Розділ 25. Покликання Ісаї 

За довгі роки царювання Уззії (відомого ще як Азарія) земля Юдина та Веніяминова зазнала такого розквіту, якого не було майже двісті років від смерті Соломона. Упродовж багатьох років цей монарх мудро управляв державою. З благословення Неба його армія відвоювала певну територію, втрачену в минулому. Міста були відбудовані й укріплені, а становище нації серед оточуючих народів значно зміцнилося. Відновилася торгівля, і багатства інших народів рікою потекли до Єрусалима. Ім'я Уззії “рознеслось аж надто далеко, бо він мав якусь дивовижну допомогу, так що став могутнім”.(2Хронік 26:15-18)

На жаль, зовнішнє процвітання не завжди супроводжувалося відповідним духовним відродженням. Служіння в храмі здійснювалося, як і колись, безліч народу приходило на поклоніння живому Богові, але поволі покірливість і щирість поступилися місцем гордості і формалізму. Про самого Уззію зазначено: “А як він зміцнів, загорділо його серце йому на погибель, і він згрішив проти Господа, Бога свого”.

Самовпевненість — це гріх, що згубно позначився на житті Уззії. Порушивши чітке повеління Єгови, за яким ніхто, крім нащадків Аарона, не міг служити перед вівтарем, він увійшов до Святині, “щоб кадити на кадильному жертовнику”. Первосвященик Азарія та його помічники заперечували цьому вчинку, переконуючи царя відмовитися від свого наміру. “Ти провинився, — наполягали вони, — і не буде тобі за це честі у Господа Бога”.(2Хронік 26:15-18)

Уззія розгнівався через те, що йому, цареві, так докорили. Однак, з огляду на однодушний протест священиків, він не наважився опоганити Святиню. У той час, як, сповнений гніву і непокори, він стояв у храмі, його зненацька спіткав Божественний суд. На його чолі з'явилася проказа. У розпачі він кинувся геть, щоб ніколи більше не з'являтися у храмовому дворі. Протягом кількох років, аж до самої смерті, Уззія залишався прокаженим, ставши живим свідченням того, яким безумством є порушення ясного Божого повеління: так говорить Господь. Ані його високе становище, ані довгі роки служіння не могли виправдати гріх самовпевненості, який заплямував роки його царювання і стягнув суд Неба.

Бог — безсторонній. “Хто ж, піднявши руку, заподіє щось лихе, — чи буде це тубілець, чи з приходьків, — такий ображає Господа, і мусить бути викорінений з-поміж свого народу”.(Числ.15:30)

Покарання, що спіткало Уззію, здавалося, позитивно вплинуло на його сина. На Йотама була покладена серйозна відповідальність вже в останні роки царювання його батька, а після смерті Уззії він зійшов на престол. Про Йотама написано: “Він чинив те, що було до вподоби Господеві; у всьому, як чинив його батько Уззія. Тільки пагірки не були знищені, — народ і далі приносив жертви та кадив на узвишшях”.(2Цар.15:34-35)

У той час, як царювання Уззії наближалося до кінця і на Йотама було покладено чимало обов'язків із управління країною, юний Ісая, виходець із царського роду, був покликаний на пророче служіння. Період діяльності Ісаї випав на особливо небезпечний для Божого народу час. Пророк мав стати свідком нападу на Юдею об'єднаних армій — північного Ізраїлю та Сирії; йому судилося побачити, як ассирійці отаборяться перед головними містами царства. За його життя мало відбутися падіння Самарії та розпорошення десятьох племен Ізраїлю серед народів. Йому довелося бути свідком численних нападів ассирійської армії на Юдею, пережити облогу Єрусалима, який був врятований від загибелі лише чудовим втручанням Бога. Спокою південного царства також загрожувала серйозна небезпека; і коли воно залишилося без Божественного захисту, ассирійські війська були готові захопити всю Юдею.

Та якими б численними не були зовнішні небезпеки, вони, однак, виявилися не такими серйозними, як внутрішні. Понад усе Господнього слугу непокоїло і пригнічувало усвідомлення порочності його народу. Через відступництво та опір, ті, хто мав нести світло народам, стягували на себе Божі суди. Беззаконня, які прискорили падіння північного царства і які відверто засуджували Осія й Амос, тепер невпинно сприяли розтлінню юдейського царства.

Картина соціального становища народу була особливо гнітючою. Задля зиску люди “прилучували дім до дому і поле до поля”.(Ісаї 5:8) Правосуддя було спотворене, до бідних ставилися без жалю і співчуття. “Пограбоване в убогого — в ваших домах... Яким правом ви утискаєте народ Мій і топчете вбогих?”.(Ісаї 3:14-15) Навіть законодавці, які були зобов'язані захищати знедолених, залишалися глухими до зойків бідних і нужденних, вдів та сиріт.(Ісаї 10:1-2)

Разом з утиском і багатством прийшли гордість, любов до розкошів, нестримне п'янство і бажання розваг.(Ісаї 2:11-12; 3:16,18-23; 5:11-12,22) Ідолопоклонство за днів Ісаї вже ні для кого не було несподіванкою.(Ісаї 2:8-9) Серед усіх верств населення так процвітало беззаконня, що ті нечисленні вірні Богові люди часто занепадали духом, розчаровувалися і втрачали надію. Здавалося, Божий намір щодо Ізраїлю приречений на невдачу, а непокірний народ очікує доля Содому і Гомори.

