Національний фронт

Зовнішня політика та політичні системи Французької Республіки та Федеративної Республіки Німеччини -

Чим більше зміцнювалися позиції Б. Мегре у керівництві Національного фронту і чим сильніше зростав його авторитет серед рядових членів і прихильників цієї партії, тим яскравіше проявлялось його прагнення стати новим лідером руху. У першій половині 90-х років у керівництві Фронту сталася непроста ситуація. З одного боку, Б. Мегре редагував усі найважливіші документи партії, готував виборчу кампанію свого шефа на президентських виборах 1995 року, а з іншого – він все частіше публічно критикував Ле Пена за авторитарний стиль керівництва і за небажання йти на компроміс з представниками поміркованих правих. При цьому, будь-яких принципових ідейних розбіжностей у позиціях Мегре і Ле Пена не спостерігалося, а тому голова Національного фронту зробив досить обґрунтований висновок про те, що молодий генеральний делегат партії просто прагне зайняти його місце на політичній арені країни.

У середині 90-х років Ле Пен спробував обмежити вплив Б. Метре в партії, добившись призначення одного зі своїх вірних прихильників Бруно Гольніша спочатку на посаду віце-голови руху, а потім і на посаду генерального секретаря. Однак зміцнити свої позиції Ле Пену все ж не вдалося. Авторитет генерального делегата продовжував неухильно зростати, причому, не тільки всередині руху, а й серед електорату. У 1997 р. на черговому з'їзді руху, який традиційно проходив у Страсбурзі, Б. Мегре з великим відривом був знову переобраний генеральним делегатом Національного фронту, тоді як протеже Ле Пена Б. Гольніш виявився лише третім. Таким чином, ситуація стала занадто небезпечною для голови Фронту і фактично зробила неможливим співіснування двох авторитетних політиків у рамках однієї партії.

У 1998 р. проти Ле Пена було розпочато судовий розгляд за фактом образи ним одного з кандидатів-соціалістів під час виборів до Національної Асамблеї 1997 року. Для керівника Національного фронту виникла реальна загроза бути не допущеним до майбутніх виборів до Європарламенту. З огляду на це, він оголосив про намір поставити свою дружину Жанні Ле Пен на чолі списку кандидатів від партії. Б. Мегре, який розраховував у відсутність лідера стати "першим номером" списку, сприйняв цей крок як особисту образу і відкритий виклик собі. Генеральний делегат виступив з різкими заявами на адресу Ле Пена і зажадав офіційного обговорення питання про виборчі списки з керівництвом руху. Однак на скликаному в грудні 1998 р. надзвичайному з'їзді Національного фронту Б. Мегре і його прихильників оголосили "зрадниками" і виключили з лав організації. Більшість членів Фронту зберегла вірність Ле Пену, продемонструвавши "заколотникам" неприйняття самої ідеї заміни "історичного керівника" руху яким-небудь іншим політиком, нехай навіть таким авторитетним, як Б. Мегре.

У січні 1999 р. Б. Мегре створив свою партію Національний фронт – Національний рух, активісти якої розраховували в найближчому майбутньому відібрати у лепенівців значну частину голосів, а з часом, можливо, навіть витіснити їх з лідерських позицій серед французьких ультраправих.

Розкол у Національному фронті одразу ж позначився на політичному рейтингу руху у Франції. На європейських виборах у червні 1999 р., що принесли переконливу перемогу лівим, лепенівці отримали тільки 5,7% голосів і змогли провести до Європарламенту всього 5 депутатів, що стало для них серйозною поразкою і призвело до втрати лідерських позицій серед європейських ультраправих. І хоча виборчий блок Б. Мегре взагалі не подолав бар'єр у 5%, це завдало значного удару Національному фронтові, оскільки під питанням опинився їх престиж як партії, що претендує на "представлення інтересів мільйонів французьких громадян".

Зростання відцентрових тенденцій усередині Національного фронту, а також його відносно скромний результат на виборах до Європарламенту 1999 року, викликали в демократичному середовищі Франції невиправдані ілюзій щодо затяжного характеру і незворотності кризових явищ в ультраправому русі. Проте президентські вибори 2002 року неспростовно довели протилежне.

Зрозуміло, досягненню Ле Пеном таких істотних результатів у першому турі боротьби за вищий державний пост сприяли самі представники "класичних" партій. Однак 18,2% голосів, поданих за Ле Пена у другому турі, в умовах, коли всі інші політичні сили в країні об'єдналися проти нього і розгорнули широкомасштабну кампанію на підтримку Ж. Ширака, безсумнівно, стали великим успіхом Національного фронту і відкрили перед ним реальну можливість стати в найближчому майбутньому безумовним флагманом опозиції наявному у Франції режимові.

