Перехід комуністичного руху наприкінці 20-х років від лівого до ультралівого сектантства у свою чергу посилив антикомуністичну реакцію. Якщо в 1928 р. в підпіллі діяло 27 компартій, то в 1933 р. - 49. Крім інших причин, то була й плата за "підштовхування" світової революції, від чого Комінтерн не відмовлявся фактично до кінця 30-х років.
Комуністи справедливо розвінчували фашизм як головну небезпеку для справи миру в Європі. Проте їх антифашистська стратегія зводилася передусім до запобігання фашизмові шляхом соціалістичної революції, що не могло стати основою згуртування всіх прогресивних сил у боротьбі проти фашизму. Проте і за цих умов ліва соціал-демократія не відкидала можливості порозуміння з комуністами на спільній антифашистській платформі. Так, запропонований влітку 1934 р. керівництвом Французької соціалістичної партії проект резолюції на підтримку єдиного фронту дій з комуністами підтримали соціалісти чи соціал-демократи Австрії, Іспанії, Італії та деяких інших країн. Проти були соціал-демократи Скандинавських країн, Великобританії, Чехословаччини.
Поворотом у стратегії і тактиці світового комуністичного руху стали рішення VII конгресу Комінтерну (1935 р.). У них знайшов обґрунтування реалістичний курс на встановлення широких соціально-політичних союзів комуністів зі всіма антифашистськими силами. Суть нової стратегії визначалася, отже, деяким зміщенням акцентів з класових на національні, загальносоціальні критерій Конгрес відмовився від тактичних гасел кінця 20-х років як помилкових. Це був хоч і запізнілий, проте все ж відхід від деяких ліворадикальних концепцій більшовизму, перенесеного на весь світовий комуністичний рух.
Ще однією ідеологією, реалізованою в міжвоєнний період у політичній практиці, став фашизм. У тих чи інших ідейних і організаційних формах фашизм почав заявляти про себе в європейських країнах ще на рубежі XIX-XX ст. Каталізатором, який вивів фашизм з ембріонального стану, стала Перша світова війна. Як організований суспільно-політичний рух фашизм чи не вперше постав у 1918 р. у Фінляндії. Створений фашистами "охоронний корпус" брав активну участь у придушенні робітничих виступів, у результаті чого було вбито понад 20 тис. осіб, ще близько 70 тис. відправлено в концтабори. Нарешті, першою країною, де на початку 20-х років фашисти прийшли до влади, була Італія.
Як особливий вид реакції, фашизм утвердився в період гострих суспільно-політичних криз і соціальних катаклізмів, що настали за російським Жовтнем 1917 р. За своєю сутністю він був не тільки антикомуністичним, а й антидемократичним, антиліберальним. У країнах, де фашисти приходили до влади, встановлювалися політичні режими тоталітарного типу. Там, де фашистам не вдавалося пробитися до влади, їх збройні загони відігравали роль неофіційної ударної сили, яка тероризувала партії робітничого класу, ліберально-демократичні організації.
Нерідко фашизм (націонал-соціалізм) називали "революцією середніх класів", спрямованою як проти монополістичного капіталу, так і проти організованого робітничого руху, передусім комуністичного спрямування. Таке визначення навряд чи справедливе у своїй першій частині. Адже специфічна форма державно-монополістичного капіталізму, режим політичної влади, що встановлювався фашистами, забезпечували збереження позицій панівних класів. Недаремно найбільші промислові й фінансові монополії сприяли приходові до влади фашистів у Німеччині, як і в інших країнах. Прагнучи до сильної влади, яку вони вбачали у фашистських режимах, панівні класи виявляли власну слабкість, нездатність вирішувати складні соціально-політичні проблеми іншими, демократичними методами.
У ліберально-демократичному таборі фашизм розглядали як "диктатуру справа", на противагу комунізму, який характеризувався як "диктатура зліва". Дійсно, фашизм є реакційною диктатурою, проте не всяка диктатура - справа чи зліва - являє собою фашизм. Доречно зауважити, що сьогодні терміном "фашизм" прийнято позначати будь-який вид реакції чи навіть просто все те, що не подобається оратору, особливо стосовно комунізму. І якщо це не завжди співвідноситься з поняттям "політична культура", то принаймні є свідченням того, що в наш час кожний вправі користуватися термінами на власний розсуд, для цього немає ніяких законів чи заборон.
Класичний фашизм, типу італійського чи німецького (у формі нацизму), спирався на широкі суспільні верстви, передусім дрібнобуржуазні. їх прихильності до себе фашисти домагалися невгамовною соціальною демагогією, ідеологічним тиском на свідомість мас, матеріальними подачками, і, звичайно ж, терором, поставленим у ранг державної політики. Ідея "національної величі" (расової) давала дрібному буржуа (причому не тільки німецькому) компенсацію за економічні негаразди і соціальну невлаштованість. Реакційний націоналізм відігравав провідну роль у підготовці соціальної бази фашизму.
Націоналістична риторика, а то й істерія, поряд із соціальною демагогією готували відповідне середовище, ґрунт для сприйняття гасел зовнішньополітичної експансії, "місця під сонцем", на які нібито "обділені нації" мають право. Ідеологічні принципи і практичні методи реакційного, шовіністичного націоналізму всотувалися фашистськими рухами, а в деяких країнах, зокрема в Італії і Німеччині, фашизм безпосередньо інтегрував націоналістичні організації у свої ряди. Американський історик Р. Саусі пояснює націонал-соціалізм як намагання досягти соціальної злагоди під націоналістичним дахом.
Кульмінацією першої фашистської хвилі стали "похід на Рим" і мюнхенський "пивний путч" (1922-1924 рр.)- V період стабілізації (1924-1928 рр.) визрівання фашизму проходило в латентних формах. Друга хвиля піднялася під впливом світової економічної кризи 1929-1933 рр. і ознаменувалася приходом фашистів до влади в Німеччині, пізніше - у Португалії, Іспанії. Як суспільно-політична течія фашизм існував у 30-ті роки в багатьох інших європейських країнах.
Комунізм і фашизм ніколи не були тотожні в прямому розумінні цього слова. Вони різняться джерелами своєї самоідентичності. Комуністи сповідували принципи пролетарського інтернаціоналізму і класової боротьби, фашисти - збереження расової чистоти, національного солідаризму. Комуністи - непримиренні противники приватної власності. Фашисти зберігали недоторканність приватної власності, намагались прихилити великих промисловців і фінансистів до своєї справи. Проте їх, як тоталітарні ідеології, поєднувало багато спільних рис:
• o прагнення до абсолютної регламентації всієї життєдіяльності суспільства як найбільш сутнісної ознаки тоталітаризму;
• o поєднання в ідеології і суспільній практиці націоналістичних і соціалістичних пріоритетів;
• o утопічні сподівання сформувати нову людину, яка створить новий суспільний лад, вільний від вад попереднього;
• o підпорядкування органів державного управління партійним структурам;
• o вождизм як результат побудови тоталітарних партій на суто ієрархічній основі;
• o пошук ворогів - внутрішніх і зовнішніх, не поборовши яких неможливо втілити ідею "раю для всіх";
• o тотальний контроль за всіма джерелами інформації, культурою, громадськими організаціями тощо;
• o мілітаризація держави як найвищий політичний і економічний пріоритет;
• o моральний нігілізм: мета виправдовує будь-які засоби її досягнення.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія сучасного світу: соціально-політична історія XV початку XXI століть» автора Горбань Ю.А. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Основні політичні ідеології міжвоєнного періоду“ на сторінці 2. Приємного читання.
