Розділ XXXIII у якому Філіп знайомиться з реґламентом турніру і дізнається про деякі подробиці з приватного життя Сімона

у якому Філіп знайомиться з реґламентом турніру і дізнається про деякі подробиці з приватного життя Сімона

О четвертій пополудні Філіп повернувся до своїх покоїв, щоб належним чином підготуватися до зустрічі з імператором. Але тут на нього чекало розчарування — години зо дві тому надійшло повідомлення, що начальник імператорського поїзда щось там наплутав у розрахунках, і італійські гості не встигають до Памплони завидна. Авґуст ХII відклав своє прибуття до ранку наступного дня, вирішивши заночувати в одній з резиденцій наваррського короля, що в трьох годинах їзди від столиці.

Отож у Філіпа несподівано звільнився весь вечір. Повертатися до Марґарити йому не дуже кортіло: на сьогодні він був ситий нею по саму зав’язку і відчував якесь дивне спустошення на одну лише думку про її ласки. До того ж він чув, як принцеса наказала пажам розшукати Рікарда Іверо. Вона збиралася відверто поговорити з ним про його спробу самогубства, а Філіпові аж ніяк не всміхалося стати свідком словесного (а може, й не тільки словесного) мордобою.

Бланка була зайнята. Ось уже третю годину поспіль вона, пускаючи в хід всі свої чари й доводи здорового глузду, марно намагалася переконати Ґабріеля в згубності його шлюбу з Матільдою. Як із самовдоволеною усмішкою сказав йому Етьєн, що підслуховував їхню розмову в сусідній кімнаті, все явно йшло до того, що Бланка зазнає поразки. Філіп ледве стримався, щоб не вмазати Монтіні по його всміхненій пиці, й подався до Ернана, але натомість знайшов лише його камердинера Жакомо, який повідомив, що Шатоф’єр, прихопивши з собою Сімона, поїхав оглянути ристалище і там трохи розім’ятися.

Оттоді Філіп згадав, що має встановити біля відведеного йому шатра на ристалищі свій щит з гербом і власноруч підняти знамено, тим самим засвідчивши, що він, як лицар-призвідник, вже прибув на турнір і готовий битися з будь-яким посвяченим лицарем. Недовго думаючи, Філіп вирішив скористатися зручною нагодою, щоб поєднати корисне з приємним — залагодити необхідні формальності й побачитися з друзями.

Дорóгою до ристалища він відпустив поводи коня, дозволивши йому неквапно йти за слугами, а сам, ритмічно погойдуючись у сідлі, взявся читати щойно отриману копію реґламенту змагань, з якого випливало, що святковий турнір з нагоди вісімнадцятиріччя наслідної принцеси Наварри розпочнеться вранці 5 вересня „на ристалищі в улоговині, поблизу славного міста Памплони“ і триватиме чотири дні. Філіп побіжно проглянув весь перелік ратних забав, особливо відзначивши для себе вельми екзотичне полювання на сарацинів (Альфонсо Кастільський обіцяв привезти з собою два десятки полонених мавританських вояк), і повернувся до першого дня змагань, коли в єдиноборствах зі списами й у важких латах буде розігруватися найпочесніший приз змагань. У цьому виді Філіп виступав як лицар-призвідник. Крім нього призвідниками були також ґраф Александр Біскайський, Тібальд де Труа, ґраф Шампанський, ґраф Педро Оска, принц Ерік Датський, барон Річард Гамільтон і лицар Гуґо фон Кліпенштейн на прізвисько Гроза Сарацинів (слово „бакалавр“ після Кліпенштейнового імені було закреслене, а трохи нижче, іншим почерком, зроблена приписка: „командор, прецептор Аквітанський достославного ордену Храму Сіонського“).

Увечері напередодні турніру серед лицарів, що виявили бажання битися з призвідниками, відбудеться жеребкування, що має визначити, в якому порядку вони викликатимуть призвідників на поєдинок. А якщо бажаючих виявиться більше тридцяти п’яти, то жереб відсіє зайвих — так, щоб кожний призвідник бився з п’ятьма противниками, після чого маршали турніру визначать четвірку найсильніших лицарів, які відтак розіграють між собою вінець переможця.

