Розділ L у якому Тібальд мириться з Марґаритою і зустрічається зі старим знайомим

— Так, — розгублено підтвердила вона. — Так я і зробила.

— Це був не дуже дотепний жарт. Але ущипливий. — Тібальд пришпорив коня. — У моїй мисливській колекції вистачає оленячих голів з рогами, — кинув він вже через плече, — і мені ні до чого ще одна пара, навіть подарована вами.

Марґарита також прискорила алюр свого коня і порівнялася з Тібальдом.

— Не беріть це близько до серця, ґрафе, — сказала вона. — Я визнаю, що тоді переборщила, мені дуже соромно і… і годі про це. Поговорімо краще про щось інше.

— І про що?

— Наприклад, про нашу закохану парочку, про Бланку та Красунчика.

— Пані! Ви знову…

— Та ні, ні! Жодного слова про укуси й інші пікантні штучки. Поговорімо про романтичний бік їхніх стосунків.

— Романтичний? — скептично перепитав Тібальд.

— Ну, звісно! Бланка вкрай романтична особа, та й Красунчик не в тім’я битий. А позаяк я дуже полюбляю ритися в брудній білизні, то охоче подивилася б, як вони кохаються на лоні природи. Тим більше, що білизна у них завжди чиста, вони жахливі чистуни, і якби я надумалася ритися…

— Принцесо! — обурено вигукнув Тібальд. — Припиніть…

— Е ні, ґрафе, це ви припиніть корчити з себе святенника, — огризнулася Марґарита. — Лицемір нещасний! Можна подумати, що я не читала ваші „Історії старої звідниці“, в яких ви безсовісно наслідуєте Боккаччо.

Тібальд почервонів.

— Це… знаєте… — присоромлено промимрив він. — У кожного є свої гріхи молодості. Десять років тому — тоді мені було шістнадцять, — і я…

— Тоді ви щойно втратили невинність і відразу ж уявили себе великим серцеїдом та неперевершеним знавцем жінок. Я вгадала?

— Власне… власне, так.

— То чому б вам не переписати ці історії з урахуванням накопиченого досвіду. І додати до них новелу про Красунчика з Бланкою — якщо хочете, її ми напишемо разом.

Тібальд пильно поглянув на неї:

— Ви це серйозно?

— Цілком.