Соціалістична партія

Зовнішня політика та політичні системи Французької Республіки та Федеративної Республіки Німеччини -

Після першого туру С. Руаяль здобула більшість голосів, приблизно 29%, Б. Деланое – 25%, М. Обрі – 25%. Значна частина лівих сил відокремились і заснувала Ліву партію. У вересні 2011 року вперше соціаліста Жан П'єра Беля обрали головою Сенату Франції. На президентських виборах у 2012 році перемогу здобув Ф. Олланд, кандидат від Соціалістичної партії. Ф.Олланд – другий після Ф. Міттерна президент із Соціалістичної партії.

Характеризуючи сучасний стан розвитку Соціалістичної партії Франції, потрібно сказати, що нині французький соціалізм переживає кризу у своєму розвитку. Ф. Олланд втрачає популярність серед народних мас Франції. Основними недоліками президента вважають безробіття, великий зовнішній борг, зниження купівельної спроможності французької продукції, безпека, імміграція, погіршення іміджу країни. Але, по суті, головний прорахунок Ф. Олланда полягає не стільки в тому, що він не зупинив економічну кризу у Франції – це неможливо, скільки не показав, що Соціалістична партія здатна оздоровити економіку.

Тому Соціалістична партія нинішнього президента Франції втратила більшість у верхній палаті французького парламенту – Сенаті. Суперники президента: партія Союз за народний рух і центристський Союз демократів – отримали 188 місць – на 13 більше, ніж необхідно для абсолютної більшості в Сенаті. Незважаючи на малу роль Сенату в політичному житті Франції, програш на виборах підриває і без того низький рейтинг Ф. Олланда, який останнім часом став найбільш непопулярним президентом Франції у сучасній історії країни.

Французький соціалізм формувався в умовах змін міжнародної ситуації і під впливом внутрішніх соціально-політичних процесів. Тому за останні десятиліття ідеологічні засади Соціалістичної партії Франції адаптовувались до вимог часу і зазнали суттєвих змін. Відтак на межі 1970-80-х років лівоцентричні партії зіштовхнувся з необхідністю глибокого оновлення ідеології. Головною причиною стала суперечність між реаліями постіндустріальної фази розвитку і центральними принципами лівої доктрини, які були розроблені на основі досвіду індустріального суспільства.

Французькі соціалісти у 1980-х роках почували себе більш комфортно порівняно зі своїми колегами з інших провідних європейських держав. У 1981 році вони прийшли до влади, незважаючи на висунуту програму глибоких реформ лівого характеру, яку партія назвала "розрив з капіталізмом". Цей успіх пояснювався тим, що французьке суспільство із запізненням усвідомило глибину кризи післявоєнної моделі розвитку і вважало можливим її вирішення за допомогою звичних інструментів державного регулювання.

Тим не менше, в середині 1980-х років партія відчула необхідність ідейного оновлення, щоб обґрунтувати проведення з 1983 року реалістичної політики, яка суперечила низці базових лівих цінностей. На з'їзді в Тулузі в 1985 році Соціалістична партія відмовилась від установки "розриву з капіталізмом" і взяла на озброєння висунуту Ф. Міттераном концепцію "змішаної економіки", яка являла собою спробу синтезувати дирижистські і ліберальні цінності. Але при цьому партія не провела глибокого оновлення своєї філософії і не висунула великомасштабної програми подальших дій. У партійній верхівці переважила думка про те, що соціалісти зможуть компенсувати відсутність нового соціального проекту за допомогою гнучкої поточної політики, яка дозволить партії отримати підтримку в різних секторах електорату.

Така стратегія почала реалізовуватися на практиці урядом М. Рокара після перемоги соціалістів на президентських і парламентських виборах у 1988 році. Глава кабінету мало уваги звертав на відповідність прийнятих рішень принципам партійної доктрини і в своїх діях виходив з об'єктивних вимог економіки. Він уникав кроків, здатних підірвати ділову активність, надав нові податкові пільги приватним компаніям і навіть проводив приватизацію, незважаючи на заборону Ф. Міттерана. У соціальній сфері уряд збільшив соціальні витрати, але при цьому відмовилося від значного підвищення зарплат і соціальних виплат, віддавши перевагу збільшенню асигнувань на розвиток освіти і системи професійної підготовки

Досить швидко з'ясувалося, що гнучка урядова політика не вирішує головних проблем партії. У 1988-1990 роках постійно знижувалася підтримка уряду з боку робітників і службовців, які очікували, що соціалісти використають бюджетні надходження, які були отримані від економічного підйому в державі, на підвищення заробітної плати і соціальні виплати. Ці категорії, які були соціальною базою лівих сил, не вбачали особливої різниці між політикою соціалістів і діями правих кабінетів, а також вважали, що політика уряду відповідає інтересам заможних верств населення.

