Один із лідерів європейської соціал-демократії Р. Гільфердінг у 1927 р. писав: "Ми знаходимося в такому періоді капіталізму, коли останній в основному подолав еру вільної конкуренції і коливань сліпого закону ринку і підходить до організованої економіки". Заява дещо поспішна, проте суть основних тенденцій на майбутнє передбачена досить правильно.
Соціал-реформістська модель більшою мірою, ніж ліберально-реформістська, характеризувалася поєднанням регулюючої ролі держави і соціалізації економіки - аж до переходу окремих підприємств і галузей господарства в руки держави. У результаті в країнах Скандинавії (Швеції, Данії, Норвегії) значно зріс державний сектор в економіці. Соціал-демократичні уряди цих країн поставили під контроль держави зовнішню торгівлю, вивіз капіталу, фінансували капітальне будівництво та інші капітальні економічні проекти, сільськогосподарське виробництво.
Рішучі реформаторські заходи в економіці поєднувалися із сильною соціальною політикою: поліпшенням пенсійного забезпечення, створенням системи державного страхування, заходами щодо допомоги багатодітним сім'ям, інвалідам.
Соціал-реформістська політика проводилася в країнах, де були сильні позиції лівих партій соціал-демократичного спрямування. Саме тоді й за таких обставин сформувався феномен "шведського соціалізму".
Отже, "соціальний лібералізм", як і соціал-реформізм, стали основою реформування капіталістичного суспільства, завдяки чому було не тільки подолано кризу 1929-1933 рр., а й закладено стійкі тенденції соціально-економічного розвитку на майбутнє. Більш стабільно вони виявилися після Другої світової війни, що дало можливість країнам Заходу запобігти серйозним потрясінням за всіх змін світової політичної кон'юнктури.
Драма італійського і німецького лібералізму полягала в тому, що він не оцінив специфіки соціального і політичного розвитку своїх країн у післявоєнний період, сприйнявши фашизм як силу, здатну "регулювати" соціально-економічні процеси в умовах глибокої структурної кризи суспільства. Тобто утвердження фашизму при владі, у принципі, також було результатом пошуку шляхів виходу з кризи, відновлення порядку і ліберальних цінностей. Фашизм покликаний був зробити те, з чим не змогли справитися традиційні європейські партії: пристосувати політичну систему влади до нових економічних і соціальних реалій.
Дійсність, як відомо, виявилася зовсім іншою. Якщо "новий курс" Рузвельта і його європейські аналоги означали демократизацію всього суспільного життя, і насамперед соціально-економічних відносин, то вихід із кризи за фашистським "рецептом" призвів до глибокої кризи буржуазної демократії. Соціальний мир досягався на основі спотворених соціальних цінностей, за допомогою крайніх засобів. Регулювання суспільних процесів здійснювалося засобами тоталітарного втручання політичної влади. Фашизм (нацизм) ліквідував й ідеологічний плюралізм - основні завоювання буржуазної демократії, тримав під жорстким контролем соціально-економічну сферу суспільного життя.
Тоталітарна модель господарювання сковувала ринкові відносини, натомість практикувала жорстку надцентралізацію. Антикризова політика в Німеччині, Італії, Японії, а пізніше й у франкістській Іспанії спиралася на тотальну мілітаризацію економіки, всього соціально-економічного комплексу. На відміну від ринкових економік, там практикувалося не опосередковане, а пряме втручання в господарське життя.
Суто економічна ефективність такої політики (якщо абстрагуватися від методів її здійснення) давала свої позитивні наслідки. Так, у Німеччині вже через рік було ліквідовано безробіття, чим не могли похвалитися країни, які обрали інший шлях виходу з економічної кризи. Показники економічного зростання, особливо в галузях важкої промисловості, які забезпечували нарощування військового потенціалу, теж стрімко пішли вгору. І хоча ці показники не були незаперечним доказом переваг тоталітарної економіки, проте фактом було те, що фашистським політикам вдалося схилити на свій бік населення не тільки репресивними заходами.
Отже, міжвоєнний період світової історії утвердив різні тенденції суспільного розвитку як в окремих країнах, так і в соціально-політичних системах взагалі. Звичайно, можна помітити і їх деяку односпрямованість, навіть закономірність, як-от: вихід з глибокої структурної кризи здійснювався, як правило, шляхом посилення державного втручання в ринкову стихію економічного розвитку. Щоправда, на практиці зовні односпрямовані тенденції вели до протилежних соціально-економічних і суспільно-політичних наслідків. В одному випадку державне втручання стало дієвим засобом демонополізації виробництва, в іншому (радянський варіант) воно призвело фактично до утвердження державної монополії на всю виробничу сферу, до тоталітаризму як абсолютної регламентації всієї життєдіяльності суспільства.
