Розділ XVII у якому ми знову зустрічаємося з Бланкою Кастільською

у якому ми знову зустрічаємося з Бланкою Кастільською

Бувши дуже побожною, Бланка, однак, регулярно пропускала вранішні богослужіння, позаяк любила поспати допізна. Потім вона подовгу ніжилась у великих ночвах з теплою водою, проганяючи залишки сну та всілякі грішні думки, що неодмінно являлись їй уночі, а першим її виходом у світ було відвідання денної служби. Дорóгою Бланка заходила до Марґарити, і якщо та була в гарному настрої (або навпаки — в дуже поганому), то до церкви вони йшли разом.

Проте того дня її звичний розпорядок був порушений. Звістка про інцидент, що стався в королівському кабінеті, застала Бланку ще в ліжку — вона нещодавно прокинулася і чекала, доки їй приготують теплу купіль. Зім’явши ритуал вранішнього обмивання до банального миття, Бланка швиденько поснідала, одяглась і відразу подалася до Марґаритиних покоїв, де її наваррська кузина якраз давала прочухана фрейлінам та покоївкам, зганяючи на них всю свою злість і досаду.

З Бланчиною появою Марґарита нарешті вгамувалася і наказала всім присутнім, крім Матільди де Монтіні, забиратися геть. Коли двері за останньою з фрейлін зачинилися, Бланка схвильовано запитала:

— Що трапилося, кузино?

— Нічого особливого, — сухо відповіла Марґарита. — Якийсь недоумок пробрався на двірську площу, уявив, що це стрільбище, і заходився стріляти у вікна з арбалета. Його тут-таки схопили.

— А що з дядьком?

— З ним усе гаразд. Він відбувся легким переляком.

— Правда? — полегшено зітхнула Бланка. — А мені казали, що в нього серце…

Марґарита обурено пирхнула:

— Дурниці! Він просто прикидався… А втім, спочатку, може, й ні, у мене самої в п’ятах похололо, коли почувся брязкіт розбитого скла, але потім він точно прикидався. „Ах, донечко, наближається моя смертна година. Будь розумницею, будь слухняною, не засмучуй хворого батька…“ Тьху! А щойно я дала йому слово, що до Різдва обов’язково вийду заміж, він негайно почав одужувати: „Люба дитино! Ти повертаєш мене до життя…“ Ні, це ж треба бути таким лицеміром! Подумки він, мабуть, надривався з реготу, коли я, обливаючись сльозами, благала його не покидати мене, обіцяла зробити все, що він хоче, тільки б він не вмирав… — Вона гнівно тупнула ніжкою. — Спіймалася! На таку невинну хитрість спіймалася! Татусь все-таки вирвав у мене згоду на одруження.

— З ким?

— Цього ми не уточнювали. Хоч одне добре: батько погодився надати мені право вибору з-поміж схвалених ним кандидатур.

— І ти дотримаєшся своєї обіцянки?

— А як бо інакше? Адже я дала слово, до того ж… — Тут Марґарита трохи пощулилася. — Зрештою, все обернулося для мене не так кепсько, як могло б. Це божевільний стрілець зробив мені велику послугу. Фактично, він врятував мене від публічного приниження.

— Якого?

Марґарита зітхнула.

— Сьогодні я мало не догралася, — відповіла вона. — Батько отримав таку спокусливу пропозицію, що ледве не набрався рішучості силою видати мене заміж. Він навіть призначив дату одруження — четверте вересня.

— А хто наречений? — поцікавилася Бланка. — Я його знаю?