Керівництво соцпартії було змушене активізувати роботу щодо оновлення партійної ідеології. Перша спроба прийняти новий партійний проект була зроблена на з'їзді 1990 році в Рейні, але завершилась провалом через боротьбу за владу в партії. Лише в грудні 1991 р. на партійному з'їзді Соціалістична партія Франції прийняла великомасштабний документ під назвою "Новий горизонт", який став важливим кроком на шляху перегляду та оновлення партійної доктрини.

У цій партійній доктрині Соціалістична партія відмовилася від установки на глибоку трансформацію суспільства за допомогою вольових політичних рішень, якої вона дотримувалася з моменту свого створення в 1971 році. На зміну гаслу "розрив з капіталізмом" прийшло "критичне ставлення до капіталізму" і створення суспільства зі змішаною економікою. Соціалістична партія Франції визнала, що соціальна трансформація не може здійснюватися за допомогою лише законів і декретів, і назвала засобом досягнення своїх цілей реформи, які повинні проводитись з врахуванням наявних у суспільстві діалектичних суперечностей.

Після з'їзду в березні 1993 року керівництво Соціалістичної партії Франції фактично згорнуло роботу щодо оновлення ідеології й утримувалося від висунення пропозицій, здатних зруйнувати уявлення про СПФ як про реалістичну і солідну партію. Це стало головною причиною поразки соціалістів на виборах 1994 року в Європарламент і усунення М. Рокара від керівництва партією.

Новий глава СПФ А. Емманюеллі, один з лідерів лівого крила, ще більше повернув вліво партійну ідеологію, вважаючи причиною невдач СПФ втрату партією "сутності своєї спадщини". У резолюції з'їзду в грудні 1994 року партія піддала різкій критиці політику неолібералізму і продемонструвала прагнення повернутись до рішучих дій у традиційному лівому ключі. Соціалістична партія Франції висловилась за посилення ролі держави в економічному секторі, за збільшення оподаткування високих доходів, за введення 35-годинного робочого тижня зі збільшенням заробітної плати.

Сподівання на вихід партії з ідейно-політичного глухого кута з'явилось після несподівано гідного, виступу кандидата СПФ Л. Жоспена на президентських виборах 1995 року. Очоливши партію у жовтні 1995 року, він активізував теоретичну роботу і наполегливо впроваджував у партійну ідеологію пропозиції, апробовані ним у ході боротьби за пост президента. Під тиском Л. Жоспена Соціалістична партія Франції прийняла концепцію "лівого реалізму", в основі якої лежала ідея активної ролі держави, яка буде проводити політику модернізації суспільства із врахуванням об'єктивних потреб розвитку і при цьому зуміє захистити населення від негативних наслідків ринкової системи.

Після повернення до влади соцпартія знову зіткнулася з необхідністю теоретичного обґрунтування проведеної кабінетом Л. Жоспена політики "прагматичного етатизму", в якій лівоцентричні дії поєднувались із рішеннями неоліберального характеру. Але партія відмовилася від проведення серйозного теоретичного пошуку і рішуче відмежувалася від концепції "третього шляху" Тоні Блера, яка стала справжньою модернізацією соціал- демократичної доктрини.

Відсутність зрушень у справі ідеологічного оновлення не викликало помітної стурбованості у керівництва соцпартії, оскільки опитування показували, що соціалісти мають високі шанси перемогти на загальнонаціональних виборах у 2002 році завдяки популярності політики Л. Жоспена. Але поразка Л. Жоспена, який на президентських виборах не зміг вийти в другий тур, і подальша поразка СПФ на парламентських виборах у черговий раз підтвердили той факт, що навіть найуспішніша поточна політика не може компенсувати відсутність її теоретичного обґрунтування у вигляді цілісного партійного проекту.

Після поразки у 2002 році в Соціалістичній партії розгорнулися суперечки з приводу подальшого ідеологічного позиціювання. Ліві групи, такі як Новий світ і Нова соціалістична партія, які побачили причину поразки в прагматизмі "лівого реалізму", висловилися за поворот партійної доктрини вліво. Реалістична частина партійних лідерів, які вважали, що повернення до традиційних установок зруйнує імідж СПФ як відповідальної партії, об'єдналася навколо Ф. Олланда, який висунув концепцію "лівого реформізму".

