Розділ «45»

— Знаєте, Любо, вірю вам... Ви шукаєте сили — і я можу вам дати... — Матуся зробила значущу, досвідчену, вчену паузу. — ...досвіду, — наголосила. — Я не вельми складно висловлююсь, як на ваш юний вік?..

— Я все розумію... — заспокоїла господиню Люба.

— Мене звати Орися... Мудрагель — моє прізвище. По чоловікові...

— При... приємно... — заїкнулась дівчина. — А я... Я — Люба...

— Знаю... Тоді що, вип'ємо кави?..

— Так, матусю... Тільки одне прохання... — втрутився Борис.

Вражена матуся зупинилася на півкрокові. Інтонація синочка їй не сподобалася. Дуже вже вона була незалежною.

— Слухаю...

— Нехай каву приготує Люба... — Синочок уловив підозру матері. Конкуренція з неї просто перла. — Хай вчиться, — додав. Матуся належно оцінила синову дипломатію.

Кава в Люби вийшла просто чудова. Тільки смакувати її довелося закоханій парочці під прицільними пострілами безцеремонної матусі. Від чого кава наче почорніла і набула терпкості. Невже у світі все так взаємопов'язано, що навіть погляди змінюють смак?

— Ну... то як ви познайомились, молоді люди?.. Що не в бібліотеці, — це вже точно... Тоді де тиняється мій бездоглядний син?..

— За годівлею голубів... — відповіла Люба. — На проспекті Свободи.

— Ви годуєте птахів, Любочко?.. — здивувалася пані Орися.

— Так. Щодня.

— Чому?..

— Біля них я відчуваю, що вмію літати...

Пані Орися стала замріяною. Помолодшала, посвіжішала, зморшок на обличчі поменшало і суворості...

— Я теж колись годувала голубів. Хотіла літати... — Борис від дивовижі похлинувся кавою. — Поки не зрозуміла, що я людина, тобто фізична оболонка. А призначення фізичної оболонки — плазувати... Тоді я вдарилася в науку, щоб те плазування зробити трохи комфортнішим...

— І що, вийшло? — запитав син.

— Не вийшло. На жаль. Але принаймні я зайнята. І побачила багато світу. Хоча дало мені все це всього-на-всього нічого... — Матуся стрепенулася, як та покалічена пташка, що забула про перебите крило і прагла злетіти. — Досить сентиментів... Бо ви спішите... Бачу, як Борис нервово смикається на табуреті... І я маю справу одну... Подрузі юності зле... Хоче, щоб я з нею сходила до собору Юра... Видно, гріхи допекли... Казала я їй, що вершина — ілюзія... Коли ти на вершині — ти суцільна самотність. А вона, наївна, думала, що до вершини люди будуть тягнутися, поклонятися...