Проте весь характер подальшого розвитку подій свідчив про те, що проблеми німецько-американських відносин не обмежувалися тактичними розбіжностями і риторикою передвиборчої кампанії у ФРН. Як виявилось, у кінцевому підсумку політико- дипломатичний альянс Німеччини та Франції (з підключенням Росії) з цього питання відкрито протистояв інтересам США і засвідчив глибокі зовнішньополітичні зрушення та остаточний відхід Німеччини від свого зовнішньополітичного курсу в період холодної війни і після її завершення протягом 1990-х pp.
У квітні 2003 р„ на так званому "міні-саміті" за участю лише чотирьох європейських союзників по НАТО і членів ЄС – Німеччини, Франції, Бельгії та Люксембургу, був оголошений план вироблення європейської оборонної політики і розвитку збройних сил, потенційно незалежних від НАТО. Перед обличчям тривалої війни в Іраку глави чотирьох держав, очевидно, свідомо пішли на ризик не тільки можливого поглиблення розколу в НАТО, але і виникнення того, що отримало назву "двошвидкісної Європи".
Найбільший раунд розширення ЄС (1 травня 2004 р. до нього приєдналися десять країн) і НАТО (29 березня 2004 новими членами стали сім країн) свідчив про те, що обидві структури зближуються принаймні концептуально. Ця тенденція – незалежно від того, які суперечності час від часу виникали між Сполученими Штатами і деякими з їхніх європейських союзників, – з усією очевидністю підтверджувалася тим фактом, що в ході візиту до Європи в лютому 2005 р. президент Буш став першим президентом в історії США, який відвідав у Брюсселі штаб-квартири як НАТО, так і Європейського Союзу.
У цей період зовнішня політика ФРН опинилася в стані невизначеності на ключовому для себе трансатлантичному напрямі. Німецька зовнішньополітична еліта так і не зуміла повною мірою виробити чіткого уявлення про те, за якими правилами і відповідно за якими принципами має функціонувати "новий світопорядок", які можуть бути допустимі засоби формування та підтримки стабільного функціонування цього світопорядку і, нарешті, яким чином слід реагувати на прояви США своєї могутності.
На рубежі XX і XXI століть уряд Г. Шредера в один з пріоритетних напрямів у своїй зовнішній політиці виділив роботу з країнами, що розвиваються. Німеччина зробила наголос не лише на боротьбу з бідністю, але і на поліпшення ситуації в галузі освіти, розвиток сільських районів, на охорону навколишнього середовища і ресурсів.
Уряд Г. Шредера оголосив проблему запобігання кризам основним напрямом німецької допомоги країнам, що розвиваються. Характерно, що ще в 1997 р. ФРН активно сприяла створенню з ініціативи Франції "Мережі із запобігання конфліктів" з підпорядкуванням ЄС. Її основним завданням було визначено аналіз конфліктних потенціалів і регіонів третього світу і постачання необхідною інформацією підрозділів Європейської комісії та Європарламенту при виробленні відповідних політичних рішень і рекомендацій. Соціал-демократи і "Зелені" зробили наголос у цьому контексті на підтримку миролюбних сил всередині країн і за кордоном, зробивши акцент на права людини та мирне врегулювання спорів. Для цього міністерством з економічного співробітництва та розвитку була розроблена рамкова концепція і виділені відповідні кошти з федерального бюджету.
Про роль допомоги країнам, які розвиваються, свідчить той факт, що федеральний міністр з економічного співробітництва та розвитку був уведений у Федеральну раду безпеки. Це було, зокрема, зроблено, щоб впливати на політику в галузі експорту озброєнь.
28 червня 2000 р. Федеральна рада безпеки Німеччини схвалила рамкову концепцію "Запобігання кризам та врегулювання конфліктів", у якій федеральний уряд узяв на себе зобов'язання під керівництвом міністерства закордонних справ і з залученням інших міністерств та відомств розробляти в кожному необхідному випадку відповідну стратегію реагування. Проте загальні формулювання і наміри, викладені в документі, залишили багато конкретних питань відкритими.
