З ліквідацією непу усувалася головна економічна перешкода на шляху глобального впровадження адміністративно-командних методів управління в усі структури радянського суспільства. Адже держава перетворювалася у верховного власника всіх засобів виробництва. В 30-ті роки державна виробнича монополія стала стрижнем всієї господарської системи. Як і централізований, здійснюваний "по вертикалі" позаекономічними методами перерозподіл доданої вартості.
Отже, якщо здійснювані на ліберал-реформістській чи соціал-реформістській основі трансформації західних суспільств наближали їх до громадянських стандартів - так званої "європейської" моделі суспільного розвитку, то сталінський поворот кінця 20-х років знаменував утвердження тоталітаризму - "азіатську" модель суспільного розвитку (див. схему).
| Економічний плюралізм. Незалежні (господарські) від держави, її політичних інститутів суб'єкти власності. Ринкові відносини як регулятор економічного розвитку суспільства | Одержавлені засоби виробництва, уніфікація форм власності. Злиття відносин власності й відносин політики. Редистрибуція - позаекономічний примус і перерозподіл продукту "по вертикалі" |
| Соціально-класові структури суспільства визначаються відносинами власності, у процесі яких взаємодіють по горизонталі | Суспільство ділиться на соціальні групи не за класотворчими ознаками, а за правами і обов'язками (фактично становий поділ) |
| Політичний та ідеологічний плюралізм. Багатопартійність як його адекватне відображення | Однопартійність. Партійно-державний та ідеологічний монополізм, політичний диктат |
| Правова захищеність громадянина в правовій державі. Людина, розкріпачена в багатогранності соціальної творчості, - її активний суб'єкт | Правова незахищеність особистості. Людина втрачає статус приватної особи, перетворюється в об'єкт політики тоталітарної держави, її політичних та ідеологічних інститутів |
| Соціальні інтереси виражаються через розвинуті структури громадських організацій | Громадські організації або одержавлюються, або ліквідовуються як "політично шкідливі" |
| Вектор соціально-економічної політики спрямований на забезпечення громадянського миру в суспільстві | Нагнітання соціальних конфліктів, реалізація на практиці теорії "загострення класової боротьби" |
Звичайно, названі критерії не варто абсолютизувати, діапазон їх практичного втілення не завжди збігається з теоретичними викладками. Щодо "азіатської" моделі, то, ясна річ, вона накладалась не тільки на радянську, а й на інші форми тоталітаризму.
Соціально-політичні трансформації капіталізму і радянського суспільства, незважаючи на їх докорінну відмінність, все ж відбувалися в рамках єдиного історичного процесу, отже, не виключали і певної взаємодії. Один із таких прикладів - розширення торгових зв'язків у період економічної кризи 1929- 1933 рр. Так, за цей період із загального промислового експорту США на частку Радянського Союзу припадало 65 % верстатів, 67 % сільськогосподарських машин, 74 % ливарного устаткування. У світовому імпорті машин частка СРСР у 1931 р. становила понад 30 %, у 1932 р. - 50 %.
Домінантою політики "соціалістичного штурму" з кінця 20-х років стала форсована індустріалізація.
Безумовно, прискорені темпи її здійснення були об'єктивно необхідні - як в аспекті внутрішніх, так і зовнішніх обставин. Інша річ, що в ім'я надіндустріалізації було знехтувано імперативами здорового глузду щодо оптимального співвідношення в пропорціях розвитку промисловості й сільського господарства, важкої і легкої галузей індустрії, усуспільненої й індивідуальної праці, прискорення економічного зростання і підвищення життєвого рівня трудящих. Засобами політичного й ідеологічного тиску суспільству було нав'язано догму, що паралельне розв'язання цих завдань неможливе, як і тривале існування багатоукладної економіки.
Ціною неймовірних зусиль у довоєнний період у СРСР було розв'язано основоположні завдання індустріалізації. Фактично заново було створено важку індустрію, включаючи галузі, яких не знала дореволюційна Росія. За всіма історичними мірками це був видатний результат. Інша річ - ціна, яку заплатив радянський народ за більшовицькі методи форсованої індустріалізації. Однією з трагічних сторінок індустріалізації було те, що здійснювалася вона переважно за рахунок селянства. Саме в цьому контексті необхідно розглядати основні аспекти колективізації сільського господарства і пов'язані з нею соціальні катаклізми кінця 20-30-х років.
Узагальнений висновок з усього викладеного зводиться до того, що ліворадикальна ідеологія більшовизму (до того жуй сталінській інтерпретації), втілена у відповідній політиці та суспільній практиці, не створила належних умов ні для стабільного розвитку економіки, ні для підтримання громадянського миру в радянському суспільстві.
Саме в міжвоєнний період суспільством прокотилися три хвилі масових політичних репресій: періоду "червоногвардійської атаки на капітал" і громадянської війни; у процесі колективізації (розкуркулювання, голодомор); політичні репресії кінця 30-х років. Якщо перші дві хвилі мали певну логіку ("класової боротьби") і були пов'язані з ліквідацією класу власників, мали запобігти "російській Вандеї", то третя хвиля масових політичних репресій була зумовлена вже логікою боротьби за владу безпосередньо в політичному керівництві, жертвою якої стали і широкі кола інтелігенції, всі ті, хто, на думку тоталітарної влади, становив для неї небезпеку.
