.
Формально врегулювання "берлінської проблеми" відбулося в 1971 р., коли США, СРСР, Великобританія і Франція підписали договір про особливий статус Західного Берліну, що виводив цю територію з-під юрисдикції ФРН, а фактично "берлінське питання" остаточно було вирішене тільки з об'єднанням Німеччини.
Протиборство СРСР і США призвело також до затягування підписання мирного договору з Австрією. За наполяганням СРСР Австрія взяла в 1955 р. на себе зобов'язання зберігати нейтралітет і не вступати у військово-політичні блоки.
Важливою проблемою в європейській політиці США був "план Маршалла" (за ім'ям держсекретаря США Д. Маршалла), оприлюднений 5 червня 1947 р. Він передбачав надання допомоги європейським країнам, економіка яких постраждала в роки війни. Як попередню умову для надання допомоги США поставили вимогу про виведення комуністів зі складу урядів. До 1948 р. цю вимогу було виконано (детальніше про "план Маршалла" див. у пп. 7.2). Уряд СРСР, не заперечуючи ідеї допомоги, різко виступив проти використання її як засобу втручання у внутрішні справи суверенних держав.
Не дійшовши компромісу, країни Східної Європи, Фінляндія і СРСР відмовились взяти участь у "плані Маршалла", що мало в майбутньому негативні наслідки. Натомість розпочалась різка переорієнтація їх економік на СРСР, порушувалися традиційні економічні, торгові зв'язки з країнами Заходу. 1947 рік вважають роком народження двополюсного світу. Розкол Європи став реальністю.
Гострота суперечностей між Сходом і Заходом яскраво виявилась і в країнах Центральної і Південно-Східної Європи.
Політична боротьба йшла між силами соціалістичної орієнтації і різними варіантами демократії і закінчилась на користь соціалістичної орієнтації. Цьому сприяли як внутрішні, так і зовнішні чинники.
Серед внутрішніх чинників слід зазначити передусім те, що в останні роки війни в ряді країн Східної та Південно-Східної Європи під час боротьби з окупантами утворились національні фронти, які об'єднували як прокомуністичні, так і антикомуністичні сили. Разом з фашистами було вигнано і їх прибічників, серед яких багато підприємців, їх власність було конфісковано і, таким чином, значно зріс державний сектор в економіці. У більшості цих країн виникли коаліційні уряди з партій, представлених у Народних фронтах. Режими, створені Народними фронтами, отримали назву " народної демократії.
Східноєвропейські комуністичні партії під "народною демократією" розуміли шлях, який би забезпечив, минаючи диктатуру пролетаріату, перехід до соціалізму. Соціал-демократи, активно підтримуючи і працюючи в цих урядах, виступали за еволюційні перетворення та збереження багатоукладної економіки.
В Албанії і Югославії після перемоги над фашизмом до влади прийшли комуністи, які з самого початку очолювали антифашистський партизанський рух. За активної підтримки радянського керівництва порівняно легко були створені комуністичні уряди восени 1947 р. в Болгарії та Румунії, 1948 р. - у Чехословаччині та Угорщині. У лідерів компартій цих держав певний час зберігались ілюзії щодо варіантів, альтернативних радянській моделі соціалізму. Так, лідер болгарських комуністів Г. Димитров весь час підкреслював у промовах, що в Болгарії буде створено народну, а не радянську республіку. В. Гомулка обстоював "польський шлях" до соціалізму. Прагнення до власного бачення соціалізму в Югославії створило навіть загрозу для радянської політики, привело до різкого загострення радянсько-югославських відносин, до чистки компартій у країнах народної демократії. Проте під тиском Москви вони змушені були втілювати в життя сталінську модель "побудови соціалізму".
Серед зовнішніх чинників необхідно виділити перш за все докорінні зміни співвідношення сил в Європі на користь демократії, підвищення ролі СРСР на міжнародній арені як держави, що винесла на собі основний тягар боротьби з фашизмом. Радянський Союз у збройній боротьбі довів життєвість нового ладу, викликавши до себе симпатії мільйонів людей у світі. Про деформації радянської моделі соціалізму, про реальну практику соціалістичного будівництва в СРСР багато людей не знали або сприймали інформацію про це як прояв ідеологічного протистояння біполярного світу.
За угодою між союзниками по антигітлерівській коаліції, рішеннями Ялтинської і Потсдамської конференцій країни Східної та Південно-Східної Європи було визнано зоною радянських інтересів за умови, що в них буде встановлено демократичний устрій.
Визволяючи ці країни від нацистської окупації, радянське керівництво активно сприяло запровадженню тут соціалістичного (в розумінні соціалізму Москвою) суспільного устрою, перешкоджало проведенню вільних та демократичних виборів, втручалось у внутрішні справи суверенних держав. Тут відбулась прискорена націоналізація великої та середньої промисловості, здійснювались репресії проти партій - союзниць комуністів по Народному фронту. В 1947 р. радянське керівництво в особі А. Жданова та Г. Маленкова зажадало від "братніх" партій ліквідації коаліційних урядів, здійснення повної націоналізації промисловості та кооперування в сільському господарстві. У деяких випадках останнє зводилось до усуспільнення праці, до придбання в спільну власність техніки та сільськогосподарського інвентарю, в інших - земля зводилась у загальний клин, однак розподіл продукції здійснювався за паєм та трудовим вкладом. З 1955 р. почалось активне насаджування сільгоспартілей (за радянським зразком). Однак у Польщі, Угорщині поряд з такими кооперативами зберігся й індивідуальний сектор.
У сфері промисловості було взято курс на форсовану індустріалізацію, яка передбачала створення або реконструкцію важкої промисловості. Засоби для цього, крім допомоги СРСР, вилучались із сільського господарства. Паралельно з розвитком важкої індустрії, постанням нових галузей, таких як суднобудування в Польщі, приладобудування та автомобілебудування в Угорщині, старі, традиційні для цих країн галузі, передусім легка та харчова промисловість, дедалі більше відставали. Дрібнотоварне і ремісниче виробництва згорталися, а сферу обслуговування, яка перебувала в приватних руках, було поступово замінено державною (виняток - Югославія та частково Угорщина). Ці радикальні перетворення знайшли підтримку серед частини населення, насамперед в середовищі робітників.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія сучасного світу: соціально-політична історія XV початку XXI століть» автора Горбань Ю.А. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Початок "холодної війни"“ на сторінці 2. Приємного читання.
