Розділ LIX Сімон де Біґор пише листа[51]

Сімон де Біґор пише листа[51]

„Кохана моя Амелінко!

Минуло понад тиждень, як я надіслав тобі останнього листа, і ось, нарешті, вирішив написати знову. Сподіваюся, цей вже останній мій лист з Памплони, і незабаром я побачу тебе і притисну до свого серця, рідна. Ти, до речі, дуже образила мене в своєму листі, який я щойно отримав, натякаючи, буцімто я не дуже нудьгую за тобою, і тому не поспішаю повертатися до Тараскона. Можна подумати, що це від мене залежить! Та й кому-кому, але не тобі докоряти мені за мою нібито невірність. Ти ж для мене єдина в світі жінка, інших жінок для мене просто не існує, тобто вони насправді існують, інші жінки, але мені всі вони байдужі. Вони зовсім не займають мене, і якщо хтось наговорює на мене, не вір тим брудним наклепам.

До речі, щоб не забути. У попередньому листі я забув попередити тебе, щоб ти нікому не розповідала про замах на ґрафівну Жоанну та інші брудні справи ґрафа Біскайського. А ти розказала, либонь? Матінці. То попроси її мовчати. А якщо ви з матінкою розказали своїм подругам, попросіть мовчати і їх. Правда, Ернан, дізнавшись, що я забув попередити тебе відразу, та й взагалі, що написав тобі про це, сказав, що тепер це діло пропаще. Тепер попереджай, не попереджай — все одно. Але я вірю тобі, бо ж ти в мене — найліпша в світі дружина, тільки зраджуєш мене, безсовісна. Якби ти.[52] І мама в мене найкраща з мам. Я покладаюся на вас.

Це дуже важливо — зберегти все в таємниці, бо це державна таємниця. За винятком кількох чоловік, ніхто навіть не здогадується про істинну підоснову справи. Більшість вважає, що ґраф Біскайський… А втім, він вже не ґраф, рівно як і Жоанна Наваррська вже не ґрафівна. Король добився згоди Сенату на передачу цієї справи так званій малій колеґії, і позавчора ця сама колеґія — король, ґраф де Сан-Себастьян і монсеньйор Франциско де ла Пенья — після таємної наради оприлюднили едикт, згідно з яким ґраф Біскайський визнається винним у державній зраді, позбавляється всіх прав, титулів та володінь і засуджується до страти шляхом відтинання голови від тулуба, а всі його титули та володіння переходять до його сестри Жоанни, тепер вже ґрафині Біскайської. Король призначив солідну винагороду за піймання колишнього ґрафа, але того вже й слід охолов — видно, не хочеться йому розлучатися з головою.

А єпископ Памплонський, крім того, зробив ще одну заяву. Він оголосив про розірвання шлюбу пані Бланки з ґрафом Біскайським з моменту винесення останньому смертного вироку. Я цілком підтримую це рішення, адже невідомо, скільки часу піде на пошуки ґрафа, перш ніж його стратять, тож було б вкрай несправедливо примушувати пані Бланку чекати, аж поки вона стане вдовою. А от Ернан, мені здалося, був незадоволений такою швидкою розв’язкою. За його словами, він думав, що єпископ не наважиться самочинно розірвати шлюб і направить справу на розгляд Курії. Але ось питання: чому Ернан такий незадоволений і навіть стривожений? Я прямо так і спитав у нього, однак він відповів, що мені це лише здалося. І все ж мені думається, що тут не все гаразд.

Я хотів розповісти тобі про весілля пані Марґарити з ґрафом Шампанським, та ось трохи подумав і дійшов висновку, що розказувати тут нема про що. Ну, хіба тільки про те, що перед першою шлюбною ніччю (авжеж, вона така перша була, як я чернець!) Марґарита сама зажадала, щоб Тібальд, слідуючи цьому варварському звичаю, роздягнув її догола при всьому чесному людові — а в спальні тоді зібралося близько півсотні чоловік. І вона анітрохи не бентежилася, безсоромна, куди більше ніяковів сам Тібальд, роздягаючи її — а їй хоч би що, вона навіть малювалася перед всіма в своїй наготі, ні сорому у неї, ні совісті, як, власне, і в тебе. А проте, треба сказати, їй було що показати присутнім — тільки ти не подумай нічого такого.

