Розділ 6. Політичні партії п'ятої французької республіки

Зовнішня політика та політичні системи Французької Республіки та Федеративної Республіки Німеччини -

Загалом період правління Ж. Помпіду був для голлістської партії відносно спокійним. Однак все раптово змінилося. У квітні 1974 р. президент раптово помер. До такої непередбаченої ситуації в голлістських колах виявилися не готові. Події розвивалися драматично. Явного наступника у Ж. Помпіду не було. Офіційним кандидатом від голлістської партії був висунутий Ж. Шабан-Дельмас. Його підтримали всі "барони". Від Національної федерації незалежних республіканців вирішив балотуватися В. Ж. д'Естен. Єдиним кандидатом лівих сил став Ф. Міттеран.

Почалася передвиборча кампанія. І тут сталося щось зовсім непередбачене. Один з "молодих вовків" Ж. Помпіду, енергійний і напористий міністр внутрішніх справ Ж. Ширак, став організатором розколу голлістів. Під його керівництвом 39 депутатів та 4 міністри, що представляють голлістську партію, відкрито виступили на підтримку В. Жискар д'Естена. Вони спільно підписали так званий "заклик 43-х", спрямований проти Ж. Шабан- Дельмаса.

У результаті вже в першому турі голлістський кандидат зазнав поразки. Ж. Шабан-Дельмас зібрав усього 15% голосів, пропустивши вперед і Ф. Міттерана (43%) і В. Ж. д'Естена (32%). Останній отримав у другому турі 50,8% голосів виборців і таким чином був обраний третім президентом П'ятої республіки.

Ж. Ширак пояснив свій вчинок тим, що, будучи міністром внутрішніх справ, він мав у своєму розпорядженні усі дані опитувань громадської думки. А вони свідчили про те, що голлістський кандидат у другому турі не мав жодних шансів виграти в єдиного кандидата лівих сил Ф. Міттерана.

Період президентства В. Ж. де'Естена (1974-1981 роки) – це приклад першого ліберального прориву в післявоєнній історії Франції. Голлістська партія в цей період виявилася відсунутою на другий план. Ж. Ширак отримав пост прем'єр-міністра країни. Таке призначення аж ніяк не було випадковим, оскільки, незважаючи на поразку, UDR залишався головною правлячою партією Франції.

Незабаром між президентом і прем'єр-міністром виникло чимало серйозних розбіжностей. Ж. Ширак, наприклад, вважав соціально-економічну політику президента занадто ліберальною. Він також протестував проти проведеної В. Жискар д'Естеном тактики "національного примирення", спрямованої на пом'якшення відносин з лівими силами. Ключові посади в кабінеті міністрів зайняли, за наполяганням президента, "незалежні республіканці". І діяли вони, як правило, через голову прем'єра, звертаючись безпосередньо до глави держави. У результаті в липні 1976 року Ж. Ширак подав президентові прохання про відставку.

В. Ж. д'Естен для проведення своєї політики знову був змушений шукати компромісу з голлістами.

Голлістський рух переживав кризу, яка проявлялася в тому, що, з одного боку, йшов процес болісної трансформації доктринальних основ голлізму, який виражався в підтримці ліберального курсу уряду, а з іншого – відхід на традиціоналістські позиції і суперництво з незалежними республіканцями.

У грудні 1974 року Ж. Ширак домігся свого обрання на пост генерального секретаря партії. А після відставки з поста прем'єра в 1976 році він прийняв рішення створити на базі UDR нову сильну неоголлістську партію. У грудні 1976 р. на установчому з'їзді проголошується створення Об'єднання на підтримку республіки (ОПР). З'їзд одностайно обрав Ж. Ширака головою об'єднання.

Вже з кінця 1970-х pp. ОПР почала відходити від своїх колишніх ідеологічних принципів. Деякі французькі політологи вважають, що голлізм як політичний рух помер ще у 1976 р., саме під час створення ОПР, і що ця партії! була потрібна Ж. Шираку лише для реалізації його власних президентських амбіцій. Уже в липні 1979 р. Ж. Ширак заявив, що "голлістські ідеї не можуть бути єдиною опорою нашої діяльності" та "суть голлізму полягає в прагматизмі". Характерно, що на з'їзді ОПР у Тулузі в січні 1982 р. спостерігачі помітили відсутність портретів Ш. де Голля і Ж. Помпіду; не було там і традиційного символу голлізму – емблеми Лотарінгського хреста.

