Розділ L у якому Тібальд мириться з Марґаритою і зустрічається зі старим знайомим

у якому Тібальд мириться з Марґаритою і зустрічається зі старим знайомим

Десь за годину по тому, як Тібальд і Марґарита залишились удвох, стосунки між ними значно поліпшилися. Спочатку вони, на вимогу принцеси, щодуху гнали коней, утікаючи від збентеженої Бланки і готового до рішучих дій Філіпа. Згодом, сповільнивши крок, Марґарита ще трохи покомизилася, та зрештою перепросила Тібальда за вчорашні злі дотепи, виправдовуючись тим, що сказані вони були сп’яну і не всерйоз. У перше Тібальд охоче повірив — ще б пак! — але в щирості другого твердження він дозволив собі засумніватися, про що так прямо і сказав їй.

Замість далі виправдовуватися, Марґарита вдалася до вірнішого способу переконати свого співрозмовника, що він несправедливий до неї, — вона почала декламувати ту злощасну епічну поему, що послужила причиною їх сварки.

Тібальд весь просяяв. Його роман у віршах „Вірний Роланд“ вже тоді здобув собі гучну славу, але той факт, що Марґарита знала його напам’ять, полестив йому більше, ніж усі захоплені відгуки і похвали разом взяті. Коли за чверть години Марґарита втомилася і голос її трохи охрип, Тібальд відразу ж перехопив у неї ініціативу і був у захваті від того, з якою непідробною цікавістю вона його слухає.

Так вони і їхали, натхненно оповідаючи одно одному про пригоди закоханого і трохи шаленого маркґрафа Бретонського, вірного паладина франкського імператора Карла Великого. Марґарита перша схаменулася і зайшлася дзвінким сміхом:

— Ні, це неймовірно, ґрафе! Що ми з вами робимо?

— Наскільки я розумію, декламуємо мого „Роланда“.

— Слава Богу, що не „Отче наш“.

— В якому сенсі?

— Ви що, не знаєте це прислів’я: „Жінка сам на сам з чоловіком…“

— Ага, пригадав! „Не читає „Отче наш“„.

— Атож. Ось вже сонце сідає, а ми все… Та що й казати! Б’юсь об заклад, що кузен Красунчик і в гадці не має читати Бланці свої рондó.

Тібальд усміхнувся:

— Ваш заклад я не приймаю, принцесо. Бо напевно програю.

— Бідолашний Монтіні! — зітхнула Марґарита. — Даремно він поїхав до Рима.

— Це ви про кого?

— Про Бланчиного коханця… вже про її колишнього коханця. Мабуть, зараз він божеволіє.

— Він її дуже любить?

— Точнісінько, як ваш Роланд. Був собі гарний хлопець, у міру розбещений, у міру порядний, але зустрів на своєму шляху Бланку — і все, загинув.