Розділ XX Дорога

Дорога

Філіп залишив Ортез у доброму гуморі. Йому сподобалося це чудове, добре укріплене містечко неподалік Олорона — однієї з приток ріки Адур; йому подобався весь Беарн, цей мальовничий куточок землі. Ознайомившись на місці зі станом справ у князівстві, він із задоволенням переконався, що все тут гаразд, народ на життя не нарікає, а місцеві посадовці здебільшого сумлінно виконують свої обов’язки. Певна річ, не обійшлося без виявлення фактів дрібного хабарництва й інших зловживань владою, та загалом Філіп був радий, що йому не довелося вдаватися до надто суворих покарань.

Численний загін з трьох почтів — герцоґа, Філіпа та Ґастона д’Альбре, що отримав окреме запрошення від наваррського короля, — без поспіху прямував на південний захід, вже безпосередньо до Памплони. Сонце наближалося до зеніту, спека ставала дедалі нестерпнішою, і Філіп, знемагаючи від неї, з жалем згадував приємну прохолоду Ортеза. Деяку втіху давало йому споглядання велетенської залізної башти, прикрашеної шовком та оксамитом і увінчаної жмутком різнобарвного павиного пір’я, яку ледве втримував на собі могутній кінь, також весь у залізі.

„Чорти б забрали цього вискочку“, — добродушно всміхнувся Філіп.

Цією баштою був ніхто інший як Ернан де Шатоф’єр, ґраф Капсірський, конетабль Аквітанії, Беарну та Каталонії, верховний адмірал ґасконського й балеарського флоту. Він довго стримувався, та врешті не стерпів і, напрочуд вдало вибравши день, звелів зброєносцям надягти на нього важкі турнірні лати, з якими, за його ж власними словами, він хотів зростися. Така ж доля спіткала й Байярда — молодого, перспективного жеребця, що його Шатоф’єр вирішив перевірити на витривалість.

Коли вранці Ернан з’явився перед своїми друзями, з ніг до голови закутий у залізо, йому довелося вислухати чимало дошкульних кпинів від Філіпа та Ґастона, а потім з нього почало кепкувати сонце — і робило це ще безжальніше, ніж до того друзі. Проте цей упертюх ніяк не бажав визнати своєї помилки і продовжував їхати в латах, піддаючи себе та бідолашного коня жахливим тортурам. У думках він, звісно, проклинав себе за дрімучу дурість, не викоренену й трьома роками хрестового походу, але гордість не дозволяла йому звернутися до Філіпа з проханням улаштувати привал, щоб він міг поскидати з себе і з коня все залізо.

Філіп подолав у собі спокусу, знов під’їхати до Ернана і ще трохи позловтішатися з його нещастя, а натомість приострожив коня й наздогнав Ґабріеля, що їхав попереду, над чимось замислившись.

— Яка з беарнських панночок заполонила твої думки? — запитав він у свого першого дворянина.

Ґабріель перевів на нього замріяний погляд.

— Це не панночка, монсеньйоре.

— А хто?

— Пан Лукрецій Карр та його поема.

— Атож, — кивнув Філіп, пригадавши, що вчора увечері мигцем бачив цю книгу в Ґабріеля. — „Про природу речей“.

— То ви читали її? — пожвавішав юнак, наперед смакуючи цікаве обговорення.

— Років десять тому. За текстом цієї поеми падре Антоніо навчав мене класичної латини. Я навіть дещо пам’ятаю з неї: „Quod petiere premunt arcte, facintque dolorem corporis…“[27] Гм, далі забув.

— У вас дуже вибіркова пам’ять, монсеньйоре, — саркастично зауважив Ґабріель.

— У якому розумінні? — запитав Філіп, шаріючись.

— Відповідно до ваших безпосередніх інтересів. Якщо це все, що запам’яталося вам з цього філософського твору, то…

— Це вже занадто, Ґабріелю! — розсердився Філіп. — За кого ти мене маєш?