У Філіпа був додатковий стимул прагнути перемоги, і не лише з марнославства, а ще й тому, що переможцеві турніру надавалося право вибрати королеву любові та краси — а він не хотів, щоб Марґариту вибрав хтось інший, особливо після того, як вона погодилася стати його дружиною. Слід зазначити, що з вибором королеви дон Александр потрапив у вельми скрутне становище. За традицією цей почесний титул належав найзнатнішій з-поміж присутніх на турнірі дам та дівиць, зазвичай дружині впорядника, або старшій його доньці, або дружині його старшого сина. Так, під час Філіпового перебування в Кастілії, на королівських турнірах місце в прикрашеній гірляндами квітів ложі займали почергово Констанца Орсіні, дружина Альфонсо, і Бланка. За цією лоґікою, королевою на майбутньому турнірі мала стати Марґарита, адже й турнір улаштовувався в її честь. Проте, з іншого боку, на святах очікувалася присутність двох королев — Ґаллії та Кастілії, і п’яти принцес, королівських дочок — Бланки Кастільської, Елеонори Кастільської, Ізабелли Араґонської, дружини наслідного принца Франції, Марії Араґонської, дружини меншого брата кастільського короля, і Анни Юлії Римської, дочки імператора. За цих обставин дон Александр, з властивою йому делікатністю, не наважився призначити свою доньку королевою, з самого початку поставивши її ніби вище за інших дам та дівиць, не менш знатних, ніж вона, і вирішив учинити в найкращих традиціях лицарських романів — перекласти тягар вибору на майбутнього переможця. Він був упевнений, що хто б не переміг (а що переможе призвідник, він не сумнівався), королевою буде обрана Марґарита — Річард Гамільтон і Гуґо фон Кліпенштейн, як справжні лицарі, вчинять так з поваги до хазяйки святкувань, а Філіп, Тібальд де Труа, Педро Оска та Ерік Датський претендують на її руку. Ґрафові Біскайському лаври найсильнішого не загрожували — він був гарним полководцем, але нікудишнім бійцем, і король примушував його до участі в турнірах лише в таємній надії, що коли-небудь він серйозно покалічиться.

На місці майбутніх баталій гарячково кипіла підготовча робота. Теслярі споруджували поміст для почесних гостей і збивали на сусідніх пагорбах тимчасові трибуни для дрібномаєтного дворянства і плебсу, на самому ристалищі косарі скошували високу траву, а землекопи розрівнювали пагорки й затоптували землею вирви.

Розкішні шатра призвідників вже були зведені; біля кожного з них був встановлений дерев’яний навіс з яслами для коней. Під’їжджаючи до свого шатра, Філіп уважно озирався навсібіч у пошуках друзів, але на ристалищі не було жодного вершника — лише робітники та юрба хлопчаків з довколишніх сіл.

— От чорт! — досадливо промовив він, злазячи з коня. — Розминулись таки.

Зброєносець розгорнув знамено Ґасконі — золоті окови на лазуровому полі — і з допомогою двох слуг підняв його над шатром. Філіп нічого не робив, лише спостерігав за їхньою роботою, але його присутність при цьому була обов’язкова — на турнірному жаргоні це називалося підіймати власноруч. Потім на спеціальній жердині праворуч від входу до шатра був прилаштований щит з гербом, торкаючись якого кінцем свого списа противники мали викликати Філіпа на поєдинок.

Коли всі формальності були доконані і Філіп вже збирався вирушити до Памплони, як з невеликого гайка, що починався кроків за триста від шатер, вигулькнули двоє вершників. Вони щодуху мчали до нього, розмахуючи руками і щось викрикуючи на ходу. Один з них, могутньої статури велетень на здоровенному коні, був, поза всілякими сумнівами, Ернан. Другим вершником, чий кінь, у порівнянні з Шатоф’єровим Байярдом, скидався радше на поні, виявився Сімоном.

Друзі під’їхали до Філіпа і спішилися.

— Привіт, соньку! — загуркотів Ернан. — Проспався, нарешті?

— Кажуть, вночі ти був у принцеси, — вставив своє слівце Сімон. — Ну як, добре порозважався?

Філіп здригнувся:

— Ой! Не нагадуй!

— Що, об’ївся?