Розділ «45»

Юнак присів навпроти дівчини, поклав свої долоні на її руки. Заглянув в оченята, які чекали від нього дива. Від погляду Люби було надзвичайно тепло. Й одночасно моторошно. Бо впевненості у перемозі було малувато. Сумнів сидів у голові вундеркінда і клацав зубами, як зголоднілий капкан у мертвому лісі, з якого втекла звірина. Проте не виправдати сподівань цих щирих наївних очей юнак не мав права. Побачити в них зневіру означало б поповнити ряди привидів Львова. І тоді жадібним до сенсацій туристам якась симпатична дівчина-гід розказуватиме про закоханого юнака, який спопелив себе думкою через те, що не зумів зберегти у коханої віру в дива. І тепер через важкий гріх самоспалення він блукає привидом на площі Ринок, лякаючи дівчат тим, що безцеремонно зазирає в їхні очі... Шукаючи в них дива дивного, яким і є справжнє життя...

Сумніви вундеркінд мав подолати, отож треба було діяти. І Борис продовжив:

— Зараз я тебе проведу до бабусі, а сам збігаю до мами... Тоді...

— Не зрозуміла?.. — нахмурилась Люба.

Борис зніяковів. Дівчина своїм запитанням зруйнувала його рішучість. Юнакові зовсім не хотілося повертатися до сімейних оповідок... Та й діватися теж було нікуди...

— Мама моя прилетіла, — спробував він пояснити. — А я від неї ще звечора втік... Треба показатись. Бо за тих декілька днів, коли вона вдома, матуся за мене дуже переживає... Компенсує, так би мовити, переживання, які назбиралися за її відсутності... Решту я тобі докажу пізніше...

— Я піду з тобою, — заявила Люба.

— Ні!.. — злякався Борис. — Не можна! Моя матуся — рідкісний екземпляр. До зустрічі з нею тобі треба готуватися тижнями, якщо не більше... Бо інакше... Краще я змовчу... Тобто моя мама за мить може поламати те, що людство плекало тисячоліттями... Для неї немає ні авторитетів, ні перешкод... Так що... Словом, я боюся втратити тебе...

— Раз так, то піду тим більше... — Де тільки взялася така впертість у спокійного і милого дівчати?.. — Перевірю себе, наскільки я сильна... — силувано всміхнулася Люба.

— Ну, я попереджав, — образився юнак, взяв дівчину за руку і, наче сновида, без тями, зате впевнено, потягнув за собою. Він навіть не хотів загадувати, що може статися... Страшно було...

На порозі стояла злюща, як відьма, що загубила мітлу, матуся. Монолог застиг на її губах при першому немічному звукові... Вона, як досвідчений учений на модерному мікроскопі, вивчала дівчину, наче якийсь мініатюрний новий предмет.

— Тобі пощастило, хлопчику... Що ти не сам... Проходьте...

До честі Люби вона спромоглася із себе вичавити:

— Доброго ранку...

— Доброго... — відповіла матуся. — Ви, дівчино, вже мені симпатичні тільки тому, що, незважаючи на настирливі протести мого сина, зважилися все-таки до нас завітати...

«Може, мама — відьма?» — подумав Борис.

— Чи, може, ви не знали, що я вдома?.. — поцікавилася «відьма».

— Знала, — призналася Люба.

— Тоді я не помилилася... Хоча я ніколи не помиляюся... Рада знайомству...

— Взаємно...