Розділ LX у якому Філіпа крають сумніви, а Ернан устряває в чергову пригоду

у якому Філіпа крають сумніви, а Ернан устряває в чергову пригоду

Увійшовши до вітальні Філіпових покоїв, Ернан одразу ж відчув якийсь негаразд.

Філіп та Ґастон грали в шахи; партія була в самому розпалі. Сімон напівлежав у кріслі й ліниво спостерігав за грою. Сам він останнім часом навідріз відмовлявся сідати за шахівницю, бо програвав геть усім, навіть тим, хто чи не вперше бачив шахові фіґури. Ґастон його втішав, радив не перейматися своїми поразками — мовляв, це не так від дурості, як від виняткової й гідної всілякого подиву неуважності. Отож Сімон сидів осторонь, пасивно спостерігав за грою і спроквола гладив пухнасту Бланчину кішечку Марцію, що мирно дрімала в нього на колінах.

Побачивши Шатоф’єра, Філіп неуважно кивнув:

— Привіт, друже. Де ти пропадав увесь ранок?

— Справи, Філіпе, справи, — прогримів Ернан, грюкнув кріслом, підсовуючи його до себе, і важко гепнувся в нього.

Марція перелякано нявкнула, зіскочила з Сімонових колін і сховалася під канапу.

— Ну ти й бевзь, друже, — докірливо промовив Сімон. — Прямо як з ланцюга зірвався.

Ернан недбало відмахнувся:

— Оце мені тільки й турботи — навшпиньки ходити ради спокою якогось кота.

— Не якогось, а Бланчиного, — уточнив Ґастон. — І не кота, а кішки.

— Я їй під хвіст не зазирав… До речі, я прийшов засмутити вас.

Філіп аж підскочив і втупився в Ернана стривоженим поглядом.

— Що сталося? — спитав д’Альбре.

— Я ненадовго залишаю вас.

Філіп полегшено зітхнув і розслабився.

— Ненадовго — це на скільки? — поцікавився Ґастон.

— Приблизно на місяць. Зустрінемося на початку грудня в Барселоні.

— То ти їдеш з Сімоном?