Тема 2. Європейсько-Американська цивілізація та позаєвропейський світ У XVIII - середині XIX ст.

Історія сучасного світу: соціально-політична історія XV початку XXI століть

• o фаза "поглиблення" революції, коли на кожному її новому ступені на чолі впливових установ ставали все більш радикальні елементи і кожен новий етап характеризувався радикалізацією суспільної свідомості та прийняттям відповідних "конституційних" актів;

• o фаза поступового "приборкування" (за висловом російського соціолога Питирима Сорокіна) революції, або її "контрреволюційна" фаза.

Перша фаза поділяється на етапи ("конституційної монархи", "республіки", "якобінської диктатури"), що якісно характеризуються формами державного устрою, відповідними змінами революційної ідеології та масової свідомості.

Етап конституційної монархії формально почався з прийняття Конституції 1791 р., але фактично обмеження традиційних інститутів управління уже зафіксоване в "Декларації прав людини і громадянина", прийнятій 26 серпня 1789 р" яка стала "новітньою Біблією" майбутнього ліберально-демократичного розвитку, прообразом конституційних документів XIX та XX ст.

У "Декларації" було зафіксовано природні людські та суспільні громадські права. Вони означали повний розрив з традиційними цінностями і формування нової системи світобачення. "Люди народжуються і залишаються вільними і рівними в правах", - проголошувала перша стаття "Декларації". Єдиним джерелом влади проголошувалась воля народу. Кожен мав право на безпеку, оскільки "ніхто не може бути підданим звинуваченню, затриманню або ув'язненню, крім випадків передбачених законом, і при дотриманні форм передбачених законом". Фундаментальним принципом було проголошено недоторканність приватної власності: "Оскільки власність є право недоторканне і священне, то ніхто не може бути позбавлений її інакше, як у випадках встановленої законом безперечної громадської необхідності і за умов справедливого і попереднього відшкодування". Основні принципи "Декларації прав людини та громадянина" стали наріжними каменями конституційного процесу та принципами суспільно-політичного життя у XIX та XX століттях.

Після народного руху на початку жовтня 1789 р. король змушений був підписати "Декларацію", чим підписав вирок самому інститутові королівської влади. Щоб якось поєднати посаду короля з ідеєю народного суверенітету, 8 та 10 жовтня прийнято декрети, в яких змінювався титул короля, зокрема до слів "милістю Божою" додавалися слова "і в силу конституційного закону держави король французів". Цей компроміс двох ідеологій ще більше модернізувала Конституція 1791 р., що визнавала короля лише керівником виконавчої влади (з правом "вето" на деякі законодавчі акти), а законодавчі функції закріпляла за Законодавчими зборами.

Конституція 1791 р. закріплювала конституційну монархію, новий адміністративно-територіальний поділ на департаменти з виборними органами управління та самоврядуванням міст, судову систему на принципах виборності й участі присяжних у судовому процесі, новий виборчий закон з обмеженням виборчого права платниками податків (так званий поділ на "пасивних" та "активних" громадян). Після прийняття Конституції у Франції почали роботу Законодавчі збори, які поділялись на три великих угруповання: праві (фельяни - прихильники конституційної монархії), центристи (або так зване болото) та ліві (жирондисти, назва яких походила від департаменту Жиронда). Серед лівих були більш радикальні елементи, які називались монтаньярами. їх назва походить від слова "горці", оскільки вони займали верхні лави у залі засідань Законодавчих зборів.

Наступний етап Французької революції почався повстанням 10 серпня 1792 р.

Він характеризується посиленням радикальних настроїв, активізацією воєнних дій проти революційної Франції з боку сусідніх монархічних держав, загостренням суперечностей у Законодавчих зборах, посиленням впливу жирондистів, введенням нового виборчого закону, що запроваджував загальне виборче право, на основі якого було обрано Національний конвент з більш радикальним складом депутатів. Правими в Конвенті стали жирондисти, а лівий фланг зайняли монтаньяри. Між ними було так зване "болото". В умовах гострої боротьби Конвент проголосив Францію республікою, а згодом (21 січня 1793 р.) на вимогу членів секцій Комуни Парижа, короля Людовіка XVI, звинуваченого Конвентом у зраді, було страчено. Відрубана королівська голова неначе символізувала остаточний "перехід" суверенних прав від короля до народу. У цей час одним із головних осіб стає "гільйотина", з якою дуже професійно вправлявся паризький кат Сансон.

