Розділ XXI „Творці історії“

„Творці історії“

Побоювання провідника справдилися: на них таки справді чекала засідка. На щастя, ґасконці встигли підготуватися до зустрічі з ворогом, а проте в перші секунди, коли між деревами замиготіли чорно-червоні плащі лицарів-єзуїтів, не одне серце боляче стислося — якщо не від страху, то від забобонного жаху.

Втім, замішання серед ґасконців тривало недовго і невдовзі поступилося місцем цілковитій зібраності. Відстань між супротивниками була невелика, отож після обміну десятком стріл та дротиків, що не завдали жодній із сторін ніякої шкоди, герцоґ, піднявши руку з мечем, звучно гукнув:

— Вперед, панове! — і, приостроживши коня, помчав назустріч ворогові.

Слідом за ним, із зброєю напоготові, дружно рушили всі інші. Єзуїти, які явно розраховували раптовістю нападу внести сум’яття в лави ґасконців, виявились позбавленими цієї суттєвої переваги, ба навіть попервах були трохи приголомшені їхньою несподіваною згуртованістю та аґресивністю.

Ухилившись від списа свого першого супротивника, Філіп на ходу полоснув його мечем, та так вдало, що той не втримався в сідлі і гепнувся додолу. Не завдаючи собі клопоту перевірити, убитий він чи лише поранений (це вже була справа зброєносців та слуг), Філіп увірвався в гущу ворогів, рублячи наліво й направо. Поруч нього, пліч-о-пліч, билися Ґабріель де Шеверні, Сімон де Біґор, Робер де Русільйон, ще два Філіпи та два Ґійоми — д’Арманьяки й Сарданські.

У перші хвилини точився рівний бій. Чисельна перевага, що її мали єзуїти над ґасконськими лицарями, компенсувалася значною кількістю слуг з почту останніх, частина яких разом із зброєносцями допомагала своїм панам безпосередньо в бою, а решта, озброєні луками, дротиками та арбалетами, обстрілювали фланги, тим самим перешкоджаючи єзуїтам обійти ґасконців з тилу.

Втрати обох сторін поки були незначні: по кілька людей убитими і близько десятка поранених, серед яких, як це не дивно, опинився й Ернан. Під час першого ж зіткнення його стомлений від важкої збруї кінь не втримався на ногах, і Шатоф’єр при повному обладункові щосили бебехнувся на землю, втративши від удару притомність. Дякувати Богові, єзуїтів одразу відтіснили, і життю доблесного конетабля небезпека поки не загрожувала. Слуги швиденько перенесли його під прикриття фургону, а нещасний Байярд так і лишився лежати на полі бою, не в змозі самостійно звільнитися від лат, що нестерпним тягарем притискали його до землі.

У самому центрі лінії оборони герцоґ, з притаманними йому спокоєм та холоднокровністю, майстерно орудував мечем, відбиваючи удари єзуїтів і завдаючи їм влучних ударів у відповідь. На ньому не було жодної подряпини, і своїм прикладом він підтримував мужність у серцях інших воїнів, які, дарма що були в меншості, успішно відбивали атаки ворога.

На правому фланзі, де бився Філіп, справи йшли значно краще. Керовані ним лицарі, здебільшого молодь, невблаганно просувалися вперед, і повержені ними єзуїти, хто ще залишався живий, тут-таки потрапляли під кинджали зброєносців та слуг, як свині під ножі м’ясників.

Філіп схвальними вигуками підбадьорював друзів, а сам з чимраз більшим занепокоєнням поглядав на протилежний фланг, де через відсутність Ернана, який ще залишався непритомним, події розгорталися не на користь Ґастона д’Альбре та Робера де Біґора. Філіп не сумнівався в перемозі, він не мав права бодай на мить припустити можливість поразки, — але якою ціною вони здобудуть цю перемогу?… Поки ще тримається лівий фланг, ґасконці перебувають у вигіднішому положенні, і втрати серед них значно менші. Проте у Ґастона та ґрафа де Біґора дуже мало людей — ледь-ледь, якимсь чудом їм вдається стримувати атаки єзуїтів. Ось-ось, і… Ні! Останньої миті єзуїти змушені послабити тиск на лівому фланзі й перекинути частину лицарів на правий, де особливо спустошливо господарювала ґасконська молодь на чолі з Філіпом. На якийсь час рівновага відновлена — та чи надовго?…

За першою шеренгою нападників Філіп помітив вершника в блискучих латах і в шоломі, увінчаному жмутком різнобарвного пір’я. Судячи з розкішного вбрання та владних жестів, якими він супроводжував свої накази, це був ватажок єзуїтів.

— Гей, Ґабріелю, Робере, Сімоне! — закликав Філіп друзів, що билися поруч. — Ану, доберімося до того півня!

З їхньою допомогою Філіп пробився до „півня“, як він охрестив ватажка, і поки друзі відтісняли єзуїтів, налетів на нього із занесеним мечем.

— Захищайтеся, пане! Годі вам ховатися за спинами підлеглих!

„Півень“ мовчки прийняв його виклик, і між ними зав’язалася жорстока сутичка. На цей раз Філіп зустрів гідного супротивника.

Єзуїти намагалися були знову зімкнутися й оточити кількох сміливців, та забарилися — у пролом вже ринули інші ґасконці, і ватажок нападників виявився відрізаним від решти своїх лицарів.

Лави єзуїтів помітно здригнулися, однак Філіп розумів, що навіть загибель „півня“ не зупинить подальшого кровопролиття. З щемом у серці він думав про те, що, можливо, комусь із близьких йому людей доведеться полягти в цій сутичці; особливо він уболівав за батька та Ґастона. Напосідаючи на „півня“, Філіп подумки волав до небес, благаючи їх не допустити перемоги ціною життів його друзів та родичів.

І небеса ніби почули цей заклик. Раптово поза спинами єзуїтів з-за найближчого пагорба виплеснувся на прогалину стрімкий потік білих плащів, блискучих лат і різномастих коней. Голосно, гучно пролунав бойовий клич: „Боссеан!“, затріпотіли на вітрі штандарти ордену Храму Сіонського, засяяли на сонці оголені леза мечів, що в очах радісно приголомшених ґасконців виглядало незаперечним доказом безмежної ласки Господньої. Несподівана поява загону тамплієрів поставила хрест на всіх планах єзуїтів; затиснені з обох боків переважаючими силами супротивників, вони були приречені на неминучу поразку. Доля подальшої сутички була вирішена наперед.