Розділ X Дон Філіп, принц Беарнський

Дон Філіп, принц Беарнський

У неділю 15 травня 1452 року, рівно за три тижні після Філіпового повернення додому, з самого ранку гули всі дзвони кафедрального собору вікаріальної єпархії Фуа, що на території великого абатства ордену Святого Бенедикта, в семи милях від Тараскона. Мідний передзвін розносився навкруги і, підхоплений дзвіницями сусідніх замків та сіл, здавалося, поширювався на весь світ.

Сьогоднішній вихідний був незвичайним вихідним, і меса в кафедральному соборі Святого Бенедикта не була звичайною недільною месою. Просторе приміщення храму, осяяне світлом сотень свічок, було вщерть заповнене святково зодягненими сеньйорами і вирядженими, як пави, дамами та дівицями, що представляли вершки ґасконського і каталонського дворянства. Всі вони миттю злетілися до Тараскона, ледве зачули про намічені герцоґом урочистості з нагоди повернення його третього сина та спадкоємця.

Окремо від решти присутніх розташувалася ґрупа з десяти вельмож. Один з них був Ернан де Шатоф’єр, якому відводилася особлива роль у майбутній церемонії. Інші дев’ять були наймогутнішими сеньйорами Беарну та Балеарських островів. Сьогодні був їхній день, незабаром мала відбутися коронація їх нового государя, принца Беарнського — вже шостого відтоді, як у середині минулого сторіччя маркґраф Іспанський Філіп Войовник уклав з підстаркуватим римським намісником Беарну Умберто Конті союз, одружившись з його єдиною дочкою Валентиною, і відібрав у Італії цю останню ґалльську провінцію, що ще залишалася під владою Риму.

Здобувши незалежність від римської корони і лише номінально перебуваючи під патронажем імператора, Беарн з приєднаними до нього згодом Балеарськими островами, що їх маркґраф звільнив від мавританського панування, не ввійшов до складу союзу ґалльських князівств, що звався королівством Ґаллія, а так і лишився самостійною й ні від кого не залежною державою. І хоч правителі Беарну та Балеарів не домоглися від Святого Престолу й Палатинського пагорба[14] надання їхнім володінням статусу королівства, сама процедура вступу на князівський престол була схожа на королівську.

Перший принц Беарнський, Філіп Войовник, був коронований тут, в абатстві Святого Бенедикта. Наступні чотири коронації відбулися вже в Бордо, столиці всієї Ґасконі; та ось, через дев’яносто вісім років, ці древні стіни й високе склепіння собору знову стали свідками урочистого ритуалу наділення божественною владою нащадка славного маркґрафа, шостого принца Беарнського, Філіпа Красивого. І в цьому Філіп вбачав добрий знак.

Окрім місця коронації, обох Філіпів, Войовника та Красивого, ріднила ще одна суттєва обставина. І той, і інший вступали на князівський престол ще за життя своїх батьків — і Карл, на прізвисько Байстрюк, і Філіп, на прізвисько Справедливий, були присутні в цьому соборі на коронації своїх синів і розділяли з ними радість цього урочистого моменту.

Батько Філіпа Красивого, герцоґ Аквітанський, зодягнений у нову шиту золотом мантію й увінчаний герцоґською короною, стояв на видному місці зліва від вівтаря і, поки його перший дворянин, пан де Мірадо, зачитував акт передачі Беарну та Балеарів, радісно і навіть розчулено дивився на обох своїх дітей, що стояли поруч біля підніжжя вівтаря. Атож, їх було двоє — князь світський і князь духовний, двадцятирічний Філіп Аквітанський і тридцятип’ятирічний Марк де Філіппо, архієпископ Тулузький, примас Ґаллії та Наварри, що невдовзі мав вінчати свого єдинокровного брата на княжіння.

Як і Філіп, в дитинстві Марк зазнав багато страждань з вини батька — людини, яку сучасники називали Справедливим. Маркова мати, дочка одного зубожілого каталонського дворянина, що не залишив своїм дітям нічого, крім боргів, вдень старанно виконувала обов’язки фрейліни герцоґині Шарлотти, а більшість ночей (і, слід сказати, з більшим завзяттям) проводила в ліжку її сина. Народився Марк вже в Італії, куди герцоґ (тоді ще майбутній герцоґ) відправив свою коханку, щойно дізнався про її вагітність. Учинив він так з малодушності, зі страху перед батьком, герцоґом Робером, суворим пуританином, який засуджував сина за його легковажність та розпусність і знай погрожував позбавити його спадку.