Найбільше роботи він мав у період якобінської диктатури, встановленої після повстання у Парижі 31 травня - 2 червня 1793 р., коли влада фактично перейшла до радикалів з Якобінського клубу. Виконавчим органом у цей час був Комітет громадського порятунку, фактичним керівником якого став скромний у минулому адвокат Максиміліан Робесп'єр. Низка декретів щодо скасування феодальних повинностей, вирішення аграрного питання, прийняття Конвентом нової Конституції (29 червня 1793 р.) супроводжувались посиленням терору, стратою не тільки членів королівської родини, зокрема герцога Філіппа Орлеанського, який будучи депутатом парламенту, взяв собі нове революційне ім'я "Егаліте" (тобто "Рівність"), а й таких відомих діячів революції, як Шомет, Руу Дантон, Демулен та ін. Прийняття якобінським Конвентом декретів про розподіл між біднотою майна "ворогів народу" і "підозрілих", спрощення процесуальних процедур, що переважно закінчувались винесенням смертних вироків, - усе це також стало "надбанням" світової цивілізації та прикметою майбутніх революційних подій, зокрема на теренах Російської імперії.

9 термідора II року Республіки (27 липня 1794 р.) незадоволені "політикою" Робесп'єра та його оточення помірковані елементи Конвенту (Баррас, Фуше, Тальєн та їх прибічники) організували змову і ліквідували якобінську диктатуру, яка увійде в історію уособленням системи державного терору проти власного народу. "Термідоріанський" (звідси походження цього поняття, що символізує початок контрреволюції) переворот започаткував другу фазу революції, коли, за висловом Питирима Сорокіна, здійснюється її "приборкування". У цей час значно підвищилася роль армії, на чолі якої стояли молоді, талановиті та популярні серед війська революційні генерали. Це значною мірою забезпечило процес "приборкання" революції, прикладом чого може бути придушення повстання 1795 р. "Термідор" виявився і в прийнятті нової Конституції, що відступила від багатьох положень якобінської Конституції 1793 р., але залишила багато статей Конституції 1791 р. Зберігаючи республіканську форму правління, нова Конституція повернулась до обмеження виборчих прав. Замість Конвенту створювались Рада старійшин (250 осіб) та Рада п'ятисот. Вибори до цих законодавчих органів були двоступеневими. Депутати обирали виконавчу владу - Директорію, яка складалася з п'яти осіб. Таким чином, сформувалася система, яка проіснувала до 1799 р. і отримала в літературі назву періоду Директорії.

Влада Директорії трималася значною мірою завдяки успіхам армії в боротьбі проти антифранцузької коаліції. У цих війнах (в Європі, в Єгипті та Сирії) значно зріс авторитет молодого генерала Наполеона Бонапарта, який 9 листопада (18 брюмера за революційним календарем) 1799 р. фактично здійснив державний переворот, після якого виконавча влада зосередилася у трьох консулів. З 1802 р. Бонапарт став першим консулом, а в 1804 р. проголосив себе імператором. У 1799 р. було прийнято нову Конституцію, яка виражала тенденцію централізації владних структур і закріпила здійснені Бонапартом зміни, але зберігала основні ідеї попередніх конституційних актів. Наполеон Бонапарт пішов на певні компроміси з представниками дореволюційної еліти, дозволивши багатьом дворянам повернутись до Франції, але відмовився від реституції в питаннях власності. Разом з тим, розуміючи живучість традиційних понять та інституцій, він відроджує титули герцогів, графів, баронів, надаючи їх часто вихідцям із середніх та нижчих верств населення. З одного боку, це надавало легітимності імператору в очах традиційної Європи, а з іншого - соціальна циркуляція в середовищі французької еліти, безперечно, сприяла зміцненню панівного ладу.

Попри так звані реставраційні тенденції, Наполеон започаткував новий етап у розвитку права.

