Розділ 36

Гулаков не телефонував три дні.

На четвертий день телефон Клубу Хронос задзвонив, і на тому кінці почувся його переляканий голос.

— Костя Прековський? — спитав він. — Це професор. Я знайшов для вас дещо.

Він говорив повільно — занадто повільно — а ще чувся якийсь тріск, неначе підсилене шарудіння комахи.

— Ми можемо зустрітися через двадцять хвилин? У мене?

— До вас я за двадцять не встигну, — збрехав я. — Ви можете приїхати на станцію метро Автово?

Він мовчить; надто довго. Потім:

— Через півгодини?

— Побачимося там, професоре.

Я брав рукою пальто ще до того, як повісив слухавку.

— Ольго! — вигукнув я, і мій голос повернувся з пустих коридорів Клубу Хронос луною. — У вас часом нема пістолета?

Я ніколи не міг повністю зрозуміти лицемірство радянського метрополітену: складалося враження, ніби світ нагорі й світ під землею були з різних всесвітів і різних часів. Ленінградський метрополітен було відкрито менше, ніж рік тому, вже планувалося його розширення, і станції цієї єдиної блискучої гілки були палацами кришталевого декадентства. Вкриті плиткою платформи були прикрашені крученими колонами та мозаїками, найкращі з яких були тріумфом сучасного мистецтва, а найгірші — крикливими заявами про марнославство та его. У цій транспортній системі годинник показував не час до прибуття наступного поїзда, а час після відбуття останнього, заохочуючи пасажирів вірити, що в цьому досконалому світі їм ніколи не доведеться чекати довше, ніж три хвилини.

Але з точки зору можливих спостерігачів цей новий засіб пересування міг бути невідомим фактором. Метрополітен мав бути для місцевих агентів проблемою, бо за ті кілька місяців, що минули від його відкриття, навряд чи вони навчилися, як у ньому діяти, а натовп завжди є другом анонімності. А ще одним її другом була російська потреба надягати для захисту від морозів великі теплі шапки та цупкий одяг. Коли йдеться про запобігання розпізнаванню обличчя, російська зима поступається лише суспільствам з надзвичайними релігійними вимогами до скромності.

Я прибув раніше призначеного часу, і вони теж. Їх було легко впізнати: чоловіки в темних пальтах, які не сіли в поїзд, коли той прибув. Вони були схожі на невпевнені, хитрі темні плями під сліпуче світлими стінами; вони розуміли, що з точки зору маскування поводилися не найкращим чином. Один намагався читати газету «Правда», інший із пильністю змії, що оцінює, чи зможе вона проковтнути козла, витріщався на схему єдиної гілки метро. Перетинаючи станцію вдруге, я також побачив жінку, яка маскувалася значно краще. Вона мала дитину у возику (я бачив у цьому як плюси, так і мінуси), а вдале акторське виконання уваги до малюка мало би посоромити двох інших спостерігачів. Я сів на поїзд, що їхав з Автово, проїхав дві зупинки, а потім поїхав назад. Цей маневр я повторював двічі, першого разу проїхавши за Автово, шукаючи на ньому професора. Зрештою він з'явився — він нервував сильніше за них усіх. Ніяково стоячи біля стіни й переносячи вагу з однієї ноги на іншу, він був схожий на людину, яка воліла б ходити, але була не певна, що це доречно. Під пахвою він тримав обкладинкою від себе книгу «Фізичні основи квантової теорії» Гейзенберга. Коли я згадую про це, мені завжди цікаво, чи не була це з боку професора спроба попередити мене про спостереження. Такий вибір чтива, виставлений напоказ, був безумовно дивний, тож можливо, він сподівався, що хоча б ця недоречність попередить мене про те, що щось іде не за планом. Хоч попереджав він мене, хоч ні, факти були такі: за професором стежили, але він міг мати потрібну мені інформацію. Проїжджаючи крізь Автово та їдучи далі, я міркував над своїм наступним ходом. Спроба отримати від нього інформацію зараз буде щонайменше небезпечною; а з іншого боку, якщо я не з'явлюся на зустріч, його скоріше за все заарештують і я втрачу свою найкращу можливість знайти Карпенка. Уроборам не завжди легко даються зухвалі рішення, бо ми надто розпещені необмеженістю часу, але ця нагода здавалася надто гарною, щоб від неї відмовлятися, а наслідки бездіяльності здавалися надто небезпечними. Я знову поїхав на станцію Автово, а коли потяг почав гальмувати перед платформою, насунув шапку на очі й закричав: «Тримай злодія!»

Ніякого злодія не було, але швидкий рух у натовпі часто компенсує цю нестачу. Я кинувся поміж пасажирами, розштовхуючи їх ліктями навсібіч, не зважаючи на стать і вік, а коли поїзд почав гальмувати й люди почали озиратися, я задер голову й закричав: «Він має пістолет!» Щоб ніхто не сумнівався, я вийняв власний пістолет і вистрелив один раз у стіну вагона. Двері відчинилися й паніка штовхнула людей на платформу.

У застосованому мною методі був певний недолік: оцінивши, звідки всі тікають, було легко зрозуміти, де знаходжусь я. Але в певній мірі це було компенсовано хаосом, що охопив усю платформу, та стадною ментальністю навколишніх людей, які побачили, що всі тікають з вагона, почули крики «Пістолет, пістолет!» і зробили власні, не завжди розумні висновки. Сподіваюсь, що мені вдалося підсилити цей хаос, вбігаючи з опущеною головою в натовп і час від часу вигукуючи щось на кшталт «Боже, помилуй нас!» Ті конкретні слова навряд чи могли когось надихнути, але на сплеску емоцій ніхто їх не слухав. Мене штовхали, пхали, на мене натикалися, мої супутники виявляли до мене уваги анітрохи не більше, ніж я до них, коли зіпсував їм день, а я рухався разом із ними і потік натовпу ніс мене повз спантеличеного професора, який у надії на захист притулився до стіни, але зойкнув від несподіванки, бо я схопив його за руку й потягнув за собою.

Усі станції мають вузькі місця, і хоча натовп хотів бігти, для цього бракувало простору, тож поки ми тиснули, просуваючись до виходу, я проштовхнувся до Гулакова, притиснув пістолет до його живота й просичав йому:

— Я знаю, що вони тут. Кажіть, де мені шукати Карпенко.

— Пробачте, — скиглив він. — Я не навмисно!

— Карпенко!