Першим виявом тотального втручання держави у всі сфери суспільного життя стала політика так званого воєнного комунізму. Даним терміном прийнято було визначати сукупність всіх соціальних і економічних заходів періоду громадянської війни в Радянській Росії. Його основні складові - реквізиція продовольчих запасів у їх виробників (продрозкладка), тотальна націоналізація промисловості, фактична ліквідація товарно-грошових, ринкових відносин і їх заміна прямим натуральним продуктообміном" загальна мілітаризація праці тощо.
До сьогодні триває спір, якою мірою "воєнний комунізм" був зумовлений потребами воєнного часу (в роки Першої світової війни деякі з названих заходів - продрозкладка, мілітаризація праці та ін. здійснювалися і в інших воюючих країнах), а якою відображав цілеспрямовану програму прискореного перетворення суспільства на комуністичних засадах (політику "комуністичного штурму"). Відповідь навряд чи може бути однозначною: було і те, й інше. Самі більшовики теж не мали чіткого уявлення, де закінчуються заходи, зумовлені надзвичайними обставинами воєнного часу, і де починається планомірна робота з будівництва нового суспільства.
Політика воєнно-комуністичного штурму була, крім усього, ще й орієнтована на "світову революцію". Проте реальність початку 20-х років перекреслила ці сподівання. Тому радянське керівництво змушене було шукати соціальну опору всередині країни. А це означало відмову від найбільш непопулярних принципів політики "воєнного комунізму", що й було зроблено із взяттям на початку 1921 р. курсу на нову економічну політику.
Неп правомірно розглядати як першу спробу більшовиків організувати соціально-економічні відносини в країні на ринковій основі. Цьому мали сприяти такі його складові, як заміна продрозкладки продовольчим податком, поновлення торгівлі, товарно-грошових відносин взагалі, призупинення націоналізації і навіть певна денаціоналізація виробництва (оренда, концесії тощо). Отже, розпочалася широкомасштабна структурна перебудова економіки, суть і наслідки якої до кінця не усвідомлювало навіть вище радянське керівництво. Так, В. Ленін розцінював неп то як "реформістський метод дій" у питаннях господарювання, як "перший крок до соціалізму", то як "відступ від соціалізму", протиставляючи Росію "непівську" і "соціалістичну".
Економічні успіхи непу були незаперечні, щоправда, не стільки в реально досягнутих вимірах, скільки в позитивних тенденціях на майбутнє. Проте закладені в непі прогресивні тенденції соціально-економічного розвитку суспільства не були реалізовані, не втілилися ні в гармонію виробничих відносин, ні в матеріальний достаток. Ножиці цін, товарний голод, продовольчі картки, безробіття - все це реалії непу. Реалії, які породжували соціальну напруженість у суспільстві, отже, готували загибель непу.
Неп не було сприйнято маргінальною свідомістю абсолютної більшості робітничого класу, яка бачила в ньому перешкоду на шляху до "соціалістичного раю для всіх". Ця маса, по суті, люмпен-пролетарів у принципі була готова до "великого стрибка в соціалізм", до демонтажу непівських економічних механізмів, готова була за мінімальний, проте гарантований державою пайок, віддати себе в опіку адміністративно-бюрократичній системі. Незадоволення непівськими методами господарювання виявляли і сільські люмпени, прошарок яких постійно зростав. Нарешті, непівська економіка, яка в принципі заперечувала командні методи керівництва, не тільки позбавляла адміністративно-управлінський апарат командно-розподільчих функцій, а й поповнювала за їх рахунок лави безробітних.
За таких умов неп був фактично приречений. Перелом кінця 20-х років у соціально-політичних орієнтаціях радянського суспільства спирався на досить широку, по-своєму активну, якщо не сказати агресивну, соціальну базу. На хвилі антинепівських настроїв у політичному керівництві СРСР перемогла сталінська більшість. Ця перемога, по-перше, була не тільки політичною, по-друге, у певному розумінні вона стала закономірною, хоча й не бажаною.
Демонтаж непу докорінно змінив соціально-економічну політику в країні. Це був не просто "поворот кінця 20-х", фактично це був розворот на 180 градусів - до воєнно-комуністичних методів організації суспільного життя. Це було друге видання "воєнного комунізму". Вся практика соціально-економічних перетворень підпорядковувалася політиці, політика - утвердженню режиму авторитарної, тоталітарної влади.
Неп "не вписувався" в сталінську модель суспільних перетворень.
У принципі його основу мали становити багатоукладна економіка, господарська незалежність виробників від держави і її політичних інститутів. Неприйнятною для тоталітарного режиму була й ідея саморегульованої економіки на основі товарно-грошових, ринкових відносин - такою економікою неможливо управляти з одного центру, за єдиним народногосподарським планом.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія сучасного світу: соціально-політична історія XV початку XXI століть» автора Горбань Ю.А. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Тенденції та моделі соціально-економічного розвитку. Культурні трансформації“ на сторінці 2. Приємного читання.
