Розділ «33»

— А можна? — зраділа та.

— Звісно. Тобі й так чудо з ботанічного саду уже все розказало.

— Леве!.. — дорікнула Марі. — Може, хлопцеві перед дівчиною неприємно, що ти його так називаєш!

— Якщо Люба хоче бути повноправним членом нашого схибленого товариства шукачів привидів, то хай звикає. Бо чудо з ботанічного саду — це чудо з ботанічного саду. Правда, Борисе?

— Істинна... Я Любі довіряю. Але давайте до діла. А ви не думаєте, Леве Львовичу, що це «тріо», як ви кажете, і може бути зломщиком вашої пошти?

Безрукий задумався.

— Швидше, ні. Я змію знаю добре — вона дійсно була здивована листом... Щиро здивована... Якщо слово «щиро» щодо неї взагалі можна вжити.

— Я теж думаю, що не вони... — відповіла Марі на запитальний погляд вундеркінда. — Сенс?..

— Щоб нас заплутати...

— А викривальне фото? Який зиск їм від того, що ми дізналися про їхню шайку? Хіба, може, Стійка задумала нас відволікти від себе, га? А Ярема і Зоряна нічого не знають, бо лише громовідвід? Це ж зрозуміло, що ми тепер і за ними будемо слідкувати, еге ж? — розмірковував Лев. — А з іншого боку, Ярема і Зоряна зовсім не телепні, щоб без вагомого приводу, просто так піти на контакт із змією Стійкою! Вона ж людей відштовхує від себе ще здалеку, і слова не мовивши.

Борис занурив пальці у своє смоляне волосся. Виглядав, як Мауглі, що тільки-тільки виліз із вовчого лігва.

— Зараз ми ні до чого конкретного не додумаємося. Версій може бути сотні. Фактів мало... Давайте, Леве Львовичу, я зміню вам пароль на пошті. На якийсь надійний. Або ще краще створю нову поштову скриньку, а стару ліквідую. То як?

— Давай нову. Тільки я собі дещо скачаю... — Безрукий знову зайшов на електронну пошту і знайшов свіжого листа. Вже прочитаного... Відкрив. — Від мера... — нагадав. Зберіг прикріплений файл і сумно витріщився на вундеркінда: — Я не подумав, коли давав мерові адресу зламаної електронної пошти...

— Бачу, — сказав Борис. — Навіть не буду казати, що, м'яко кажучи, нам знову дали гучного ляпаса. Тепер не знаю, що ліпше: чи щоб украдена інформація була важливою, чи ні...

— Я теж не знаю... — промимрив Лев. — Там має бути фото крісла дракона, зроблене 15 квітня опівдні.

Чотири пари дорослих очей і пара дитячих прикипіли до монітора. На весь екран вабило таємницею крісло дракона, що купалося у весняних променях. Крісло манило, не даючи навіть кліпнути. Випромінювало незбагненну силу, красу і затишок.

— Це те саме крісло? — Марі витріщилася на Лева.

— Так. Тільки перше фото, якого ти з Ганнусею злякалася і яке мене ледь не відправило на той світ, було зроблено опівночі, коли владу бере в руки морок... А друге — опівдні... Отак-то... Одне й те саме крісло, а видає два світи...

— Леве Львовичу, ви геній! — вигукнув Борис.

— Не я геній, а твоя Люба! Бо, наскільки я поінформований, голуб'яча дівчина вважає, що мало б бути ще одне послання... Від світла... Так? — Безрукий звернувся до ошелешеної дівчини.