У 1804, 1808 та 1811 рр. було прийнято так звані Кодекси Наполеона - Цивільний, Комерційний та Кримінальний, які були на той час найвищим досягненням юриспруденції, що ґрунтувалась на засадах римського права. Вони зберегли основні так звані буржуазні свободи: рівність усіх громадян перед законом, свободу совісті та ін. "Проголошуючи знищення усіляких привілеїв і всяких обмежень особистості, - писав про Цивільний кодекс Наполеона відомий романіст та цивіліст, професор Київського та Петроградського університетів Йосип Покровський, - він завершує ту боротьбу за свободу індивідуальної самодіяльності, яку вело з часів своєї рецепції римське право. Визнанням цього принципу індивідуальної автономії і незалежності особи від якої б то не було - навіть державної - опіки французький кодекс остаточно формулює перебудову економічного життя на нових засадах". По суті, кодекси Наполеона, що відкривають, за висловом Й. Покровського, нову еру в історії західноєвропейського законодавства, започаткували широкомасштабний процес кодифікації права, який охопив європейські країни протягом усього XIX століття.

Разом з тим поширення досвіду суспільних реформ на інші країни ускладнювалось тим, що зміни, які відбувалися у Франції, часто асоціювались виключно з терором. Це спричинило популярність у колах аристократії консервативних тенденцій, виразом яких була популярна праця французького емігранта Жозефа де Местра "Роздуми про французьку революцію". Разом з тим війни під проводом Наполеона, який часто (не завжди справедливо) вважався іманентним виразником революції, викличуть у завойованих народів піднесення національних почуттів, що разом з цінностями доби романтизму сприятиме так званій революції національної свідомості, формуванню ідеї нації на етнічно-культурній, а не політичній основі.

Очевидно, інтелектуальна еліта багатьох країн Європи була в більшості випадків неготова сприйняти новації Французької революції, що було зумовлено слабкістю "третього стану", специфікою соціальної стратифікації суспільства, певними ментальними особливостями та історичним досвідом народів (зокрема Центрально-Східної Європи). Так, українське дворянство у своїй боротьбі за станові та національні (у політичному розумінні) інтереси спиралось на ідеї історичного легітимізму І лише на цій основі бачило можливості для впорядкування власних національних інститутів відповідно до історичної традиції. Воно було готове опертися на допомогу сусідніх держав (місія Василя Капніста в Берлін у 1791 р.) у справі відродження традиційних прав та вільностей, а не йти шляхом якихось суспільних переворотів, які не мали на той час відповідних соціальних підстав. Правда, анонімний автор "Замечаний до Малой России принадлежащих", піддавши гострій критиці програмний виступ Василя Полетики перед дворянами Роменського повіту в серпні 1801 р., у якому йшлося про відродження автономного статусу Малоросії (впорядкування судової системи, відновлення правової традиції, відродження козацького війська, розвиток національної освіти, впорядкування фінансової системи і т. ін.), вважав, що український патріот діяв цілком "по примеру французов". Це зайвий раз свідчило, що будь-які зміни в тих чи інших країнах пов'язували з "французькою загрозою".

Хоча й в Україні були симпатики Наполеона, але в цілому українське дворянство, як зауважував Олександр Оглоблин, з більшою симпатією ставилось до досвіду Американської війни за незалежність, ніж Французької революції. Натомість Наполеон дуже цікавився "українським питанням", враховував автономістські настрої на території колишньої Гетьманщини і мав намір надати Малоросії (тобто Лівобережній Україні) особливий політичний статус.

Лише після закордонних походів 1812-1814 рр. проти Наполеона ідеї соціальної емансипації потроху входять в українську суспільну думку. З'являється низка проектів про поліпшення становища селянства, кріпосний стан якого гостро засуджується, колишні козаки розглядаються як стан вільних хліборобів, яких, зокрема на думку військового губернатора Малоросії (1816-1834) князя Рєпніна-Волконського, викладену в "Записці про малоросійських козаків", ніяк не можна було прирівнювати до державних селян.

