Розділ XV Марґарита Наваррська

Марґарита Наваррська

— Здається, сьогодні я дуже гарненька. Правда, Матільдо?… Агов, Матільдо!

Ці слова, мовлені ніжним та мелодійним голосом, в якому, проте, виразно чулися владні нотки, належали чарівній юній дівчині, що розглядала своє відображення у великому, в людський зріст, дзеркалі з таким відвертим замилування, що йому, напевно, позаздрив би й сам Нарцис. Дівчина дуже подобалася собі, навіть захоплювалася собою, і в цьому не було нічого дивного, бо подобалася вона всім без винятку, особливо чоловікам. Висока, струнка білявка з приємними, бездоганно правильними рисами обличчя, оксамитовою матово-блідою шкірою й великими очима кольору весняного неба, вона була наче живим утіленням класичного ідеалу жіночої краси. Вона була красунею без будь-яких „але“ і „от тільки“, навіть у простій селянській сукні вона виглядала б не менш привабливою, ніж у своєму розкішному вбранні з безліччю прикрас. Усі ці шовки, кращі сорти оксамиту й парчі, найтонші мережива, золото та коштовні камені не витримували ніякого порівняння з сяйвом її очей, ніжною білизною її шкіри, пристрасним вогнем її чуттєвих губ. Тіло дівчини вражало своєю досконалістю, цілковитою гармонією всіх ліній та форм, ніде не було ані найменшого ґанджу чи якоїсь надмірності, кожна окрема її часточка була саме така, достоту така, якою їй належало бути — від маленьких пальчиків її струнких, тендітних ніжок, що сором’язливо ховалися від стороннього ока за парчею сукні та шовком нижніх спідниць, і аж до пишного білявого волосся, ледь попелястого та надзвичайно м’якого на дотик. І хоч дівчина була принцеса, і їй ще не виповнилося вісімнадцяти років, чимало чоловіків з власного досвіду знали, яке запашне у неї волосся, які солодкі її коралові уста, яка ніжна її шкіра, який млосний буває її погляд — з усіма наслідками, що з цього випливають, — бо принцеса ця була Марґарита Наваррська, донька короля Александра Х.

Марґарита вже одяглася, причепурилася, відпустила всіх своїх дам та служниць і зараз просто вертілася перед дзеркалом, милуючись собою і захоплюючись своїм чудовим вбранням. Зверталася вона до єдиної, крім неї самої, живої істоти в кімнаті. То була радше подруга, ніж фрейліна принцеси.

Невисока чорнява дівчина років п’ятнадцяти, чия лагідна врода губилася в яскравих променях сліпучої Марґаритиної краси, вийшла із задуми й перевела свій замріяний погляд на принцесу.

— Прошу пані. Ви щось казали?

— Мені стало цікаво, що ж такого особливого ти побачила у вікні?

Дівчина, яку звали Матільда, збентежено опустила очі.

— Нічого, пані. Нічого особливого. Просто… Просто я задумалася.

— Про що?

— Про що? — розгублено повторила Матільда. — Здається, ні про що.

— Як же так? — запитала Марґарита.

— Не знаю, пані. Ніби й думала про щось, та вже не пам’ятаю, про що.

Марґарита кивнула:

— Атож, буває. Особливо в твоєму віці. Але надто вже часто ти заносишся за хмари, — додала вона з легким докором, — і зовсім не чуєш, що я тобі кажу.

— Мені дуже прикро, пані, — винувато мовила дівчина. — Даруйте. Мабуть, ви щось сказали, а я не розчула?

— Я запитала, чи гарна я сьогодні?

— Ви прекрасні, як завжди, пані, — щиро відповіла Матільда. — Від вас очей не можна відвести.

— Обережніше, любонько! — грайливо погрозила їй пальцем Марґарита. — Ти не дуже заглядайся. У твоєму віці час уже придивлятися до хлопців… — Раптом вона спохмурніла, відійшла від дзеркала, сіла в крісло і сумно зітхнула. — Тільки було б до кого придивлятися. Всі чоловіки такі негідники… Аби ж ти знала, які вони негідники!