Взявши потужний старт ще на початку століття, у повоєнний період світом продовжувала котитися чергова хвиля національного ренесансу.
Настав процес національного пробудження, самовизначення донедавна залежних народів. Нація, як у свій час церква і держава, стала в ряд найважливіших політико-організуючих чинників.
Щоправда, Версальська система не вирішила національного питання в Європі, на що, крім іншого, були розраховані відомі тези американського президента В. Вільсона щодо права всіх народів на самовизначення ("14 пунктів"). Для 40 млн національних меншин в Європі (у тому числі й для 7-8 млн українців, які стали нацменшинами в складі Польщі, Румунії, Чехословаччини) національна політика як "старих", так і деяких нових держав стала фактичним запереченням їх елементарного права навіть на національно-культурне, не згадуючи вже про національно-державне, самовизначення. Державно-централістський принцип взяв гору над національно-децентралістичним. Значною мірою, а в деяких аспектах і з трагічними наслідками, це стосувалося і більшості народів колишньої Російської імперії, які зазнали поразки в національно-визвольних змаганнях 1917 - початку 20-х років.
Більш суттєвими в цьому плані були зрушення в неєвропейському світі. Виборювали незалежність народи, які ще донедавна були об'єктами імперіалістичного гноблення, культурний поступ яких, як і можливість національного самовизначення, заперечувалися не тільки політиками, а і європейською наукою навіть на теоретичному рівні. Середній Схід й Індія, Китай і Індокитай, Північна Африка - лише основні регіони національного пробудження, пов'язаного з результатами Першої світової війни.
Головними чинниками цього пробудження були молодий ісламський націоналізм (панісламізм) та більшовизм. Останній, виходячи зі стратегічного курсу на світову революцію, за словами відомого націолога О. Бочковського, "ширив гасла національного визначення, націоналістичну протиєвропейську акцію". В. Ленін, Комінтерн не тільки вітали, а й сприяли "пробудженню народів Сходу" як "рабів імперіалістичної Європи". Пропаганда - систематична і планомірна - впала у благодатний ґрунт.
Національні рухи міжвоєнного періоду не привели до краху колоніальної системи, проте мали незаперечні успіхи. Великобританія, найбільша на той час колоніальна імперія, вимушена була стати на шлях адміністративної децентралізації своїх колоній. Саме "вимушена", як це було, наприклад, з Індією. Організований Індійським національним конгресом на чолі з М. Ганді рух "пасивного опору" змусив Лондон після Другої світової війни надати найбільшій зі своїх колоній статус домініону. Такого ж статусу набули й інші великі колонії Англії, що означало їх фактичну державну незалежність.
У 20-30-ті роки відбуваються суттєві зміни в ідеології і політичній практиці націоналізму.
Націоналізм XIX - початку XX ст. був революційно-демократичним, непримиренним ворогом політичної реакції, диктатури. Він аморфно поєднував у собі ліберальні, демократичні, соціалістичні ідеї. В організаційному плані існував без партійно організованих структур. Якщо, наприклад, взяти український націоналізм того періоду, то, за деяким винятком, його можна охарактеризувати як такий, що перебував в інертному стані збереження свого національного "Я", збереження національних традицій, протистояв асиміляції, а в політичних вимогах не йшов далі вимог автономії в рамках федеративного устрою.
У міжвоєнний період відбулася радикалізація національно-політичного руху, зменшився вплив націонал-демократії. Націоналізм міжвоєнного періоду - антидемократичний, він прославляє насильство, терор, війну як пріоритетні, а то і єдині засоби національної політики. Міжвоєнний націоналізм набув форми крайнього шовінізму, ксенофобії (ненависті до чужинців).
Німецький нацизм та італійський фашизм - класичні приклади такого націоналізму. На українському ґрунті ідеологом такого націоналізму був Д. Донцов. "Виправдовувати всі вчинки, які скріпляють силу нації" - головна теза його праці "Націоналізм" (1926 р.). Праці, яку можна розглядати як антитезу драгоманівському демократичному націоналізму. Антидемократичною була й ідеологія українського інтегрального націоналізму (ОУН): "Демократія не виправдовує себе в умовах боротьби за державну незалежність". На практиці проповідувалися "культ боротьби і жертва крові". Звичайно, інтегральний націоналізм не вичерпував всієї палітри українського націоналізму міжвоєнного періоду, діапазон якого - від ОУН до національно-демократичного УНДО й українського націонал-комунізму.
Практика міжвоєнного двадцятиліття переконливо засвідчувала, що і гіпертрофований класовий підхід до вирішення суспільних проблем, який ігнорує національні інтереси, і радикальний націоналізм, якщо вони практикуються як свідомі пріоритетні принципи політики, однаково ведуть до порушення громадянського миру, до насильства.
Загострення суперечностей у міждержавних відносинах напередодні війни
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія сучасного світу: соціально-політична історія XV початку XXI століть» автора Горбань Ю.А. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Основні політичні ідеології міжвоєнного періоду“ на сторінці 3. Приємного читання.
