Розділ IV Кінець дитинства

Кінець дитинства

Філіп сидів на березі лісового озера й задумливо споглядав віддзеркалені гладінню води білі, напівпрозорі, схожі на серпанок хмаринки, що повільно пливли синім весняним небом з південного заходу на північний схід. Озеро лежало на рівнині, посеред густого лісу, а вдалині зусібіч, немов казкові велетні, здіймалися гори. Філіпові подобалась ця місцина; в теплу пору року він часто приїздив сюди, коли хотів побути насамоті.

Сьогодні був останній день весни і його чотирнадцятий день народження. І Філіп, як і рік, як і два, як і три роки тому, ще вдосвіта утік з дому, щоб не бачити батька в жалобному вбранні, щоб зайвий раз не потрапляти йому на очі, бо саме цього дня герцоґ був більше ніж будь-коли нетерпимий до свого найменшого сина.

Для кожного юнака день його народження — день радості, що символізує рубіж, перетинаючи який він стає на рік старшим, а отже, ще дорослішим. Проте для Філіпа, скільки він себе пам’ятав, 31 травня завжди було днем смутку. Ні, не за померлою матір’ю: йому, звісно, шкода було жінку, яка, народивши його, померла в муках — та він її не знав. Цей день символізував для Філіпа втрату батька, дитинство, що минуло поряд з ним і водночас так далеко від нього. Свідомо Філіп не любив герцоґа і, щиро кажучи, йому не було за що любити його. Однак неусвідомлено він все ж тягнувся до нього, скоряючись тому сліпому, безумовному інстинктові, що змушує малих звіренят триматися біля своїх батьків, шукати в них ласки, тепла й захисту. А крім того, герцоґ був для Філіпа взірцем мужності й шляхетності, прикладом мудрого та справедливого правителя, втіленням безлічі інших достоїнств, і єдине, в чому він не хотів бути схожим на нього, то це бути таким батьком…

Повернувшись додому й дізнавшись про все, що сталося в Тарасконі за його відсутності, герцоґ, як і передбачав Ернан, звільнив Ґійома з-під арешту і лише суворо поганив його. Амністія, проте, не торкнулася тих кількох наближених Ґійома та Робера, які також були взяті під варту, — герцоґ наказав кинути їх до найглибшого підземелля замку й негайно забув про їхнє існування. Решта учасників наруги над Едженією, як засвідчили подальші події, могли лише позаздрити своїм товаришам, що спокійнісінько відсиджувались у в’язниці. Невдовзі ті, хто був причетний до тих ганебних подій, але зберіг свою свободу, один за іншим почали гинути за вельми підозрілих обставин. Їм не вдавалося врятувати життя навіть квапливою втечею — де б вони не хвалися, всюди їх знаходила смерть, спрямована (в чому ніхто не сумнівався) рукою Ернана де Шатоф’єра.

На відміну від Робера, який, маючи певну частку здорового глузду, пристрасно дякував небесам, що на той час перебував у Барселоні і не брав участі в братових розвагах, Ґійом був надто дурний і самовпевнений, щоб тверезо оцінити ситуацію й по-справжньому налякатися. Звістки про кожну наступну смерть викликали в нього напади люті, він скаженів, на всі лади проклинав Ернана і підсилав до нього найманих убивць, яких за кілька днів знаходили мертвими, як правило повішеними на шибениці в Шатоф’єрових володіннях.

Незавидне становище Ґійома погіршувалося ще однією суттєвою обставиною. Десь за тиждень по смерті Едженії стало відомо, що Ернан був таємно заручений з нею. Певна річ, за її життя вищий світ поставився б до такої звістки вельми несхвально, проте постфактум це було сприйнято спокійно і з розумінням. Таким чином, не зовсім законні з формальної точки зору дії Ернана набували в очах суспільства певну видимість законності, переходячи в площину кровної помсти, що завжди вважалося справою святою й гідною якнайглибшої поваги.

Ґійом був приречений — це розуміли всі, крім нього самого. Робер вже відверто примірявся до титулу спадкоємця Ґасконі та Каталонії. Герцоґ ще більше замкнувся в собі і став уникати старших синів майже так само, як і меншого. Чимдалі нестерпнішим робилося Філіпове життя в батьківському домі. Щоразу, зустрічаючи Ґійома, він ледве стримувався, щоб не накинутися на нього, і про себе дивувався, чому Ернан зволікає з розправою. Ґастон д’Альбре, який знову посварився з герцоґом (він вимагав суду над Ґійомом і позбавлення його, вкупі з Робером, права успадкування майорату), пропонував Філіпові поїхати разом з ним та Амеліною до Беарну. Однак тоді Філіп перебував у стані глибокої депресії і відкараскався від кузена непевною обіцянкою згодом подумати над його пропозицією.

А вночі, напередодні свого від’їзду, до Філіпа прийшла Амеліна. Вона швиденько роздяглася, забралась у ліжко і припала до його вуст палким поцілунком. Можливо, то була найсприятливіша нагода подолати властивий кожному підліткові страх перед першою близькістю з жінкою, адже наразі Філіп, як ніколи раніше, потребував ніжності й ласки, він так жадав забутися в обіймах любої й дорогої сестрички… Проте тієї ночі між ними так нічого й не сталося. Філіп був ще надто слабкий, виснажений, знесилений усім пережитим. Вони лежали поряд, обіймаючись і цілуючись — ласкаво, але без пристрасті, як брат і сестра, — і Філіп виговорив Амеліні все, що накипіло в нього на душі, все, що його гризло, а потім просто заснув, міцно пригорнувшись до неї, до її теплого та ніжного тіла. Тієї ночі він спав спокійно й безтурботно.