У 90-ті роки становище французьких "націонал-популістів" на політичній арені країни ще більше зміцнилося. У цей період особливого звучання в їх ідеологічному дискурсі набули теми дедалі нижчої ролі європейського континенту у світовій політиці та кризи національної ідентичності європейців через "переповнення" Старого Світу представниками "чужих" його корінним жителям національно-культурних спільнот. Міркування про "занепад Європи" з самого початку були присутні в політичній парадигмі Національного фронту, але справжню віддачу "експлуатації" цієї проблеми у своїй повсякденній пропаганді французькі крайні праві стали отримувати лише наприкінці 80-х – початку 90-х років, коли процес західноєвропейської інтеграції сягнув більш високого розвитку. Прагнення до вироблення державами-членами ЄС єдиного зовнішньополітичного курсу, узгодження ними своїх національних політик у галузі соціальної сфери, культури, охорони здоров'я, навколишнього середовища, а також тенденція до розширення Спільноти, фактично розділили європейців на два ворожі табори – прихильників і супротивників будівництва "єдиної Європи". У Франції головною політичною опорою останніх став саме Національний фронт. Як результат, до кінця 90-х років кожен четвертий француз, який володів правом голосувати, хоча б раз уже підтримував на виборах кандидатів від Фронту, а 15% усіх громадян Республіки, згідно з опитуваннями громадської думки, незмінно бажали більшого успіху Ле Пену як політику. Причому, на подив багатьох політологів, в останні роки французькі крайні праві стали завойовувати симпатії навіть тих соціальних верств суспільства і тих регіонів країни, які, на перший погляд, мали б бути ворожими до їх ідеології.

У першій половині 2000-х років Національний фронт фактично був третьою за значущість партією країни. Хоча на парламентських виборах 2007 р. партія не отримала жодного місця в Національній Асамблеї, набравши всього приблизно 4,5% голосів, а на парламентських виборах 2012 року партія отримала 2 місця в парламенті.

Нині керівником Національного фронту обрано дочку Жана-Марі, Марін Ле Пен, яка поступово починає реформувати Національний фронт, роблячи його привабливим для простих жителів Франції. Марін Ле Пен у своїй першій промові як голова Національного фронту оголосила основну мету реформ: місце псевдоправих повинні зайняти справжні праві, що є новою динамічною силою, яка справді здатна на рішучі дії, а не тільки на гучні слова.

14 та 21 березня 2010 року у Франції відбулися регіональні вибори в усіх двадцяти шести регіонах країни, включаючи заморські департаменти. Ці вибори були так званою пробою сил перед президентськими виборами 2012 року. Значного успіху на цих виборах досяг Національний фронт. Йому вдалося пройти в другий тур голосування в дванадцяти регіонах країни. У підсумку, він зібрав близько 2,0 млн. голосів (9,17%). В цілому найактивніше Національний фронт підтримували в середземноморських регіонах країни, де найбільш велика частка іммігрантського населення. Найменше голосів партія отримала в західних регіонах і столичному Іль-де-Франс, де Національному фронту не вдалося подолати 10-12% бар'єр.

Ця стратегія була продовжена в 2011 році, коли Марій Ле Пен змінила свого батька на посаді лідера партії. Під її керівництвом було суттєво поліпшено імідж Національного фронту в ЗМІ та серед французьких виборців. Марій свідомо дистанціювалася від найбільш радикальних членів партії і вигнала тих, хто був пов'язаний з неонацистськими групами.

Як показали результати проведених у 2012 році президентських виборів у Франції, такі радикальні заходи Марін Ле Пен пішли партії на користь. На цих виборах, які для Марін стали першими в її політичній кар'єрі, Національний фронт показав найкращі за всю історію його існування результати, їй вдалося отримати 17,9% голосів виборців. Такий високий результат можна пояснити, крім викладених вище причин, також тим, що антиєвропейська риторика і заклики до економічного протекціонізму стають все більш популярними серед французів. У той час, як більшість французьких політичних партій залишаються проєвропейськими, Національному фронту вдалося отримати вигоду від використання антиєвропейської риторики. Це стало можливим, насамперед, завдяки тому, що наслідки глобальної фінансово-економічної кризи продовжують роз'їдати французьку економіку.

Після несподіваного успіху Марін Ле Пен на президентських виборах 2012 року Національний фронт міг розраховувати на високий результат на виборах до Нижньої палати Парламенту. На виборах, що відбулися 17 червня, Національний фронт зміг делегувати в Національну Асамблею лише двох своїх депутатів, причому, сама лідер партії не змогла перемогти у другому турі.

Однак найбільш несподіваними не лише для Національного фронту, але й для Європи в цілому стали вибори до Європарламенту 2014 р. Відповідно, за підсумками виборів Національний фронт збільшив свою присутність у Європарламенті з 3 до 22 депутатів, при цьому у Франції партія посіла перше місце з результатом 25,4%. Наприкінці червня 2014 р. стало відомо про те, що Національний фронт відмовився створювати коаліцію з польською партією "Конгрес нових правих" через ідеологічні розбіжності, а також з угорською та грецькою партіями "Йоббік" і "Золота Зоря", що практично звело нанівець шанси на виникнення націоналістичного об'єднання в законодавчому органі ЄС (для створення групи в Європарламенті потрібно від 25 депутатів із семи країн, чого у французької партії та її союзників по коаліції на сьогодні немає).

