Пріоритети зовнішньої політики Н. Саркозі

Зовнішня політика та політичні системи Французької Республіки та Федеративної Республіки Німеччини -

Згода Німеччини на створення СДС нелегко далося французькій дипломатії. Париж погодився підключити до Середземноморського союзу всіх членів ЄС. В обмін Франція отримала статус повноправного члена Балтійського союзу, в якому доти була лише спостерігачем.

Після року консультацій європейське головування Франції увінчалося першим значним успіхом. 13 липня 2008 р., напередодні національного свята в Парижі, на саміті країн Середземномор'я було оголошено про створення Союзу для Середземномор'я, до якого увійшли 43 країни. Крім 27 країн ЄС і країн південного і східного берегів Середземного моря (Алжиру, Єгипту, Ізраїлю, Йорданії, Лівану, Марокко, Мавританії, Палестинської автономії, Сирії, Тунісу, Туреччини) в нього запросили увійти Албанію, Хорватію, Боснію і Герцеговину, Чорногорію та Монако.

За наявності політичної волі країн, покликаних його сформувати, створення такого союзу мало об'єднати регіон і вирішити комплекс проблем, за якими сьогодні проходять основні лінії роз'єднання: від взаємин ЄС і Туреччини та проблеми Кіпру до спільної боротьби з нелегальною імміграцією і тероризмом. Він міг би сприяти подоланню взаємної недовіри між Північчю і Півднем – наслідки колоніального минулого, стати простором діалогу культур і цивілізацій, сприяти прискореному економічному розвитку, боротьбі з бідністю та розширенню простору демократії на регіон Східного та Південного Середземномор'я. У рамках подібного союзу міг би бути вирішений і арабо-ізраїльський конфлікт.

Вступаючи на посаду президента, Н. Саркозі виходив із власного сприйняття глобальної ситуації, яку він назвав часом "відносної могутності", коли не можна говорити про незаперечну гегемонію однієї або декіїїькох могутніх держав. Світ став багатополярним, проте далеким від нового "концерту держав". Головною метою глобальної стратегії Франції Н. Саркозі назвав протидію конфронтаційної багатополярності на користь кооперативної. Співвідношення центрів сили в багатополярному світі не до кінця визначилося, і пошуки цього співвідношення породжують у провідних та вагомих гравців прагнення до державної політики ("politique de puissance"). Йдеться насамперед про США.

Н. Саркозі виступив у цьому зв'язку за розширення клубу постійних членів РБ ООН за рахунок Німеччини, Японії, Індії, Бразилії та однієї з провідних африканських держав – ПАР. "Велика вісімка" повинна розширитися, включивши Китай, Індію, Бразилію, Мексику, одну з арабських країн, що прискорено розвивається (Саудівську Аравію) і ПАР.

Початок президентства Н.Саркозі було відзначено бажанням змінити відносини з США, зіпсовані в роки другого президентського терміну Ж. Ширака. Через рік після свого обрання, виступаючи перед послами Франції, президент назвав відносини з США і НАТО "першим фактором розриву" із зовнішньополітичним курсом Ж. Ширака.

Офіційний візит нового президента до Вашингтона відбувся 6-7 листопада 2007 р. Його виступ перед конгресом став апологією американської соціально-політичної моделі та атлантичної солідарності і викликав овацію. Н.Саркозі заявив про плани повернення у військову організацію НАТО та про відправлення французького контингенту в Афганістан на допомогу коаліції НАТО.

Реалізацією атлантичного курсу Н. Саркозі стало посилення французької присутності в Афганістані на боці коаліції під командуванням США. Даниною поверненню у військову організацію НАТО було збільшення французького контингенту з 700 до 1 500, а потім до 3 750 військових. З серпня 2008 р. Франція відповідальна за передачу афганській армії відповідальності за безпеку в регіоні навколо Кабула.

Одне з найбільш гострих досьє світової політики, в якому Франція співпрацює з США, – нерозповсюдження ядерної зброї, недопущення до нього Ірану і Північної Кореї.

Однією з головних особливостей дипломатії Н. Саркозі аж до "арабської весни" 2011 р. була готовність до продуктивного діалогу з будь-якими режимами, незалежно від ступеня дотримання прав людини в тій чи іншій країні. Опоненти часто дорікали президенту за перевагу прагматичних інтересів над ідеологічними принципами традиційного французького месіанства. Він же вважав свою тактику єдино можливою для реалізації ідеї побудови неконфронтаційного багатополярного світу.

Розвиваючи політичні контакти й економічне співробітництво з Пекіном, незважаючи на жорстке придушення заворушень у Тибеті, Н. Саркозі не відмовився зустрітися з далай-ламою в Ґданську, на форумі лауреатів Нобелівської премії миру в грудні 2008 р. Наслідком був зрив з ініціативи Пекіна саміту Китай – ЄС, за який відповідальність несла Франція як країна-голова.

Заявляючи про найбільш значущі лінії свого курсу на подолання дипломатичних невдач попереднього президента, Н. Саркозі назвав однією з них свою африканську політику. Лінія, запропонована Н. Саркозі, характеризується прагненням порвати з пережитками імперського минулого, який зв'язав Францію і її колишні колонії поняттям "франсафрика".