Отже, гуманістичні тенденції, започатковані добою Просвітництва та Великою французькою революцією, поширювались і поступово входили до свідомості європейських народів. Найважливішими досягненнями суспільної думки XVIII століття стали ідея "природних прав людини", теоретично об ґрунтована в концепції "природного права", а також ідея народного суверенітету, тобто усвідомлення усього народу як джерела права та єдиного необмеженого в політичних правах суб'єкта суспільно-політичного життя та історичного процесу. Разом з тим аморальні явища цієї доби мали застерегти людство від їх повторення. Свідомими цього були українські патріоти середини XIX століття, про що свідчить "Книга буття українського народу" Миколи Костомарова, у якій суспільний поступ обов'язково поєднувався з християнськими цінностями, а національне визволення з іманентним поширенням свободи та толерантним ставленням до інших народів.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія сучасного світу: соціально-політична історія XV початку XXI століть» автора Горбань Ю.А. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Тема 2. Європейсько-Американська цивілізація та позаєвропейський світ У XVIII - середині XIX ст.“ на сторінці 4. Приємного читання.

Зміст

  • ПЕРЕДМОВА

  • Тема 1. Зародження індустріальної цивілізації і формування цілісності світового розвитку (кінець XV-XVII ст.)

  • Великі географічні відкриття та їх наслідки для розвитку світової цивілізації

  • Європейське Відродження. Реформація і Контрреформація в Європі

  • Перші європейські революції та їх вплив на цивілізаційний поступ людства

  • Російська держава у XVI-XVII століттях

  • Європейська колонізація Північної Америки. Початок формування північноамериканської нації

  • Східні цивілізації у період зародження індустріального суспільства

  • Формування нових світоглядних цінностей

  • Тема 2. Європейсько-Американська цивілізація та позаєвропейський світ У XVIII - середині XIX ст.
  • Романтизм, національне відродження та об'єднавчий рух в Європі

  • Формування та розвиток основних ідейно-політичних доктрин XIX століття: консерватизму, лібералізму, соціалізму, анархізму

  • Соціально-економічні трансформації країн Європи і США. Становлення парламентаризму

  • Позаєвропейський світ: основні тенденції суспільного розвитку

  • Тема 3. Модернізація капіталізму: новітня доба (кінець XIX - початок XX ст.)

  • Парламентаризм - апогей європейської державно-правової еволюції

  • Міжнародні відносини в контексті модернізації капіталізму

  • Англо-бурська війна 1899-1902 рр.

  • Модернізація - генератор науково-культурного прогресу на зламі XIX-XX століть

  • Тема 4. Перша світова війна (1914-1918 рр.)

  • Початок Першої світової війни. Бойові дії на фронтах 1914 р.

  • Воєнні дії 1915-1916 рр.

  • Ставлення до війни народів воюючих країн. Еволюція громадської позиції

  • Кампанії 1917-1918 рр. Вступ у війну США та вихід з неї Росії

  • Підсумки Першої світової війни

  • Тема 5. Міжвоєнний період світової історії: суспільно-політичні трансформації

  • Нові геополітичні реалії міжвоєнного періоду

  • Тенденції та моделі соціально-економічного розвитку. Культурні трансформації

  • Основні політичні ідеології міжвоєнного періоду

  • Загострення суперечностей у міждержавних відносинах напередодні війни

  • Тема 6. Друга світова війна (1939-1945 рр.)

  • Напад фашистської Німеччини на СРСР. Утворення антигітлерівської коаліції

  • Докорінний перелом у ході Другої світової війни та її завершення

  • Основні підсумки та уроки Другої світової війни

  • Тема 7. Геополітичні зміни в післявоєнному світі. Формування постіндустріальних суспільств (друга половина 40-х - 80-ті роки XX ст.)

  • Початок "холодної війни"

  • Модернізація державно-політичних систем країн Заходу в другій половиш XX століття

  • Світова система соціалізму в другій половині 40-х - наприкінці 80-х років

  • Країни "третього світу" в постколоніальну добу

  • Від відбудови до науково-технічної революції: стратегія економічного розвитку

  • Соціально-економічні наслідки НТР

  • Економічні перетворення і реформи на шляху до постіндустріальних суспільств

  • Тема 8. Світ наприкінці XX - на початку XXI ст.: нові тенденції розвитку

  • Глобалізація та її вплив на соціально-політичний та етнодержавний розвиток світу

  • Тенденції світового економічного розвитку

  • Інформатизація суспільства - визначальний фактор сучасного стану розвитку людства

  • Післямова