Розділ 36

Шантажувати когось напрочуд важко. Це мистецтво полягає в переконанні жертви в тому, що будь-яка заподіяна нею собі шкода — бо ви, за визначенням, радше примушуєте її коритися, ніж умовляєте — буде меншою, ніж та шкода, яку зробите ви, якщо оприлюдните її секрети. Дуже часто шантажист погрожує надто сильно й не досягає нічого, окрім страждань. Необхідними умовами успіху є акуратність і — найважливіше — розуміння того, коли треба відступити.

Я неодноразово досягав мети, погрожуючи оприлюднити чийсь бруд, але проти тих, хто мені подобається, робити це значно важче. Професор Гулаков мені подобався. Він сподобався мені від тієї самої миті, коли цей неголений чоловік у товстому коричневому светрі з люб'язною посмішкою відчинив переді мною двері; подобався, коли пригощав мене слабко завареною кавою в чашці з китайської порцеляни, що була не товстіша, ніж ніготь, і запрошував мене сісти в кімнаті, де було багато поцуплених, випрошених і позичених книжок. В іншому житті я міг би радіти його компанії, обмінюватися з ним думками про науку та її можливості, розробляти гіпотези та дискутувати. Але зараз мета мого візиту була дуже конкретна, і він був лише засобом її досягнення.

— Професоре, — сказав я, — я шукаю чоловіка на ім'я Віталій Карпенко. Ви можете знайти його мені?

— Я такого не знаю, — відповів він. — А навіщо ви його шукаєте?

— Нещодавно помер його родич. Його адвокат доручив мені знайти Карпенко. Йдеться про певні гроші.

— Авжеж, я допоміг би вам, якби міг…

— Мені сказали, що Карпенко — науковець.

— Усіх науковців Росії я не знаю! — засміявся він, нервово колихаючи в чашці каву.

— Але ви можете його знайти.

— Ну, я… я міг би декого спитати.

— Конфіденційно. Як я сказав, ідеться про гроші, а його родич помер не в Росії.

Обличчя Гулакова сіпнулося — він почав розуміти, до чого йдеться.

— Мені казали, — спокійно продовжував я, — що ви маєте відносини із закордонними науковцями?

Його рука завмерла, але кава продовжувала колихатися, здіймаючи з дна чашки гранули.

— Ні, — зрештою сказав він. — Не маю.

— А професор у Массачусетському Інституті, хіба ви з ним не листуєтеся?

Я не переставав усміхатися, але подивитися в очі Гулакова не міг; натомість я не зводив погляду з його чашки.

— Від цього немає шкоди, — безтурботно додав я, — жодної шкоди. Адже наука не мусить обмежуватися політичними кордонами, так? Мені здається, що така впливова та здібна людина, як ви, легко зможе конфіденційно дізнатися про місце знаходження цього Віталія Карпенка, якщо захоче. Родина буде вам дуже вдячна.

Виконавши свою роботу, я відразу змінив тему і ще півгодини розмовляв про Ейнштейна та Бора, про нейтронну бомбу, хоча Гулаков у цій бесіді участі майже не брав. А потім я пішов, залишивши його самого міркувати над тим, що робити далі.