Розділ XXIII Божевілля Рікарда Іверо

Божевілля Рікарда Іверо

Того літа віконтові Іверо йшов двадцять перший рік. Він був троюрідним племінником короля Наварри, сином та спадкоємцем наймогутнішого після короля наваррського вельможі — дона Клавдія, ґрафа Іверо, а по лінії матері, Діани Юлії, він доводився двоюрідним братом нині правлячому імператорові Авґусту XII. Був він високий на зріст, стрункий, світловолосий і вродливий, як античний бог, щоправда, на відміну від богів, він не відзначався фізичною силою та витривалістю — і це, мабуть, була єдина його вада. Рікард, здавалося, мав усе, що потрібно для повного щастя, — молодість, красу, здоров’я, знатність та багатство, — проте щасливим себе не почував. У чотирнадцять років його сподобило без пам’яті закохатися в свою троюрідну сестру Марґариту, і відтоді все його життя було підпорядковане одній меті — добитися від неї взаємності.

Минали роки. Рікард дорослішав, разом з ним дорослішала Марґарита, і дедалі довшою ставала шеренга її коханців, на яких він поглядав звіддалік, мало не божеволіючи від ревнощів та відчаю. Марґарита ставилася до нього лише як до брата, навідріз відмовляючись бачити в ньому мужчину. А тим часом його рідна сестра Гелена була нестямно закохана в нього, і навряд чи її зупинив би страх перед гріхом кровозмішення, якби не впертість Рікарда, для якого на світі не було іншої жінки, крім Марґарити. А на довершення всього, ще одна троюрідна сестра Рікарда, Жоанна Біскайська, віднедавна загорілася бажанням стати його дружиною і з цією метою прагнула налаштувати проти нього Марґариту, щоб та випадково не надумалася відповісти взаємністю на його кохання. А оскільки Жоанна не відзначалася особливим розумом і в своїх інтриґах була надто прямолінійна, то невдовзі про її підступи дізнався Рікард і всіма фібрами душі зненавидів її.

Коли ж, нарешті, його мрія здійснилась, і Марґарита (почасти на зло Жоанні) подарувала йому свою любов, Рікард остаточно втратив голову. Якщо раніше він просто кохав Марґариту, то після першої близькості з нею він став обожнювати її, і з кожною наступною ніччю чимраз несамовитіше. Втім, і Марґарита згодом почала відчувати до Рікарда значно глибше почуття, ніж те, що вона звикла називати коханням. Дедалі частіше Марґарита з’являлася на людях в Рікардовім товаристві, а з кінця червня вони проводили разом не лише нічні години, а й більшу частину дня, мов законне подружжя. Багато хто в Наваррі вже почав говорити, що врешті їхня наслідна принцеса постатечнішала, знайшла собі майбутнього чоловіка, і тепер слід чекати оголошення про весілля.

Однак сама Марґарита про одруження не думала. До Різдва, коли вона обіцяла батькові вийти заміж, було ще далеко, квапитися з цим вона не хотіла, і всі розмови на цю тему, що їх раз по раз заводив з нею Рікард, неодмінно закінчувалися бурхливими сварками. Зазвичай це траплялося вранці, а ввечері вони вже мирилися, і як відступну Рікард дарував Марґариті якусь вельми коштовну дрібничку, все глибше грузнучи у трясовині боргів.

Того липневого вечора, про який ми збираємося розповісти, він подарував їй на знак їх чергового примирення після чергової ранкової сварки дивовижної краси перлове намисто, за яке виклав шалені гроші.

Майже годину витратила наваррська принцеса, разом з Бланкою та Матільдою вивчаючи Рікардів подарунок, розглядаючи його в різних ракурсах та за різного освітлення і приміряючи його одна на одній. З цією метою Марґарита тричі, а Матільда двічі міняли сукні. Бланка не перевдягалася лише тому, що її покої розташовувалися в іншому крилі палацу, а всі сукні наваррської принцеси були на неї задовгими.

Рікард увесь сяяв. Він знову був у ладах з Марґаритою, критичне сприйняття дійсності, що загострювалося в нього зранку, надвечір, як звичайно, притупилося, всі тривоги, побоювання та погані передчуття були забуті, майбутнє бачилося йому в рожевих тонах, а зараз він був по-справжньому щасливий.

Досхочу намилувавшись собою та своєю новою прикрасою, Марґарита дзвінко поцілувала Рікарда в губи.

— Це завдаток, — пообіцяла вона. — Далебі, Рікарде, ти чудо! Таких чарівних подарунків я не отримувала ще ні від кого, навіть від батька… Між іншим, сьогодні й татусь мені дещо подарував. Ось, каже, донечко, поглянь. Може, тебе зацікавить.

— А що за подарунок? — спитала Бланка.

— Зараз покажу.

Марґарита вийшла з кімнати, а за хвилину повернулася, тримаючи в руках невеликий, розмірами з книгу, портрет.

— Ну як, кузино, впізнаєш?

Невідь чому (а якщо гарненько подумати, то з цілком зрозумілих причин) Бланка почервоніла.

— Це Філіп Аквітанський…

— Атож, він. Чудова робота. Тільки, по-моєму, художник перестарався.

— В якому сенсі?

— Надто вже вродливий твій Філіп на портреті. Навряд чи він такий у житті.