Зміна керівництва партії у 2011 р. дещо змінила ідеологічну риторику Національного фронту. Якщо раніше партія спиралася на радикальний консерватизм, на монархізм, на релігійність і гомофобію з антисемітизмом, то зараз Марін Ле Пен висловлює відверто республіканські позиції, видає гасла захисників демократії та рівності. Цитата: "Справжні захисники республіки – це ми. Демократія нас не лякає. Держава стала хребетним стовпом Франції, яку ми так любимо". Це – більш ніж радикальний поворот у політиці партії. На сьогодні ідеологічна платформа цієї політичної сили базується в основному на чотирьох основних принципах.

По-перше – партія вважає іммігрантів, особливо мусульман, основною загрозою для національної ідентичності та національної безпеки Франції. У цьому плані дістається також представникам інших націй і народностей Європи, особливо циганам. Представники східноєвропейських країн, у тому числі і жителі України, також розглядаються Національним фронтом як недоброзичливі елементи. До речі, певну недовіру і навіть роздратування можна помітити у Франції дуже легко, якщо ти не говориш взагалі або дуже погано говориш по-французьки. Лідери Національного фронту вважають, що мультикультуралізм зазнав фіаско, і що сьогоднішній Франції загрожує не глобальна криза або тероризм, а іммігранти, особливо мусульмани.

Другий аспект – політична платформа Національного фронту захищає закон і порядок. Партія закликає не проявляти терпимості в боротьбі з організованою злочинністю і активно захищати цивільний порядок. У різні періоди Національний фронт пов'язував злочинність із великою кількістю іммігрантів, особливо циган.

Третій аспект – підтримання добробуту французів і захист національного виробника. Ця теза є відносно новою розробкою правої французької партії, яка демонструє, що партійна ідеологія не стоїть на місці, а розвивається в ногу з головними світовими тенденціями. На початку свого існування Національний фронт критикував високі податки, активне втручання держави в економічні процеси, а також процвітання французької буржуазії на тлі низького рівня жителів сіл. Однак після 2000-х років партія почала активно експлуатувати тезу про економічний протекціонізм і розширення процесів глобалізації. "Національний фронт" вважає, що фінансові й імміграційні аспекти глобалізації знищують робочі місця і реально загрожують загальному добробуту Франції. Таким чином Національний фронт поступово, але впевнено стає націонал-популістськоюї партією.

Відраза цієї політичної сили до глобалізації узгоджується з четвертим важливим аспектом політичної платформи: критикою Європейського Союзу як потужного інтеграційного об'єднання. Партія виступає за вихід Франції з Єврозони і наполягає на необхідності повернення національної одиниці – франка. Національний фронт також виступає проти участі Франції в Шенгенській зоні, яка передбачає вільне пересування людей в єврозоні, і категорично виключає будь-яку можливість вступу Туреччини до Європейського Союзу. Щобільше, Марій Ле Пен розглядає співпрацю з Росією як альтернативу загальноєвропейському та американському рабству.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Зовнішня політика та політичні системи Французької Республіки та Федеративної Республіки Німеччини -» автора Рудько С.О. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Національний фронт“ на сторінці 2. Приємного читання.

Зміст

  • ВСТУП

  • Розділ 1. Політична система фрн

  • Німецький федералізм

  • Виборча система

  • Розділ 2. Політичні партії ФРН

  • Християнський соціальний союз у Баварії

  • "Народна партія": Соціал-демократична партія Німеччини

  • Вільна демократична партія

  • Ліві

  • "Союз 90 / Зелені"

  • Німецькі партії "третього ешелону"

  • Розділ 3. Зовнішня політика ФРН у період "холодної війни"

  • Концептуальні засади зовнішньополітичної стратегії ФРН

  • Становлення зовнішньої політики ФРН. "Ера Аденауера"

  • Зовнішня політика ФРН у період канцлерства Л. Ерхарда та К. Кізінгера

  • Канцлерство В. Брандта: від конфронтації до розрядки

  • "Стратегія рівноваги" Г. Шмідта

  • Пріоритети зовнішньої політики Г. Коля

  • Розділ 4. Домінанти зовнішньої політики ФРН у постбіполярний період

  • Зовнішньополітичні пріоритети "червоно-зеленої" коаліції

  • Головні напрями зовнішньої політики за канцлерства А. Меркель

  • Розділ 5. Політична система п'ятої французької республіки

  • Адміністративно-територіальний устрій Франції

  • Виборча система

  • Розділ 6. Політичні партії п'ятої французької республіки

  • Соціалістична партія

  • Французька комуністична партія

  • Національний фронт
  • Центристські партії

  • Троцькісти

  • Зелені

  • Розділ 7. Пріоритети зовнішньої політики п'ятої французької республіки

  • Становлення і реалізація гоплістської зовнішньої політики

  • Дипломатія Ж. Помпіду

  • Франція у світовій політиці в період президентства В. Ж. Д'естена

  • Антигегемонізм Ф. Миттерана

  • Зовнішня політика президента Ж. Ширака

  • Пріоритети зовнішньої політики Н. Саркозі

  • Додаток 1. ПРЕЗИДЕНТИ П'ЯТОЇ ФРАНЦУЗЬКОЇ РЕСПУБЛІКИ