Розділ XLV у якому Філіп стає боржником, а Ернан тим часом пиячить

у якому Філіп стає боржником, а Ернан тим часом пиячить

Коли Філіп, побувавши в своїх покоях, повернувся до бенкетного залу, там не стихали веселощі. Хоч лави бенкетуючих і поріділи, однак більше половини гостей ще продовжували вечірку. Музики вже не грали, пісень чути не було, а принцесин блазень самотньо й понуро сидів у кутку, облишивши всі намагання привернути до себе увагу — присутні іґнорували всі його бездарні вибрики. Молоді люди розділилися на дві майже рівні ґрупи, однією з яких, чисто чоловічою, заправляв Ернан де Шатоф’єр. Добре знаючи звички свого друга, Філіп здогадався, що він улаштував поєдинок пияків, вже встиг обпоїти всіх своїх суперників до зелених чортиків, і їх беззастережна капітуляція була лише питанням часу.

Душею другої компанії була Марґарита. Вона безжально знущалася з Тібальда де Труа та ґрафа Оски і нацьковувала їх один на одного, демонструючи при тому неабияку дотепність, витончену підступність і майже цілковиту безсердечність, а кілька її кузин та кузенів від душі забавлялися цією виставою.

Філіпову появу присутні сприйняли з відвертим зачудуванням. На мить у залі запала напружена тиша; двадцять пар осоловілих очей запитливо втупились у нього.

— Оце так! — вигукнув Фернандо де Уельва. — Швидко ж ви впорали мою сестрицю!

Така груба вульґарність з боку кастільського принца не була наслідком сп’яніння. Він і в тверезому стані не надто добирав слова, коли йшлося про старшу з його сестер, яку він ненавидів так само люто, як ніжно любив її Альфонсо. А Бланка, в свою чергу, відповідала обом братам взаємністю, люблячи старшого і зневажаючи меншого. У цій сімейній ворожнечі Філіп щоразу ставав на бік Бланки, чим зажив собі глибоку ненависть Фернандо, і той ніколи не втрачав нагоди досадити йому.

Грубий дотеп Фернандо припав до смаку більшості бенкетуючих, і зал просто задвигтів від гомеричного реготу, з-поміж якого особливо вирізнялися соковитий баритон Шатоф’єра та густий бас Пуатьє. Філіп підійшов ближче до Марґаритиної компанії і спрямував на кастільського принца пронизливий погляд.

— Кожен думає в міру своєї розпусності, кузене де Уельва, — відповів він, коли регіт трохи вщух. — Що ж до мене, то я лише провів кузину Бланку до її покоїв.

— Одначе довго ви її проводжали, — правив своєї Фернандо. — Майже цілу годину… Ага, зрозуміло! Все гаразд, панове. Виявляється, моя сестра поселилася не тут, а десь в іншому місці, і кузенові Аквітанському довелося відвозити її.

— А до вашого відома, — вставила слівце Марґарита, — найближче людське поселення, чоловічий монастир авґустинців, знаходиться в двох милях звідси. Тож нашому любому принцові довелося поспішати, щоб укластися в одну годину… Ви, часом, коня не загнали, кузене?

Присутні так і покотилися зі сміху. Філіп не на жарт розізлився, але ніякої гідної відповіді насмішникам, крім брудної лайки, не спадало йому на думку.

— Та хіба це вперше, — знизав плечима Фернандо. — У Толедо він мав звичай призначати по кілька побачень на одну ніч.

— І як? — мляво поцікавився Педро Араґонський. — Устигав?

— Певна річ. Він же всюдисущий і невтомний.

— Я таки слушно вчинив, що залишив свою сестру в Шалоні, — з серйозною міною констатував Тібальд де Труа. — Так я відчуваю себе більш-менш спокійно. А проте, скажу чесно, коли я довго не бачу кузена Аквітанського, мене починають мучити погані передчуття.

Знову регіт.

— Сподіваюся, — озвалась Марґарита, — з кузиною Бланкою по дорозі нічого не скоїлося?

— А що з нею могло скоїтися? — з цинічним осміхом мовив Філіп. Дійнятий до живого Бланчиною відсіччю, він потребував небагато, щоб втратити терпець і зважитись на відверту грубість. — Хто-хто, а ви, Марґарито, мусите знати, що нічого особливого. З вами ж було все гаразд, ви навіть не завагітніли.

Смішки в залі нагло змовкли. Від несподіванки Марґарита остовпіла. Королева Констанца Орсіні, Жоанна Наваррська, Ізабелла та Марія Араґонські сором’язливо потупили очі, а Тібальд де Труа і Педро Оска схопилися зі своїх місць і, стиснувши кулаки, повільно рушили на Філіпа. Він чекав їхнього наближення з олімпійським спокоєм, склавши на грудях руки. Синь його очей, зазвичай чиста і глибока, як весняне небо над Піренеями, потьмяніла і стала нагадувати скуте зимовою кригою озеро.