Жорстка централізація всіх сфер суспільного життя, адміністративно-бюрократична система управління звели нанівець національний суверенітет республік, декларований Союзним договором 1922 р. Центр подбав про арсенал правових та інших засобів, які крок за кроком звужували сутність радянської федерації, у результаті чого вже в 30-ті роки від неї залишився фактично декоративний фасад. Чіткого визначення набула тенденція перетворення республік у національні регіони фактично унітарної держави.
Зазначене аж ніяк не заперечує того, що в питаннях національного розвитку, особливо в соціально-культурній сфері, як і міжнаціональних відносин, у радянський період відбулися значні позитивні зміни порівняно з дореволюційною Росією. Тому оцінювати радянську національну політику 20-30-х років лише зі знаком "мінус" було б історично несправедливо.
У цьому плані варто згадати хоча б феномен українського культурного відродження 20-х років. З різних причин (переважно політичного характеру) радянська влада стала на шлях національно-культурної лібералізації. За цих умов українська культура у 20-ті роки набула такого злету, який справедливо було названо українським культурним ренесансом.
Він тривав близько 10 років і був найбільш плідним у розвитку української культури за весь період існування радянської влади.
Доречно зауважити, що це стосувалося української культури не лише в її етнонаціональному (етнолінгвістичному) сприйнятті, а всієї системи культури в Україні, включно з культурою національних меншин.
Національно-культурне відродження в Україні не означало її "відрубності", "випадання" з контексту світової культури. Хоча з різних причин процес входження української культури в культуротворчі процеси тогочасного світу мав досить суперечливий характер. Це виявилося, зокрема, в ході культурної (літературної) дискусії 1925-1928 рр. Вона була природною реакцією на історичну ситуацію, в якій опинилася українська культура і мала дати відповідь на низку гостросоціальних питань. Зокрема, якими мають бути мистецтво, література - глибокої думки і складної образності чи примітивно-пропагандистськими, політизованими; як краще зберегти українську самобутність культури: через її "масовізм" чи "олімпійство", тобто творити для масового "споживача культурних благ" чи максимально піднімати інтелектуальну планку в суспільстві; зберігати самобутність національної культури в органічному поєднанні зі світовою чи перетворитися на культурну провінцію.
Далі питання ще більше загострювалися, набуваючи конкретики не тільки практичної" а й політичної: як має Україна приєднатися до загальноєвропейського культурного процесу; як відмежуватися від більшовицького культурного сепаратизму, який веде до ізоляції від світової культури; чому Москва, а не Україна безпосередньо репрезентує українську культуру в Європі.
Ваплітяни (М. Хвильовий, О. Досвітній, П. Тичина, Ю. Яновський та ін.), як і неокласики (М. Зеров, М. Драй-Хмара, М. Рильський, П. Филипович та ін.), відстоювали гасло орієнтації на "психологічну Європу", вважаючи європеїзм за шлях українського народу до національного відродження на основі високої європейської культури. "Освоюймо джерела європейської культури, щоб не залишитися назавжди провінціалами", - таким було їх кредо.
Українська національно-культурна еліта розглядала світову культуру як суму національних культур. Все істинно національне в культурі, якщо воно сягає світового рівня, стає надбанням культури всього людства. Найбільш знакові постаті українського культурного відродження були далекі від ідеалізації тогочасного культурного стану української нації, засуджували тенденції консервації традицій минулого в їх абсолютизованих формах. Так, відомий академік А. Кримський застерігав: спроби реставрувати національно-культурне будівництво в стилі старого козацького бароко є "культурним назадництвом" щодо сучасної світової культури. М. Хвильовий у своїх полемічних статтях висловлював різке несприйняття "провінціального просвітянства", яке "відгороджує нас від культурної Європи".
Які ж найбільш характерні тенденції розвитку виявила світова культура в міжвоєнний період?
Катастрофічні наслідки Першої світової війни, соціальні катаклізми, що настали за нею, докорінно вплинули не тільки на світогляд мільйонів людей на всіх континентах, а й на культуросприйняття. Відбувся перегляд попередніх уявлень про призначення і критерії культури, духовності, переоцінювалися деякі світоглядні стереотипи, орієнтації, започатковані ще епохами просвітництва, романтизму. Серйозну кризу переживав раціоналізм як спосіб змінювати світ шляхом звернення до розуму людини. Не перекреслюючи культурні надбання минулого, в міжвоєнний період стверджувалася культура, орієнтована на глибини індивідуальної психології.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія сучасного світу: соціально-політична історія XV початку XXI століть» автора Горбань Ю.А. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Тенденції та моделі соціально-економічного розвитку. Культурні трансформації“ на сторінці 3. Приємного читання.