Це поняття характеризує систему патерналістських неформальних і непрозорих відносин, що зв'язують після деколонізації правлячі сили у Франції і в її колишніх африканських колоніях. Одна зі складових системи – таємна передача грошей (у "валізах") африканських диктаторських режимів, що, як правило, зберігаються у французьких банках, на підтримку виборчих кампаній правлячих партій в обмін на політичну, економічну та міжнародну підтримку французької держави. Але африканське турне президента ознаменувалося серйозним промахом: Н. Саркозі відмовився покаятися за століття колоніальної експлуатації і, виступаючи в університеті Дакара (Сенегал) 28 липня 2007 р., заявив, що не колоніалізм винен у нинішніх бідах Африки: кривавих міжусобних війнах, геноциді, диктатурах, фанатизмі, руйнуванні навколишнього середовища, – а антропологічні особливості африканського соціуму, в якому "немає місця ні для ініціативи, ні для ідеї прогресу".

Складовою нової африканської політики мали стати: перегляд політики допомоги розвитку; встановлення міцного партнерства з економіками (нефранкофонними), що швидко розвиваються – ПАР, Анголою, Нігерією; перегляд політики військового співробітництва з колишніми колоніями, потужне скорочення французької військової присутності.

З січня 2011 р. французькому президентові належало поєднати два головування в органах глобального управління: у великій вісімці та великій двадцятці. Від Їхнього успіху міг залежати рейтинг президента до виборів 2012 р. Важливим чинником, що ускладнив це головування, став вибух антиурядових виступів на Арабському Сході і в Північній Африці, у регіоні, включеному в Союз для Середземномор'я – знаковий проект Н. Саркозі.

Революційні події в Північній Африці і на Арабському Сході стали серйозним випробуванням для Н. Саркозі, який робив ставку на залучення в єдиний середземноморський проект авторитарних лідерів Тунісу, Єгипту, Марокко та Алжиру.

Загроза припинення поставок енергоносіїв і хвилі біженців показали, наскільки небезпечна для європейців політична та соціальна дестабілізація в Південному Середземномор'ї. У розпал лівійських подій Н.Саркозі зажадав термінового скликання Європейської Ради для обговорення лівійської проблеми, вказавши, що ЄС повинен повернутися до відтворення Союзу для Середземномор'я, який не діяв більше двох років, практично з моменту свого урочистого заснування в Парижі.

Франція першою визнала Національну перехідну раду Лівії як представника інтересів лівійського народу. Країни ЄС тоді ж обмежилися визнанням її в ролі "політичного співрозмовника".

З ініціативи Н. Саркозі 14 і 19 березня 2011 р. в Парижі були скликані нарада міністрів закордонних справ "вісімки" і саміт "на підтримку лівійського народу" за участю високих представників Ліги арабських держав і ЄС. Франція підтримала позицію Ліги арабських держав, яка виступила на підтримку рішення про створення над Лівією зони, вільної від польотів, щоб запобігти бомбардуванню Бенгазі ВПС Лівії.

Операція "Одіссея, світанок", розпочата під франко-британським командуванням 21 березня 2011 р., повинна була стати проявом європейської оборонної ідентичності. Французькі військові літаки першими вторглися в повітряний простір Лівії. Але Франції не вдалося зберегти керівництво операцією за собою і в цілому за європейцями. На Лондонській конференції НАТО 29 березня 2011 р. 28 країн-учасниць поставили її під егіду командування НАТО. Задоволені цим рішенням, США 3 квітня 2011 р. заявили про припинення своєї участі в операції, тоді як Франція залишалася однією з найбільш активних її учасниць.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Зовнішня політика та політичні системи Французької Республіки та Федеративної Республіки Німеччини -» автора Рудько С.О. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Пріоритети зовнішньої політики Н. Саркозі“ на сторінці 2. Приємного читання.

Зміст

  • ВСТУП

  • Розділ 1. Політична система фрн

  • Німецький федералізм

  • Виборча система

  • Розділ 2. Політичні партії ФРН

  • Християнський соціальний союз у Баварії

  • "Народна партія": Соціал-демократична партія Німеччини

  • Вільна демократична партія

  • Ліві

  • "Союз 90 / Зелені"

  • Німецькі партії "третього ешелону"

  • Розділ 3. Зовнішня політика ФРН у період "холодної війни"

  • Концептуальні засади зовнішньополітичної стратегії ФРН

  • Становлення зовнішньої політики ФРН. "Ера Аденауера"

  • Зовнішня політика ФРН у період канцлерства Л. Ерхарда та К. Кізінгера

  • Канцлерство В. Брандта: від конфронтації до розрядки

  • "Стратегія рівноваги" Г. Шмідта

  • Пріоритети зовнішньої політики Г. Коля

  • Розділ 4. Домінанти зовнішньої політики ФРН у постбіполярний період

  • Зовнішньополітичні пріоритети "червоно-зеленої" коаліції

  • Головні напрями зовнішньої політики за канцлерства А. Меркель

  • Розділ 5. Політична система п'ятої французької республіки

  • Адміністративно-територіальний устрій Франції

  • Виборча система

  • Розділ 6. Політичні партії п'ятої французької республіки

  • Соціалістична партія

  • Французька комуністична партія

  • Національний фронт

  • Центристські партії

  • Троцькісти

  • Зелені

  • Розділ 7. Пріоритети зовнішньої політики п'ятої французької республіки

  • Становлення і реалізація гоплістської зовнішньої політики

  • Дипломатія Ж. Помпіду

  • Франція у світовій політиці в період президентства В. Ж. Д'естена

  • Антигегемонізм Ф. Миттерана

  • Зовнішня політика президента Ж. Ширака

  • Пріоритети зовнішньої політики Н. Саркозі
  • Додаток 1. ПРЕЗИДЕНТИ П'ЯТОЇ ФРАНЦУЗЬКОЇ РЕСПУБЛІКИ