Після 1981 р. постійним елементом політичної стратегії ОПР і СФД був курс на єдність дій. Взаємодія правих здійснювалася в Сенаті, Національних зборах, політичних клубах. Перед виборами вони виробляли єдину політичну платформу і укладали угоди або про висунення спільних кандидатів, або про взаємне зняття конкуруючих кандидатур. У 1986 році перед парламентськими виборами ОПР і СФД уклали "кодекс хорошої поведінки", згідно з яким кандидат ОПР або СФД, який бере участь у "первинних виборах" в першому турі, був зобов'язаний зняти кандидатуру перед другим туром на користь того кандидата від правого блоку, який набере найбільшу кількість голосів.

До парламентських виборів ОПР і СФД утворили у 1993 р. виборчий союз, так званий "Союз за Францію". Однак у кампанії 1995 р. вони були розділені між послідовниками Ж. Ширака, який був у кінцевому підсумку обраний, і прихильниками Е. Балладюра. Після своєї поразки на парламентських виборах ОПР і СФД створили у 1997 р. "Альянс за Францію" для координації дій своїх парламентських фракцій.

Перед президентською кампанією 2002 р. прихильники Ж. Ширака були розділені на три правоцентристські партії, та, об'єднавшись, заснували асоціацію Союз в русі (Union en mouvement). Після переобрання Ж. Ширака на другий термін для того, щоб оскаржити результати виборів до законодавчих органів влади спільно, було створено Союз за президентську більшість (Union pour la majorite presidentielle). Згодом цей союз було перейменовано в Союз за народний рух і утверджено на постійну основу.

СНР стала результатом злиття голлістського консервативного ОПР, консервативно-ліберальної партії Ліберальної демократії (DL), яка входила до СФД, Радикальної партії та центристської Народної партії за французьку демократію (обидві теж входили в СФД). Таким чином, у СНР було представлено чотири основних "французьких політичних сім'ї": голлісти, республіканці, християнські демократи і радикали.

Близький союзник Ж. Ширака, Ален Жюппе, став першим президентом партії на установчому з'зді в Бурже у листопаді 2002 р. А. Жюппе переміг Нікопя Дьюпон-Еньяна, лідера фракції євроскептиків у партії, і трьох інших кандидатів, набравши 79,42% голосів. Перші роки діяльності партії відзначились напруженістю та суперництвом між А. Жюппе, який очолював групу прихильників Ж. Ширака, і лоббістів інтересів Ніколя Саркозі, тодішнього Міністра внутрішніх справ.

У 2004 р. на регіональних виборах СНР отримав важкий політичний удар, здобувши більшість тільки у 2 з 22 регіонів метрополії (Ельзас і Корсика) і тільки в половині департаментів (хоча "праві" раніше мали набагато кращі результати). У Європарламенті на виборах 2004 р. партія отримала лише 16,6% голосів, опинившись далеко позаду Соціалістичної партії, і цим забезпечила собі в ньому всього 16 місць.

А. Жюппе подав у відставку з посту очільника партії 15 липня 2004 р. після того, як його визнали винним у корупційному скандалі. У зв'язку з цим Н. Саркозі, не втрачаючи часу, оголосив, що він візьме на себе керівництво партією і залишить свій пост міністра фінансів. 28 листопада 2004 р. Н. Саркозі здобув крісло глави партії, набравши 85,09 % голосів проти 9% і 5%, що здобули його конкуренти. Отримавши контроль над тим, що раніше, по суті, було в компетенції Ж. Ширака, Н. Саркозі зосередив сили партії на президентських виборах 2007 р.