"Червоно-зелена коаліція", як показали результати зустрічі "вісімки" в Кельні в 1999 р., виступаючи за масштабне списання боргів країнам, що розвиваються, взяла ініціативу в цій галузі на себе. Канцлер Г. Шредер особисто виступив із пропозицією списати борги на суму понад 14 млрд дол. з найбільших країн-боржників, таких як Уганда, Мозамбік, Болівія, Мавританія і Танзанія.
Вражають дані про прямі інвестиції Німеччини в країнах третього світу. У період з 1990 по 1999 р. вони зросли у вісім разів і становлять 190 млрд дол. Однак тільки 10 найбільших країн, що розвиваються, удостоїлися інвестиційної уваги з боку ФРН.
У 2000 р. була зафіксована висока динаміка німецько-арабської торгівлі, яка виросла порівняно з попереднім роком на 28%. Своєю чергою, імпорт із цих країн за той же період виріс на 60%. На початок XXI ст. плідна співпраця МЗС із різними міжнародними та неурядовими організаціями, що займаються наданням гуманітарної допомоги, стала на регулярну основу.
У 2001 р. лише 4,3% усіх зарубіжних інвестицій ФРН припало на Азію. Якщо до цього додати інвестиції німецьких фірм, що вже оперують у цьому регіоні, то цифра буде дещо вищою. Загалом торговий обсяг з країнами Азії та Тихоокеанського регіону становив у 2001 р. 11,5% від загального обсягу зовнішньої торгівлі. При цьому особливу увагу економіка ФРН приділяє Японії як локомотиву економічного розвитку регіону. Новим моментом стало освоєння спільними німецько-японськими підприємствами ринків країн Близького Сходу і Південно-Східної Азії. У 1999-2000 pp. у Німеччині з успіхом пройшов рік Японії в Німеччині. Аналогічний захід було проведено в Японії в 2005-2006 pp.
Не відстає від Японії і Китай, який внаслідок високих темпів економічного розвитку, ставши членом СОТ, притягує до себе прямі інвестиції та технологічні ноу-хау. "Китайська тематика" стала одним із ключових моментів у зовнішньополітичній діяльності уряду "великої коаліції", що прийшла до влади в результаті дострокових парламентських виборів у 2005 р. Незважаючи на різницю в підходах до проблем забезпечення прав людини і до проведення економічної політики, обидві країни продовжують тримати курс на більш тісну співпрацю. При цьому помітно змінюється конфігурація кооперації: замість двосторонніх тем на передній план усе більше виходить спільна участь у виріїненні міжнародних криз та конфліктів, таких, наприклад, як ядерні програми Ірану і Північної Кореї, близькосхідне врегулювання, ситуація в Судані.
Зі створенням "червоно-зеленої" коаліції в цілому закінчився період адаптації Німеччини до нової історичної ролі як об'єднаної держави, і з 1998 року розпочався якісно новий в історії ФРН. У сфері зовнішньої політики він характеризується знаходженням країною свого "Я" і її включенням у нову систему міжнародних координат. ФРН відповідно до своєї економічної і політичної ваш і нового гесполітичного становища перестала проявляти нерішучість у багатьох питаннях міжнародного життя. Всупереч очікуванням багатьох експертів із новим міністром закордонних справ від Союзу 90 / "Зелених" Й. Фішера, який був відомий своїм пацифізмом і лібералізмом, вона стала проводити досить жорстку, прагматичну зовнішню політику.
Головні напрями зовнішньої політики за канцлерства А. Меркель
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Зовнішня політика та політичні системи Французької Республіки та Федеративної Республіки Німеччини -» автора Рудько С.О. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Зовнішньополітичні пріоритети "червоно-зеленої" коаліції“ на сторінці 2. Приємного читання.
