Розділ 36

— Пєтрок-112! Він там!

Я відпустив його руку і знову ринувся в людський потік. Залишатися поруч із ним не було сенсу. Троє спостерігачів на платформі кричали, рухалися серед нас, знімали з людей шапки, гримали на пасажирів, щоб ті зупинилися, щоб зберігали спокій. Я побачив, що жінка облишила свій возик, тримала в руці пістолет і кричала на всіх, вимагаючи, щоб вони зупинилися й пред'явили документи. На верхніх сходинках, що вели до зовнішнього світу, криків було більше; назустріч людській масі, що хотіла піднятися, спускалися міліціонери — хтось у формі, хтось у цивільному. Хоч якими гарними не були їхні силові структури, з цією транспортною системою вони працювати ще не навчилися. Коли я почув наближення потяга, до мене наблизився перший зі спостерігачів: чоловік із довгим обличчям, вдягнутий у пальто з хутровою підкладкою. Обернувшись до нього, я зобразив паніку й заволав: «У нього пістолет! Боже мій!», вдарив його щосили по носу, схопив за руку, що тримала пістолет, і викрутив її до стелі. Я почув постріл, відчув рух металу під пальцями, біля мене хтось закричав, жінка схопилася за свою ногу, а потім я вивернув пістолет з його руки й копнув його поміж ногами. Він незграбно впав на підлогу, натовп навколо нас розсунувся, наче пелюстки квітки, а я повернувся до поїзда, що прибув, сховав пістолет у кишеню й побіг до розкритих дверей.

Утікачем у Росії я був уперше.

Спочатку це було дуже захопливо, але згодом наближення ночі та сирий холод, що просочувався крізь черевики, нагадали мені, що жодне захоплення не може замінити регулярну гігієну та теплу постіль. Тепер мати документи Кості Прековського стало ще більшою небезпекою, ніж не мати їх взагалі — відсутність документів означала би бюрократичну затримку, в той час як прізвище Прековський означало миттєве ув'язнення або навіть смерть. Я кинув паспорт у повільну чорну воду каналу, купив нову шапку та нове пальто, а в комісійній книгарні погортав атлас Радянського Союзу, шукаючи Пєтрок-112. Я його не знаходив. Я подумав, чи не піти мені до Клубу Хронос, але проблеми, які я можу накликати на Ольгу та її товариство, здалися нечемністю з оглядом на її гостинність, а до того ж я не був певний, що поява органів безпеки на Автово була зумовлена лише діями професора. Натомість я знайшов у атласі Пєтрок-111 і Пєтрок-113 — дві маленькі цяточки посеред пустоти на півночі країни — і вирішивши, що почати пошук з цих двох місць нічим не гірше, ніж з інших, дочекався, доки стихне дзеленчання останнього трамвая, і попрямував до Фінляндського вокзалу, щоб забрати свої документи для втечі. Раніше я залишив два набори документів у сигнальній будці, де колись якийсь чоловік (сподіваюсь, що в нього була хутряна шапка) проводив дні, перемикаючи стрілки, а тепер там зимували миші. Перший документ стверджував, що я Михайло Камін, член партії та промисловий радник, тобто людина, яка заслуговує на повагу й не потребує зайвої перевірки. Другий документ був фінляндським паспортом, в якому вже була в’їзна віза; його я приліпив до гомілки за допомогою гумових кілець і кіперної стрічки. Потім я провів холодну ніч у сигнальній будці, слухаючи, як піді мною, навколо мене, а одного разу навіть наді мною скреблися миші. Я чекав на схід сонця, щоб вирушити на північ.