Вранці їх розбудив Ґастон (слуги не наважувалися) і все питав, чи скоро будуть діти. Ось на такій піднесеній ноті вони й розпрощалися. А позаяк було ще рано, то Філіп лишився лежати в ліжку, не знаючи, де йому подітися від сорому та збентеження. Що ж то буде, думав він, коли за місяць-другий Ґастонові заманеться поспитати у лікаря, чи не вагітна, бува, його сестра, а той, здивовано підвівши брови, відповість: „На Бога, монсеньйоре! Таж вона ще незаймана“. Кпинів вистачить надовго, це точно! „Так ти спав з Амеліною чи просто спав з нею? І скільки разів ви отак просто спали удвох?“ Нічого сказати, гарненькі справи…

Філіп узяв до рук лютню і за звичкою перебрав струни, перевіряючи настройку. Свідомо він ще не вирішив, щó хотів би заспівати, як його пальці, трохи несподівано для нього самого, взяли перші акорди пісні про кохання могутнього вельможі до королівської дочки. Про те саме кохання, що призвело до його появи на світ і на цьому траґічно обірвалося. Про його батька, герцоґа Філіпа III Аквітанського, який, втративши першу дружину, зовсім не сумував за нею, бо був нестямно закоханий в одинадцятирічне дівча, доньку короля Робера III. Ізабелла Ґалльська годилася герцоґові за дочку, проте ця обставина не завадила йому так палко закохатися в неї, що у своїй нерозсудливості він ладен був сподобитися Парісові й зруйнувати стіни Тулузи заради прекрасних очей новоявленої Гелени Троянської. Аби зберегти мир у країні, король мусив поступитися вимогам наймогутнішого зі своїх васалів і цим порушив слово, що його був дав ґрафові Прованському, з чиїм сином Ізабелла вже була заручена. Відчувши себе ображеним, ґраф вирішив вийти зі складу королівства і приєднатися до Ґерманського Союзу. Загалом це було лише на руку аквітанцям, оскільки дозволяло їхньому роду зайняти домінуюче положення в решті Ґаллії, проте герцоґ, усвідомлюючи свою провину перед королем, рішуче виступив на захист цілісності держави. В цьому його підтримали й інші ґалльські князі, що вирішило суперечку на користь єдності країни. Ґрафові Прованському довелося поступитись і задовольнитися шлюбом свого сина з небогою короля, юна принцеса Ізабелла стала герцоґинею Аквітанською, а вся ця історія набула широкого розголосу і знайшла своє відображення в цілій низці художніх творів того часу.

З усіх балад, що їх Філіп знав про батьків, ця щонайменше відповідала дійсності, проте йому вона подобалася понад всі інші. Було в ній щось особливе і надзвичайне, що збуджувало його уяву, торкалося найпотаємніших струн його душі. Її автор, мало переймаючись історичною правдою, зумів так яскраво, так переконливо зобразити своїх героїв, що складалося враження, ніби вони знаходяться десь поруч і будь-якої миті можуть з’явитися перед слухачами в живій людській подобі…

Поступово спів захопив Філіпа, він повністю поринув у минуле і перестав думати про сьогодення. Природа не нагородила його абсолютним слухом, проте наполегливі тренування не минулися для нього марно: співав він правильно, гарно поставленим голосом, майже ніколи не брав фальшивих нот, і слухати його було приємно не лише йому самому.

Десь на середині пісні Філіп відчув, що хтось підійшов до нього ззаду й зупинився за спиною. Це відчуття було таке реальне, таке непереборне, що він замовк на півслові, відклав лютню вбік і озирнувся…

А наступної миті Філіп вже був на ногах, дурнувато всміхаючись і відчайдушно намагаючись вирівняти дихання, що раптово збилося з ритму. Горло його стиснув нервовий кашель, проте він не міг дозволити собі прокашлятися, боячись сполохати, зруйнувати тендітну чарівність картини, що нараз відкрилася його приголомшеному поглядові…

Перед ним стояла юна дівчина років п’ятнадцяти, прекрасна як весна, як любов, як може бути прекрасною лише чистота й невинність. Вона була невисока на зріст, струнка, з тонким гнучким станом, одягнена в коричневий костюм для верхової їзди, який вдало гармоніював з пишною гривою світло-каштанового волосся. Її великі карі очі дивилися на нього з якимось дитячим захватом, на щоках грав рожевий рум’янець, а на коралових устах блукала сором’язлива усмішка, виблискуючи перлинами її рівних білих зубів.

У Філіпа важко калатало серце й підкошувалися ноги. Він дивився на дівчину, поїдаючи її очима і мліючи від незнаного раніш, ні з чим незрівнянного почуття. Світ у його очах враз змінився, він почав бачити все в іншому світлі, зовсім інакше сприймати довколишнє. Усі турботи, всі біди та нещастя останнього часу та всього його життя здалися йому такими далекими, неістотними, не вартими уваги. Ця дівчина була мов та чарівниця з казки, що прийшла забрати в нього дитинство — але навзамін вона пропонувала йому кохання.

„Так, це кохання! — думав він. — Он воно яке…“

Його нітрохи не бентежило, що він зовсім не знає цю дівчину, що вперше бачить її — все це не мало жодного значення. Кохання ніколи не приходить поступово, крок за кроком, воно спалахує в одну мить, і вже неістотно — в момент знайомства, з першого погляду, чи значно пізніше. Кохання не можна порівнювати ні зі звичкою, ні з дружбою, ні з прихильністю; воно не є породженням земних почуттів — поваги, симпатії, тощо — навіть у мільйони й мільярди разів посилених. Це небесна благодать, це божественне одкровення, це диявольська мана… Наче блискавка вдарила одночасно з неба і з-під землі — вона миттєво вразила Філіпа.