Тому й не дивно, що Ісая, покликаний в останній рік царювання Уззії передати юдейському народові Божу вістку застереження і докору, ухилявся від покладеної на нього відповідальності. Він добре знав, що йому доведеться зустріти запеклий опір. Усвідомлюючи власну безпорадність, знаючи впертість і невір'я народу, для якого йому доведеться працювати, він вважав свою справу безнадійною. Тож чи має він у розпачі відмовитися від своєї місії і таким чином дати Юдеї можливість і далі спокійно поклонятися ідолам? Чи повинні боги Ніневії правити землею всупереч волі небесного Бога?

Такі думки непокоїли Ісаю у той час, як він стояв під склепінням храму. Раптом він побачив, що ворота і внутрішня завіса храму ніби відхилилися, і йому було дозволено зазирнути всередину та побачити Святе святих, куди не могла ступати навіть нога пророка. Ісаї було дане видіння. Він бачив Єгову, що сидів на високому, піднесеному престолі, слава Якого наповнювала храм. По обидва боки престолу стояли серафими; шанобливо закриваючи обличчя, вони служили своєму Творцеві, урочисто покликуючи: “Свят, свят, свят Господь Саваот, уся земля повна слави Його”,(Ісаї 6:3-13) так що стовпи, колони і кедрові ворота наче захиталися від звуку їхніх голосів, а храм наповнився славослів'ям.

Споглядаючи на відкриття слави та велич Господа, Ісая був приголомшений чистотою і святістю Бога. Який різкий контраст між незрівнянною досконалістю Творця та гріховним життям тих, хто разом із ним уже довгий час вважалися вибраним народом Ізраїлю та Юди! “Горе мені! — вигукнув він. — Пропав я! Бо я людина з нечистими устами, і живу серед людей також з нечистими устами; мої ж очі бачили Царя, Господа Саваота!”. Осяяний незвичайним світлом Божественної присутності у святині, він зрозумів: залишаючись таким недосконалим і безпорадним, він ніколи не зможе виконати місію, до якої був покликаний. Через це до нього був посланий серафим, аби підбадьорити та підготувати його до великої місії. До його уст було прикладене розпечене вугілля з жертовника, і він почув: “Ось доторкнулося оце до твоїх уст, і відійшло від тебе беззаконня твоє, і гріх твій окуплений”. Тоді почувся голос Господа: “Кого б Мені послати, і хто піде для нас?” Ісая відповів: “Ось я, — пошли мене!”.

Небесний посланець звелів вісникові, котрий чекав подальших вказівок: “Іди й промов до народу цього: Ви будете чути, та не зрозумієте, будете бачити, але не пізнаєте, зробили затверділими свої серця люди ці, затулили Свої вуха й закрили очі, щоб не бачити очима своїми, й вухами своїми не чути, і щоб не зрозуміти своїм серцем, не навернутися, і не бути уздоровленими!”.

Пророк зрозумів свій обов'язок: він мав піднести голос проти пануючого зла. Але він боявся братися за роботу, не отримавши певної надії. “Аж доки, о Господи?” — запив він. Невже ніхто з Твого вибраного народу ніколи не зрозуміє, не розкається і не буде зцілений?

Однак він не даремно страждав душею за грішну Юдею; його місія не повинна була залишитись безплідною. Але усе зло, що примножувалось протягом багатьох поколінь, не могло бути знищене протягом його часу. Все своє життя він мав залишатися терплячим, мужнім учителем — пророком надії і суду. Коли остаточно звершиться Божественний намір, тоді відкриються плоди діяльності Ісаї та всіх вірних Божих вісників. Залишок буде спасенний. Для здійснення цього непокірний народ мав почути застереження й умовляння.

Господь сказав: “Аж доки не опустіють міста й не залишаться без мешканців, і доми будуть без людей, і земля буде зовсім спустошена... Господь прожене людину, і стане глухо серед країни”.

Нерозкаяних мали спіткати тяжкі суди, такі як війна, вигнання, утиски, втрата влади і престижу серед народів. Усе це повинно було здійснитися, щоб люди, котрі зауважать у цьому руку зневаженого Бога, могли розкаятися. Невдовзі десять племен північного царства мали бути розпорошені серед народів, а їхні міста перетворитися на пустки; це означало, що ворожі війська знову і знову спустошуватимуть край. Навіть Єрусалим, врешті-решт, упаде, і Юда піде в полон. Однак Обітована земля буде залишена не назавжди. Небесний посланець дав Ісаї запевнення: “І коли б ще позосталася в ній десята частина, то і вона теж буде спустошена... Але, мов з теребинту й як з дуба, після того, як їх зрубати, залишиться пень. Той їхній пень — то насіння святості”.

Таке запевнення в остаточному виконанні Божого наміру додало Ісаї мужності. Не біда, що земні сили повстануть проти Юди. Не біда, що Господній вісник зустрінеться з опозицією й опором. Ісая бачив царя, Господа Саваота; він чув спів серафимів. Уся земля повна слави Його! Він отримав обітницю, що вістки Єгови до бунтівної Юдеї супроводжуватимуться переконливою силою Святого Духа. Таким чином, пророк отримав силу для своєї майбутньої роботи. Спогади про це видіння Ісая зберігав протягом усього свого довгого і важкого життя. Упродовж більше шістдесяти років він звертався до юдейського народу як пророк надії, непохитно вірячи в майбутнє торжество Церкви.