А зараз у королівському палаці йде підготовка ще до одного одруження, вірніше, до мезальянсу. Так-так, воно саме! Я вже розповідав тобі про Річарда Гамільтона — то, виявляється, не лише Марґарита, але й король дав свою згоду на шлюб з ним пані Жоанни. Правду кажучи, вона, після того як стала ґрафинею, нічиєї згоди, крім згоди церкви, не потребує, але факт вартий уваги — дон Александр погодився прийняти в свою сім’ю убогого шотландського барона. Ґастон каже, що це цілком зрозуміло, адже пані Жоанна старша за Марґариту на два роки, вона дочка старшого брата короля, названа дочка самого короля і, по ідеї, має більше прав на престол, ніж сама Марґарита. Тому, каже Ґастон, король, боячись, як би прихильники її брата не зімкнулися навколо неї, з радістю віддає пані Жоанну за Гамільтона — і справді, хто захоче мати своїм королем якогось варвара? І взагалі, скажу тобі, цей Гамільтон дуже дивна людина. Уявляєш, йому вже двадцять сім років, а він тільки одружується, тоді як у Тібальда де Труа Марґарита вже друга дружина. А ось Філіп мені сказав, що не бачить в цьому нічого дивного, мов, британці всі такі: там північ, тумани, і вони (тобто британці) дозрівають для шлюбу лише після двадцяти років. Мені в це важко віриться, та Філіпові, звісно, видніше.

Ага, про Філіпа! Власне, навіщо я й узявся писати тобі. Днями приїхав Етьєн де Монтіні, здається, я згадував про нього в попередньому листі. Так, точно, згадував — він коханець пані Бланки. Тепер можна з певністю сказати, що колишній коханець. Філіп відіслав його до Рима в почті Анни Юлії, щоб він не заважав йому в спокушенні Бланки, та ось він повернувся. Втік, як виявилося, в Барселоні перед самою посадкою на корабель; видно, ревнощі його замучили, і він вернувся. Довго пам’ятатимуть його повернення! Весь двір ніяк не нарегочеться, згадуючи його блискуче повернення. Я й зараз сміюся, коли пишу тобі ці рядки.

Словом, Монтіні повернувся — це було по обіді, — ну і, бовдур такий, негайно побіг до Бланки. Ідіот, він думав, що вона з нетерпінням чекає його. Та вже ж, чекала — з Філіпом у ліжку. Вони, до речі, ніби здуріли — добрих півдня (і це не рахуючи ночі) проводять у спальні. Ну, ніяк не накохаються! Ну, з Філіпом все ясно, він у нас відомий жеребець, а зараз Бланка — його єдина жінка. Їй-бо як?!

Гаразд, повернімося до Монтіні. Він вихором увірвався в спальню, щоб скоріше обняти Бланку, та ба — її вже обіймав інший! Коли Філіп згодом признався, що вони якраз дуже мило розважалися, Ґастон гепнувся на підлогу — так реготав. Та хіба це найсмішніше? Аж ніяк! Найсмішніше те, що Монтіні хлопець кмітливий, але дурень ще той. Тільки-но він побачив свою Бланку з Філіпом, відразу все зметикував і схопився за шпагу. А у Філіпа шпаги не було, як і тоді, з боярином. Проте цього разу він не винен — ну, де йому було почепити ту шпагу, питається? Монтіні мало не вбив його. Як божевільні, вони носилися по покоях, кидали один в одного крісла та стільці, розбили велике дзеркало, вибили три вікна, задавили насмерть трьох кицьок пані Бланки — вона була невтішна і гірко від того ридала. Філіп потім клятвено запевняв її, що це не він, що це все Монтіні. А кицьки ті були з біса красиві, такі маленькі, пухнасті й гарненькі. Бланка дуже любить кішок, і коли вона приїде до нас, ви з нею швидко знайдете спільний інтерес… Та годі про котів, забалакався я щось. Продовжу.