Після батькової смерті молодий герцоґ і далі приховував існування позашлюбного сина, оскільки закохався в Ізабеллу Ґалльську. А потім, втративши її, він зненавидів весь світ. Прагнучи забутись і втамувати свій біль, він з головою поринув у державні справи, присвятивши їм весь свій час, все своє життя, всього себе, і його нітрохи не турбувала Маркова доля. На щастя, стара герцоґиня, жінка шляхетна і добросерда, що на два роки пережила свого чоловіка, все-таки встигла подбати про внука. Лише завдяки їй Марк з малих літ жив у достатку, не знаючи злиднів, виховувався як справжній вельможа, а згодом здобув блискучу освіту в найпрестижнішому в усій Європі учбовому закладі — університеті Святого Павла в Римі. Правду про своє походження Марк дізнався лише на двадцять другому році життя від умирущої матері, а вперше побачив батька ще через сім років, коли, отримавши ступінь маґістра теолоґії, був призначений молодшим вікарієм тулузької архієпархії і приїхав до Ґаллії.

Зрозуміло, що ні про які синівські почуття з Маркового боку мови йти не могло, зате в його стосунках з герцоґом була повага і взаєморозуміння, а згодом між ними виникло щось на зразок дружби. Відчувши запізніле каяття, герцоґ посприяв стрімкій кар’єрі сина. За неповні п’ять років той з молодшого вікарія став коад’ютором архієпископа, а ще за рік по тому, коли монсеньйор Бартоломео Ґаетані був відкликаний до Рима, щоб обійняти в Курії посаду камерлінґа, папа Павло VII, за клопотанням герцоґа Аквітанського, призначив Марка де Філіппо новим архієпископом Тулузьким і висвятив його в ранг кардинала.

Батькову допомогу Марк сприймав з вдячністю та розумінням, але так і не зміг до кінця простити йому своє сповнене образ і принижень дитинство безбатченка, змарновану молодість матері, якій за самовіддане кохання було відплачено вічною розлукою та забуттям… І можливо, саме та неусвідомлена ворожість, той прихований осуд, що іноді з’являлись у Марковім погляді в перші роки їхнього знайомства, спонукали герцоґа озирнутися назад, переосмислити минуле, по-новому оцінити свої колишні вчинки, зокрема, своє ставлення до Філіпа…

— В ім’я Отця, Сина і Святого Духа, — тим часом читав пан де Мірадо. — Ми, Філіп, з ласки Божої герцоґ Аквітанії, принц Беарну й верховний сюзерен Мальорки та Мінорки, маркґраф Іспанський, князь-протектор Ґасконі та Каталонії, пер[15] Ґаллії, оголошуємо привселюдно, аби це стало відомо кожному підданому нашому і всім нашим родичам, владикам християнським, а також князям невірним, що, визнавши сина нашого Філіпа, ґрафа Кантабрії та Андорри, своїм спадкоємцем і заповідавши йому всі титули, володіння та повноваження, що нині належать нам, разом з тим, дня цього, 15-го травня, року 1452-го від Різдва Христового, за згодою та схваленням його святості папи Павла Сьомого, його імператорської величності Авґуста Дванадцятого, могутніх беарнських та балеарських сеньйорів і Сенату, ми зрікаємося титулу принца Беарну і верховного сюзерена Мальорки та Мінорки з усім належним йому на користь вищезазначеного сеньйора Філіпа, сина нашого, щоб правив він цими володіннями, керуючись волею своєю і за велінням совісті своєї, на власний розсуд і зі згоди підданих своїх, правив мудро та грізно, гідно пам’яті славних предків наших та їхніх діянь, для більшої слави всього роду нашого. Най буде з ним завжди і в усьому поміч Божа та Його благодать, але хай він не забуває, що Всевишній тому й дарував кожній людині вільну волю, щоб в учинках своїх вона керувалася власним розумом і самостійно обирала собі шлях у житті, усвідомлюючи свою відповідальність перед Господом нашим і прагнучи збільшити Його славу та велич Його. Амінь!

Зачитавши акт, пан де Мірадо вручив символічну зв’язку ключів міністра князівського двору своєму наступникові на цій посаді — невисокому худорлявому юнаку вісімнадцяти років з ясно-каштановим волоссям, першому дворянинові нового принца, Ґабріелеві де Шеверні.

Архієпископ підвів Філіп до вівтаря і поклав його праву руку на Біблію.

— Філіпе, — спитав він. — Чи віриш ти у Святу Трійцю і чи визнаєш ти Отця, Сина і Святого Духа як Бога єдиного?

— Так, — відповів Філіп.

— Чи відкидаєш ти Сатану, всі його спокуси та вчинки?

— Так.