Розділ XXV з якого випливає, що пантера — теж кицька

з якого випливає, що пантера — теж кицька

Більшість вечорів Марґарита проводила в своїй улюбленій Червоній вітальні зимових покоїв палацу, але з нагоди прибуття ґасконських гостей вона зібрала свої наближених у залі, де звичайно влаштовувала святкові вечірки в порівняно вузькому колі присутніх. Це було просторе, вишукано вмебльоване приміщення з високою склепінчастою стелею і широкими вікнами, на яких висіли стягнені посередині золотими шнурками важкі шовкові штори. Крізь напівпрозорі фіранки на вікнах виднілися обриси башт на тлі згасаючого вечірнього неба. Позаяк того вечора танців не передбачалося, ложа для музикантів була порожня, а підлога всуціль вистелена андалуськими килимами. Щоб додати обстановці деяку інтимність і навіть фривольність, обидві глухі стіни залу за особистим розпорядженням Марґарити були в спішному порядку завішані барвистими гобеленами на теми античних міфів, переважно еротичного змісту.

Чекаючи приходу гостей, Марґарита сиділа на канапі в оточенні фрейлін і, схиливши набік біляву голівку, неуважно слухала спів менестреля. На її обличчі блукав задумливий вираз — швидше стурбований, аніж мрійливий, а ясно-сині очі були оповиті серпанком смутку.

Віддалік, в укритому леопардовою шкурою кріслі розташувалася Жоанна Наваррська, ґрафівна Біскайська — кароока шатенка двадцяти років, яку, при всій її привабливості, важко було назвати навіть гарненькою. Її фіґура була нескладна, як у підлітка, обличчя не відзначалося правильністю рис і було по-дитячому простакуватим, з чим різко контрастували занадто чуттєві губи. Проте в усій її подобі було щось надзвичайно привабливе для чоловіків, але що саме — так і залишалося загадкою. Жоанна тримала в руках розкриту книгу, не читаючи її, і з нудьгуючим виглядом слухала базікання своєї кузини Гелени Іверо, лише зрідка відгукуючись, щоб зробити якесь неістотне зауваження.

Сліпуча красуня Гелена становила повну протилежність тихій та скромній Жоанні. Їй було сімнадцять років, в ній усе кипіло та вирувало, жодна її часточка не завмирала ні на мить, вона не могла встояти на одному місці і порхала навколо крісла, немов пташка, невтомно цвірінькаючи і раз за разом заливаючись дзвінким сміхом. Її нітрохи не переймало, як це виглядає збоку, і що, можливо, така метушливість не личить принцесі королівської крові, якій змалку належить бути поважною та статечною дамою. А втім, мало знаходилося людей, яким вистачало твердості хоч би в думках засуджувати Гелену за її поведінку. Що б не робила ця струнка зеленоока дівчина з пишною гривою волосся кольору міді, вона зачаровувала всіх своєю життєрадісністю і якоюсь дитячою безпосередністю. Одна її усмішка вбивала в самому зародку всі можливі докори на її адресу. У Гелениній присутності зовсім не хотілося буркотіти про хороші манери і правила поведінки; куди приємніше було просто милуватися нею і разом з нею радіти життю.

Але час від часу, коли погляд Гелени спрямовувався на брата, вона миттю похмурніла, сміх її ставав трохи вимушеним, а в очах з’являлася сумна ніжність упереміж зі співчуттям. Години зо дві тому Рікард серйозно посварився з Марґаритою і фактично отримав у неї відставку. Особливо ж засмучувала Гелену та обставина, що невдовзі після такої бурхливої сварки, сповненої взаємних докорів і дошкульних образ з боку принцеси, Рікард, геть забувши про чоловічу гордість, покірно прийшов на прийом і зараз жалісливо дивився на Марґариту, привертаючи своїм нещасним виглядом загальну увагу…

Ближче до парадного входу, біля одного з вікон, сиділи за шахівницею Бланка Кастільська та Етьєн де Монтіні, які із зухвалою відвертістю обмінювалися закоханими поглядами, а час від часу й відповідного змісту репліками. В перервах між цими поглядами та репліками, вони грали в шахи, вірніше, Бланка давала Етьєнові черговий урок, пересуваючи фіґурки з яшми та халцедону як за себе, так і за нього. Принагідно додамо, що в цій грі Бланка не знала собі рівних, мабуть, у всіх трьох іспанських королівствах[28]. Під час свого перебування в Толедо Філіп найчастіше програвав їй, зрідка домагався нічиї, і лише лічені рази йому вдавалося обіграти розумницю-принцесу, що дуже відчутно вражало його самолюбство.

За чверть на дев’яту широкі двостулкові двері парадного входу розчинилися, пропускаючи досередини Філіпа з його друзями — молодими ґасконськими вельможами. Всі розмови в залі миттю припинилися, і герольд, що понад півгодини простояв біля дверей, чекаючи цієї хвилини, урочисто оголосив:

— Його високість, могутній та грізний сеньйор Філіп Аквітанський, суверенний князь Беарну, верховний сюзерен Мальорки та Мінорки, ґраф Кантабрії й Андорри, ґранд Кастілії та Леону, співправитель Ґасконі, пер і перший принц Ґаллії, наступник престолу… — герольд перевів подих і скоромовкою докінчив: — Лицар-поборник віри Христової, кавалер орденів Золотого Руна та Корнелія Великого, почесний командор ордену Фернандо Святого, віце-маґістр ордену Людовіка Визволителя!

Марґарита встала з канапи і повагом рушила назустріч гостям. Обличчя її прояснилося, а на вустах заграла привітна усмішка.

— Дуже мило спізнатися з вами, пане принце, — сказала вона, простягаючи йому руку, яку Філіп ґречно поцілував.

— До ваших послуг, пані.

Марґарита зміряла його оцінюючим поглядом і, відкинувши подальші умовності, відразу перейшла в наступ:

— А ви зовсім не схожі на войовничого та грізного государя, що за тиждень підкорив усе Байоннське ґрафство.

— Невже? — прийняв її гру Філіп. — А на кого ж я схожий?

— На толедського чепуруна та гульвісу дона Феліпе з Кантабрії.

— Як, на того самого?

— Атож, на того самого дона Феліпе, про який ходить стільки різних пліток і про якого мені багато розповідала кузина Кастільська.

Філіп поглянув у вказаному Марґаритою напрямі й уклонився Бланці як старій знайомій. Вона відповіла йому привітною усмішкою й легким кивком голови. Зодягнена в темно-зелену сукню, яка щільно облягала її гнучкий стан, чітко окреслюючи невеликі, але вже цілком сформовані груди, Бланка була така мила й приваблива, що в Філіпове серце закралася чорна заздрість до ґрафа Біскайського.