Значить, не знаю там як, але Монтіні зрештою вдалося витіснити Філіпа в коридор. Ось-ось, воно саме! Тоді Філіп чкурнув. Монтіні побіг за ним, викрикуючи прокльони та погрози. І ніхто його не зупинив — з вартових, маю на увазі. Мабуть, їм теж було цікаво, чим все це скінчиться. А скінчилося це тим, що, на Філіпове щастя, по коридору якраз ішов Ернан, прямуючи до нього та пані Бланки. Він швидко впорався з Монтіні — роззброїв його і згріб в оберемок. А Філіп тим часом зірвав з нього (тобто з Ернана) плащ, абияк прикрив свою наготу і бігом повернувся до Бланчиних покоїв.

Тепер один тільки Бог знає, що буде з Монтіні. Філіп може й порішити його — він у нас такий, дуже гордий, вразливий і злопам’ятний. Поки що Ернан взяв Монтіні під своє заступництво — не хочу, каже, смертовбивства. А далі видно буде. Такі от справи.

До речі, про вовка помовка. Оце щойно до мене заходив Філіп. Тихенько так увійшов, безсовісний, став у мене за спиною і через плече читав, що я тобі пишу. Помітивши його, я, звісно, обурився, а він і собі скипів, накричав на мене: мов, якого біса я про все це пишу. Я ж відповів йому, що його не повинно обходити, про що я пишу — що хочу, те й пишу.

А втім, не для того приходив до мене Філіп, щоб читати мого листа. Власне, він і уявлення не мав, що я пишу тобі, поки не почав читати. (Клятий етикет, що дозволяє принцам заходити без попередження!)

Так от, Амеліно. Виявляється, Філіп змінив свої плани. Він передумав повертатися до Тараскона цього року, а натомість збирається погостювати в Памплоні аж до кінця листопада і прямо звідси поїхати в Рим на своє з Анною Юлією весілля і урочистості з нагоди звільнення Європи від маврів — такі відбудуться, незважаючи на смерть папи (якщо ти ще не знаєш, його святість Павло VII помер 19 вересня). До того ж Філіп розраховує, що до Різдва буде обраний новий папа, який відлучить єзуїтів від церкви. Сподівається, либонь, загарбати й собі частину володінь та багатств ордена.

Ти, безумовно, спитаєш, з якого це побиту Філіп вирішив залишитися в Памплоні. Я теж спитав, а він відповів мені, що збирається перенести свій двір з Тараскона до Тулузи — дон Робер, виявляється, продав йому Імперіал. Атож, той самий палац у старій частині міста, що був резиденцією останніх римських намісників і перших королів Ґаллії. Королівській скарбниці бракує коштів далі утримувати його — ти ж знаєш, який бідний наш король. Та й який він, власне, король, якщо вже відверто. Предки дона Робера розчленовували свій домен, передаючи у володіння кожному з менших синів окреме ґрафство, і ось результат — незабаром Філіп відбере в нього корону.

Але це ще не пояснює, чому Філіп лишається в Памплоні, можеш сказати ти. Я теж так сказав Філіпові. А він мені сказав, що сьогодні надсилає превелебному Антоніо відповідні розпорядження, і незабаром в Тарасконі почнеться такий гармидер у зв’язку з переселенням, що спокійного життя там не буде. Марґарита люб’язно запропонувала Філіпові тим часом погостювати в неї (мабуть, все ще сподівається знов запопасти його до себе в ліжко), і він погодився.

Отож, Амелінко, з наступного року ми житимемо в Тулузі. По ідеї, таке Філіпове рішення цілком зрозуміле і лоґічне. Одружившись з Анною Юлією, він стане ґрафом Періґору, Руерґу та Ґотії (навряд чи маркіз Арман довго протягне), а отже, й головним претендентом на ґалльську корону. Ще на минулому тижні Ернан казав мені, що після смерті старого маркіза Філіп стане фактичним правителем Ґаллії і, природно, не забариться переїхати до столиці свого королівства. Як бачиш, він (тобто Ернан) не помилявся, він взагалі рідко помиляється, коли щось каже.