У резолюції групи Олланда до партійного з'їзду 2003 року пропозиції щодо вирішення основних соціально-економічних проблем збігалися з діями уряду Л. Жоспена. Але при цьому автори резолюції, враховуючи допущені Л. Жоспеном прорахунки, оголосили про відмову від приватизації громадських служб, а також приділили більше уваги питанням боротьби з негарантованими видами зайнятості і підвищенню зарплати працівників.

Але, незважаючи на перемогу групи Ф. Олланда на з'їзді 2003 року в Діжоні, ліве крило СПФ продовжувало вимагати повороту партійної ідеології вліво. Активність лівого крила ще більше зросла після того, як на референдумі 2005 року більшість членів партії, усупереч вказівці керівництва, проголосувала проти проекту Європейської конституції, визнавши його шляхом до "ліберальної Європи". Внутрішня боротьба поставила партію на межу розколу, що змусило групи, які сперечались, піти на компроміс.

Соціалістична партія Франції повернулася до установки на радикальну трансформацію, суспільства. Головним засобом досягнення цієї мети партія вважала посилення ролі держави, яка повинна захистити населення від наслідків ринкової економіки, створити умови для гідного життя і самореалізації особистості, підготувати суспільство до викликів майбутнього. Соціально- економічні пропозиції СПФ подавалися як антитеза лібералізму і цілком відповідали принципам класичної лівої доктрини.

Відображенням повороту партійної ідеології стала прийнята в червні 2006 року програма соціалістів до президентських і парламентських виборів 2007 року. Її філософія була визначена таким чином: "Вірні цінностям демократичного соціалізму, ми хочемо спиратися на політичну владу, державу, місцеві колективи, але ще більше на громадян і соціальні сили, щоб регулювати капіталізм і обмежити роль ринку в економічній сфері, боротись з нерівністю, перерозподіляти багатство, зберегти екологічну рівновагу, одним словом – трансформувати суспільство". У проекті містився широкий набір соціальних обіцянок, пропозиції .щодо захисту навколишнього середовища, розвитку освіти і реформування державних інститутів.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Зовнішня політика та політичні системи Французької Республіки та Федеративної Республіки Німеччини -» автора Рудько С.О. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Соціалістична партія“ на сторінці 2. Приємного читання.

Зміст

  • ВСТУП

  • Розділ 1. Політична система фрн

  • Німецький федералізм

  • Виборча система

  • Розділ 2. Політичні партії ФРН

  • Християнський соціальний союз у Баварії

  • "Народна партія": Соціал-демократична партія Німеччини

  • Вільна демократична партія

  • Ліві

  • "Союз 90 / Зелені"

  • Німецькі партії "третього ешелону"

  • Розділ 3. Зовнішня політика ФРН у період "холодної війни"

  • Концептуальні засади зовнішньополітичної стратегії ФРН

  • Становлення зовнішньої політики ФРН. "Ера Аденауера"

  • Зовнішня політика ФРН у період канцлерства Л. Ерхарда та К. Кізінгера

  • Канцлерство В. Брандта: від конфронтації до розрядки

  • "Стратегія рівноваги" Г. Шмідта

  • Пріоритети зовнішньої політики Г. Коля

  • Розділ 4. Домінанти зовнішньої політики ФРН у постбіполярний період

  • Зовнішньополітичні пріоритети "червоно-зеленої" коаліції

  • Головні напрями зовнішньої політики за канцлерства А. Меркель

  • Розділ 5. Політична система п'ятої французької республіки

  • Адміністративно-територіальний устрій Франції

  • Виборча система

  • Розділ 6. Політичні партії п'ятої французької республіки

  • Соціалістична партія
  • Французька комуністична партія

  • Національний фронт

  • Центристські партії

  • Троцькісти

  • Зелені

  • Розділ 7. Пріоритети зовнішньої політики п'ятої французької республіки

  • Становлення і реалізація гоплістської зовнішньої політики

  • Дипломатія Ж. Помпіду

  • Франція у світовій політиці в період президентства В. Ж. Д'естена

  • Антигегемонізм Ф. Миттерана

  • Зовнішня політика президента Ж. Ширака

  • Пріоритети зовнішньої політики Н. Саркозі

  • Додаток 1. ПРЕЗИДЕНТИ П'ЯТОЇ ФРАНЦУЗЬКОЇ РЕСПУБЛІКИ