Зовнішні обставини сприяли зростанню престижу партії. Провал референдуму щодо Європейської конституції 2005 р. призвів до падіння популярності уряду Жан-П'єра Раффарена і формування нового кабінету під керівництвом представника СНР – Домініка де Вільпена. До партії вступила рекордна кількість нових членів, і її склад був суттєво оновлений до виборів 2007 р. 14 січня Н. Саркозі був безальтернативно номінований на кандидата в президенти від СНР. На цих виборах партія під керівництвом Н. Саркозі публічно висловлювала негативне ставлення до запропонованого Туреччині членства в ЄС, зайнявши більш консервативну позицію, до чого Ж. Ширак раніше, навпаки, ставився позитивно.

Н. Саркозі вдалось отримати більшість голосів у першому турі президентських виборів 2007 р., після чого у наступному він зіткнувся з суперницею-кандидаткою від соціалістів – Сеголен Руаяль[1]. Тут кандидат від СНР здобув 53,06% голосів, що забезпечило йому перемогу. Як наслідок, він пішов у відставку з поста президента партії 14 травня 2007 р., за два дні до того, як стати президентом Французької Республіки. Франсуа Фійон був призначений прем'єр-міністром, а вже 17 червня, на виборах у законодавчі органи, СНР отримала більшість у Національній Асамблеї (313 з 577 місць).

Після обрання Н. Саркозі на пост президента тимчасовий лідер партії Жан-Клод Годен, намагаючись запобігти боротьбі за головування між Патріком Деведжяном і Жан-П'єром Раффареном, оголосив, що СНР повинна мати колегіальний керівний орган. Так, Національна рада СНР схвалила поправку до Статуту партії, яка це імплементувала. Було обрано трьох віце-голів партії (Жан- П'єр Раффарен, Жан-Клод Годен і П'єр Мейаньєрі), генерального секретаря Патріка Деведжяна і двох асоційованих генсеків.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Зовнішня політика та політичні системи Французької Республіки та Федеративної Республіки Німеччини -» автора Рудько С.О. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ 6. Політичні партії п'ятої французької республіки“ на сторінці 2. Приємного читання.

Зміст

  • ВСТУП

  • Розділ 1. Політична система фрн

  • Німецький федералізм

  • Виборча система

  • Розділ 2. Політичні партії ФРН

  • Християнський соціальний союз у Баварії

  • "Народна партія": Соціал-демократична партія Німеччини

  • Вільна демократична партія

  • Ліві

  • "Союз 90 / Зелені"

  • Німецькі партії "третього ешелону"

  • Розділ 3. Зовнішня політика ФРН у період "холодної війни"

  • Концептуальні засади зовнішньополітичної стратегії ФРН

  • Становлення зовнішньої політики ФРН. "Ера Аденауера"

  • Зовнішня політика ФРН у період канцлерства Л. Ерхарда та К. Кізінгера

  • Канцлерство В. Брандта: від конфронтації до розрядки

  • "Стратегія рівноваги" Г. Шмідта

  • Пріоритети зовнішньої політики Г. Коля

  • Розділ 4. Домінанти зовнішньої політики ФРН у постбіполярний період

  • Зовнішньополітичні пріоритети "червоно-зеленої" коаліції

  • Головні напрями зовнішньої політики за канцлерства А. Меркель

  • Розділ 5. Політична система п'ятої французької республіки

  • Адміністративно-територіальний устрій Франції

  • Виборча система

  • Розділ 6. Політичні партії п'ятої французької республіки
  • Соціалістична партія

  • Французька комуністична партія

  • Національний фронт

  • Центристські партії

  • Троцькісти

  • Зелені

  • Розділ 7. Пріоритети зовнішньої політики п'ятої французької республіки

  • Становлення і реалізація гоплістської зовнішньої політики

  • Дипломатія Ж. Помпіду

  • Франція у світовій політиці в період президентства В. Ж. Д'естена

  • Антигегемонізм Ф. Миттерана

  • Зовнішня політика президента Ж. Ширака

  • Пріоритети зовнішньої політики Н. Саркозі

  • Додаток 1. ПРЕЗИДЕНТИ П'ЯТОЇ ФРАНЦУЗЬКОЇ РЕСПУБЛІКИ